Пан помер, коли Вася був маленьким. "Хлопець у справжньому жіночому монастирі", сміючися, каже хрещений батько Андрій Жуковський, якого хлопчик зве татом, але знає, що це не рідний тато. В домі — 15 жінок: пані, панночки, сестри, тітки, і всі пестять і доглядають ласкавого, здібного, чутливого хлопчика.
Трохи підрісши, він дізнається про дивну історію матері.
Під час війни з турками пан Бунін жартома сказав одному з своїх кріпаків, який ішов на війну: "Привези мені туркеню!" І кріпак точно виконав панське бажання. Він привіз двох молоденьких, дуже гарних туркень — Сальху і Фатіму. Обидві вони нудьгували, не могли звикнути до неволі, до морозів, до чужих людей...
Фатіма швидко померла, а Сальху зробили нянею панночок.
Старий пан закохався в неї, оселив окремо від іншої прислуги, хотів одружитися з нею, та не міг він тоді розійтися з дружиною. Стара пані мовчки горювала...
За кілька років у Сальхи, яку охрестили і дали ім'я "Єлизавета", народився хлопчик. І раптом стара пані, всім на подив, усією душею прив'язалася до цього хлопчика. його взяли в панські покої; дорослі, заміжні вже дочки возилися з ним, виховували нарівні з своїми дітьми. Він був загальним улюбленцем. Отак він і ріс в якомусь дивному незрозумілому становищі. І син і не син. І панич і не панич. Довгий час він жив у своєї дорослої заміжньої сестри в Тулі. Сестра була освічена, любила літературу, театр, і це змалку прищепилося маленькому Жуковському. Вчився він не дуже добре, за цим мало хто стежив, але дуже любив читати і рано почав писати. Дванадцяти років написав п'єсу, яку поставили "на домашньому театрі".
Здається, все у нього було, але на душі завжди був сум, жаль і співчуття до рідної матері. Таке непевне становище і дивні відносини в родині зробили його чутливим, делікатним, трохи сентиментальним.
Це позначилося і на його творчості. В ній було стільки лірики, стільки душі і серця!
Тому-то він так чутливо ставився і до інших. Він наче заглядав у серце кожної людини і бачив найтонші нюанси кожного переживання. Він добре знав, що ці переживання не менш болючі, якщо не гостріші і важчі у людей знедолених, тільки не всім їх видно.
Змалку він звик лише в поезії виявляти свої переживання, а говорити намагався про все легко, жартівливо, спокійно... Особливо тепер, у статечному віці, він знав, що так треба поводитися з усіма, далекими від справжнього життя й людського горя. Але всі близькі знали, що за жартівливою легкою формою його листів, його розмов, криється добра душа, завжди готова на будь-який благородний вчинок.
Жуковський підійшов до свого "старого друга" — так він називав свій улюблений письмовий стіл.
Трохи порозмисливши, взяв перо і папір. Він мусив написати листа фрейліні двору — Юлії Федорівні Бара-новій. Жуковський сподівався на її допомогу. Жартівливий його тон часто обеззброював найсухіших людей, давав йому змогу говорити про найважливіші речі просто і безпосередньо, а придворні жінки були завжди в захопленні від його дотепності.
Він усміхнувся добродушно — хитруватою посмішкою— і написав спочатку назву свого послання.
"Історичний огляд благодійних вчинків Юлії Федорівни та різних інших обставин, курйозних подій і особливих різних штучок.
Твори Матвія".
Матвієм він жартома часто величав себе. Самими рисочками, як мала дитина, він намалював чоловіка, що мета кімнату, а вгорі, в хмарах, жіноче обличчя — і надписав: "Це Шевченко. Він каже про себе: "Хотілось би мені написати картину, а пан наказує мести кімнату". У нього в одній руці пензель, а в другій помело, і він у дуже скрутному становищі. Над ним у хмарах Юлія Федорівна".
Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: "Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: "Який цей Матвій красунь!" А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: "Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном, і Трифоном, тільки б нам викупити Шевченка".— "Не турбуйся. Матюшо,— промовляє з хмар Юлія Федорівна, — ми викупимо Шевченка". А Шевченко, знай собі, мете кімнату. Але це в останній раз".
У таких малюночках і підписах він пише про все, що треба зробити. Юлія Федорівна повинна прискорити справу 8І збором грошей на лотерею.
"Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, — пише він у примітці, — що Матвій незабаром поїде за кордон і мусить до від'їзду завершити цю справу. Дивна жінка ця Юлія Федорівна. Хто її не любить? Щасти їй боже, її дітям, і внукам, і правнукам. Матвій обіцяє з однією з її иравнучок потанцювати за її здоров'я качучу..."
Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:
"Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар".
Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка".
Опустивши руки на свого любимого "друга", Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.
Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.
Ціна людини, художника, таланту.
Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.
— Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.
Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали "маленьким храмом красних мистецтв у Росії". Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її — сам композитор і великий знавець музики — другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.
Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого "Бориса Годунова". Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого "Мідного вершника". Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський, Гоголь, Брюллов, композитор Михайло Глінка і молодий гусарський поручик Мішель Лєрмонтов, натхненний вірш якого переписували в день смерті й похорону Пушкіна в тисячах примірників. За цей вірш Лєрмонтова вислали тоді ж із столиці.
Про дім Вієльгорського писали:
Всемирной ярмонкой и выставкой всесветной
Был кабинет его, открытый настежь всем.
Кто приносил туда залог мечты заветной,
Кто мысль, кто плод труда, кто приходил ни с чем,
З усіма однаково витончено чемний у поводженні, він намагався підтримати кожного. Зараз він брав гарячу участь у долі українського хлопця — кріпака Тараса Шевченка, бо для нього, як і для його друзів, доля таланту була не байдужою.
Він зустрів Жуковського по-домашньому, в халаті, високий, красивий старик з сивим волоссям до плечей.
— Карл Павлович уже чекає на вас, Василю Андрійовичу,— повідомив він, радо вітаючи гостя,—ходімо, за вечерею обміркуємо все.
З ним жила його улюблена молодша дочка Анна, або Аноліт, винятково освічена на той час і талановита дівчина/ Казали, що в неї, єдину жінку в своєму житті, був закоханий Микола Васильович Гоголь, але вона не хотіла виходити заміж і жила в батька.
Аноліт ласкаво запросила гостей до їдальні. Наскільки витонченим і цікавим було внутрішнє життя цього будинку, настільки просто і скромно тут було завжди за столом. На вечерю подали картоплю з смаженою цибулею та ростбіф, який лишився від обіду, але на це ніхто не звернув уваги, і зараз Брюллов та Жуковський за цією скромною вечерею почували себе, як завжди, в приємній, дружній, "своїй" атмосфері.
— У вас щаслива рука, Михайле Юрійовичу, — усміхаючися, казав Жуковський, — пам'ятаєте, як уперше у вас поставили "Івана Сусаніна", а тепер, дивіться, який успіх має "Життя за царя" — сам цар наказав змінити назву. Я пропоную лотерею-аукціон влаштувати у вас. Адже до вас і високі особи з охотою завітають, у вас великий прекрасний зал. Можна буде влаштувати спочатку концепт.
— Я і мій дім завжди до ваших послуг, ви це знаєте,— схилив привітно голову з хвилястими кучерями граф Вієльгорський. — Я радий буду прислужитися цій справі.
— І треба швидше, якомога швидше! — нервово заговорив Брюллов. — Портрет уже давно готовий, і нарешті ця свиня, його пан, дав згоду,— він весь час зволікав цю справу, а тепер, коли дізнався, що Василь Андрійович і ви причетні до неї,— раптом змінив політику. Треба швидше витягати людину з цього ярма.
— Бажано було б, щоб найвищі особи взяли участь у лотереї, — промовив Вієльгорській.
— Ну, цього разу мені байдуже, до яких осіб потрапить праця моїх рук — аби швидше дали гроші,—запально сказав Брюллов. Вієльгорський і Жуковський перезирнулися. Вони знали, що Брюллов, незважаючи на бажання імператора, все ж таки не починає портрета ні з нього, ні з його сімейства і взагалі тримається досить незалежно.
У середині квітня 1838 року в камерфур'єрському журналі палацу його величності, де вівся запис усіх подій і всього, що траплялося за день, було записано: "Час проводили концертом і акціоном".
(Продовження на наступній сторінці)