Ясі} грав, і раптом круторогий баранець-ватажок почав вибрикувати ногами — туди й сюди, туди й сюди. Ну, а вівці як вівці, звичайно, купою за ним, і замекали всі — ме-ме-ме!
Хлопці-пастушки в широких брилях перелякано подивилися — що це з їхньою отарою? Побігли за нею, але музика була така весела, що по дорозі вони не стерпіли, щоб і самим не зробити кілька викрутасів ногами.
— Цікаво ти граєш,— сказав один з них.
— Але так ти всіх овець хтозна-куди заведеш!
— Краще ти веди вже їх додому,— засміявся третій. І вони всі пішли додому, до тих хат, що біліли ген-ген.
Попереду витанцьовував круторогий баранець, за ним вівці, далі йшов Ясь і грав на скрипці, а хлопці-пастушки з усіх сил помагали йому на сопілках. А в одного сопілки не було — так він просто на губах.
З другого поля поверталася трактористка на тракторі. До неї долинула музика — і раптом і їй, і тракторові стало дуже весело. Вона поправила квітчасту хустку на голові, та як закрутить рулем, та як заспіває, а трактор підстрибом, підстрибом — так і помчав вулицею.
В селі вже повернулися з робіт, і тепер всі вибігли на вулицю — що воно за весілля іде?
А то поверталася отара, і протанцювала вона до кошари і, танцюючи, увійшла в неї.
— Ну, годі, а то вони не поснуть,— застережливо сказав пастушок.
— Не поснуть? — усміхнувся Ясь і заграв таку колискову пісню, що не тільки всі вівці, телята й лошата враз поснули, а й усі немовлята в своїх колисках, і матері були дуже здивовані, що сьогодні їм так мало клопоту з дітьми.
Полюбився усім хлопчик зі скрипкою, і залишили його в селі.
Зранку Ясь ішов з усіма на роботу або на поле, або на городи, або в сади.
А сади були великі і такі пахучі від яблук, що коли дихали цим повітрям, здавалося, що яблука їли. А кожне яблуко було таке завбільшки, що й голови Ясевої не видно було, коли він підносив яблуко до рота. Яблуні треба було підпирати тичками, бо ніяк вони не могли втримати свого віття. І Ясь чув, як яблуні зітхали, але задоволено зітхали, так, як матері, що заморяться інколи від дітей, а все ж таки раді, що діти хороші ростуть. Увечері знімуть найстигліші яблука і понесуть на вечерю. Ясь іде, грає, і поля соняшників повертають до його пісні голівки, як до сонця, і люди, що йдуть з ниви, підхоплюють ту пісню і сміються до Яся.
А Ясеві дивно — як це він раніше не бачив, що в людей бувають такі хороші очі і лагідні усмішки.
І пішла вже чутка по інших селах, що живе там дивовижний хлопець з дивовижною скрипкою і там усім дуже весело і робиться, і живеться, і пшеницю зняли там найперші.
І Ясеві ще дужче хотілося так грати для цих людей, щоб було їм легко працювати й радісно спочивати.
Та от завернув до них якийсь парубок. Невідомо було, з якого він села, та тримався він так, ніби й раніше тут жив, і його прийняли як годиться, гостинно, бо попросився він перепочити, перебути якийсь час у них, обіцяв за це в роботі допомогти. За вечерею парубок сидів ліворуч від Яся, і, коли їв кашу, у нього був вигляд найдурнішого барана в отарі: око посоловіле, масну губу одквасив. Він не був схожий на решту хлопців і дівчат з їхнього села. Потім пішли вони спати, і парубок ліг праворуч Яся.
Ясь ще довго грав, а потім подивився і не пізнав хлопця — ніс у нього був гачкуватий, як у шуліки, а зуби щирилися.
Вранці це був звичайний сонний, млявий хлопець з баранячим обличчям, а коли Ясь несподівано забрів у стайню, де хлопець чистив коней,— знову блищали дико зуби і дикі очі були не дурні, зовсім не дурні. І так у нього мінялося обличчя, що перші дні його важко було пізнати. Було також дивно, що в одну й ту ж мить права й ліва сторона його обличчя могли бути різними, а ще очі, коли він дивився прямо, бачили навскоси.
Це все помітив Ясь,— адже він все добре бачив,— але зовсім не розумів, чому це так, і йому й на думку не спадало, що інші цього не помічають.
Хлопець з мінливим обличчям часто підходив до Яся.
Якось він прийшов, коли Ясь сидів під яблунею і грав. На другий день мали приїхати гості із сусідніх сіл; їх треба було почастувати надзвичайними яблуками і гарними піснями. От Ясь і придумав нову пісню. Недалеко на полі працювали.
— Ти добре граєш,— сказав хлопець з мінливим обличчям. І Ясь побачив — це просто хороший товариш підсів до нього.
— Дуже добре,— повторив він,— чи то скрипка така гарна?
Про це ще ніхто не питав Яся, і він одверто сказав:
— Та це ж чарівна скрипка. Вона може причаровувати і звірів і людей!
— А, тому-то всі так і працюють тут,— сказав парубок.— Хто ж тобі дав її і вивчив грати?
І Ясь розповів йому про незвичайного лікаря, що живе в їхньому місті.
— І ти на ній все можеш заграти?
— Все! — сказав Ясь з гордістю.
— Так я б на твоєму місці заграв так, щоб усі про роботу забули.
Ясь аж відсахнувся від нього.
— Або, знаєш, ще краще, давай так грати, щоб вони працювали, а ми ні. Адже були часи, коли не всі працювали, га?
Ясь здивовано, просто з острахом поглянув на нього, але парубок сидів ніби байдужий і лагідно продовжував:
— Ти от послухай, це зовсім не так погано. Коли б я мав таку чарівну скрипку, я б був найщасливішою, най-багатшою людиною в світі. Усі коні — були б мої коні, усі сади — були б мої сади, і всі ці люди, що так люблять працювати,— працювали б ще більше. Тільки всі скрізь робили б те, що я захочу. От послухай, заграй це!
І він засвистав. Ясь не міг розібрати, щ,9 воно таке, але заграв так точнісінько на скрипці. І такі жахливі, страшні звуки полилися з неї, і так неспокійно стало, і дивно — люди, що працювали поряд на полі, зупинилися, їм стало важко.
— Ми спочинемо! — загукали вони. Але спочинок їм був не спочинок, все найважче, що трапилося у кого в житті, лізло в голову, не давало спокою. Стало душно й хмарно, і Ясь перелякано припинив музику.
— Що ти, збожеволів,— так грати? — накинулася на нього трактористка в квітчастій хустці.— Я трохи трактора не зламала.
Ясь хотів сказати про хлопця, та той сидів з таким баранячим виглядом! Хто б повірив Ясю?
— Це так само вийшло,— сказав Ясь. Але він знав, що не само так вийшло.
Увечері всі були дуже заклопотані, бо готувалися до завтрашнього свята — свята першого хліба.
А Ясь ходив замислений. Ні, між людьми було і краще і важче, ніж у лісі. їх важче зрозуміти, ніж дерева і квіти.
Засипаючи, він думав: треба розказати про парубка з мінливим обличчям трактористці або ще кому на селі.
Але інколи хороші думки приходять надто пізно.
Вранці, коли Ясь прокинувся і, як завжди, потягся до скрипки, її не було коло нього. Він гукнув парубка. Парубка теж не було. Він украв скрипку... Ясь кинувся бігом за ним. Він кричав, він плакав, як маленька дитина, та він і слідів не бачив і догнати його ніяк не міг, бо парубок уночі, на кращому баскому коні мчав через ліси, поля і міста з чарівною скрипкою в руках.
Понурий, похмурий ішов Ясь за четвертим вітром, сам не знаючи куди і навіщо, і над ним уже не летіли ні пташки, ні жуки, ні бабки.
Він ішов, і стільки дивного було навкруги. Крилами злітали мости над річками, садами розцвітали нові міста, легкими алеями бігли нові дороги, і скрізь багато-багато праці, і скрізь лунала зовсім нова музика. І тільки він іде з порожніми руками і не може заграти про все це. А він же хотів повернутись до школи, додому зовсім іншим. Він тепер знав напевно, що і в школі, і дома насправді все зовсім інше, ніж він бачив раніше, та без скрипки він, напевне, знову буде нікчемним хлопцем.
Раптом від страшної думки він аж затремтів.
— Адже чарівна скрипка у ворога! Той парубок з очима, що бачать навскоси,— ворог. Він з цією скрипкою робитиме скрізь лихо. Він так гратиме, що люди не зможуть працювати.
Ой, що ж він наробив, нерозумний Ясь! Нащо розповів він парубкові таємницю скрипки! Адже він бачив, що то не просто собі звичайний, лагідний хлопець, у нього ж завжди мінилося обличчя і очі бачили навскоси.
Треба швидше до лікаря, швидше до лікаря! Тепер скрипка в руках того парубка руйнуватиме хороше радісне життя, що будують люди.
І він побіг, побіг додому, до свого міста. І четвертий вітер, вже осінній, нетеплий вітер підганяв його.
А в місті готувалися до свята, до великого свята, і в цей день мала відбутися дитяча олімпіада.
Як завжди, в день свята хазяїнами міста були діти, а напередодні — художники. Усе місто було їхнє величезне полотно, де вони мусили спільно намалювати кольористу, привабливу для дітей картину.
Звичайно, їм доводилось орудувати не лише пензлями та
фарбами, а й молотками, гвіздками, драбинами, а найбільше квітами. Але художники — народ захоплений, вони вигадували все нові й нові деталі, а тому цілу ніч і навіть ще зранку в день свята чути було веселий стукіт і грюкіт.
Тільки лікарня незвичайного лікаря стояла дуже серйозною, бо лікар був дуже зайнятий своєю роботою.
Він сидів коло великого робочого столу, перевіряв різні формули, переглядав свої записки, розглядав різноманітні скляночки з різноманітними ліками,— і все-таки поки що не розумів, у чім справа?
Дійсно, в чім справа?
Чому й досі нема хлопчика, якому він зробив великі очі?
За всіма науковими розрахунками, він мусив уже повернутися.
Але гострий лікар ніколи не дивувався і не хвилювався.
(Продовження на наступній сторінці)