— Ми ще такі щасливі з тобою! — раптом гаряче заговорив Сошенко. — Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін.
— Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця — вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...
— У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко.
— Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.
Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.
Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило шестеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.
Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. "Акулька з дійницею", "Терешко з сокирою", "Баба з козубком грибів", "Захарка на жнивах" — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт.
— Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
— А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли.
Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темно-зеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей.
Це й був Венеціанов.
— Ми до вас у важливій справі, — вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. — Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно.
Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум.
— Він кріпак? Що поробиш! — вимовив він. — Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності?
— І немалі, — переконливо мовив Сошенко. — Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії.
— Про це тепер не може бути й мови, — махнув безнадійно рукою Венеціанов. — Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії?
— Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,— заперечив Мокрицький. — Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор.
— А Тропініна,— підхопив Сошенко, — хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто.
— Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина — м'яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п'ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова?
— Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, — в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика.
Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках.
— Яка ганьба!— прошепотів Мокрицький.
— До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов'ю до мистецтва та "культури", повів показати і свого власного художника, який саме закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху... Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі — встиг переодягтися, — заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку "панові художнику" і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов'язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін — він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, "Товариства заохочення художників", він нарешті подарував йому "вольную".
А от талановитий художник Мясникові "Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників" навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак — справжній митець, відмовився, і Мясников застрелився.
А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап'ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не?
— Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? — спитав Сошенко.
— У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися "чого моя ліва нога хоче", і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: "покончил с собою от имеемой в нём задумчивости".
От Академія і винесла цю сувору постанову.
— Значить, справа з моїм протеже безнадійна?—спитав зажурено Сошенко.
— Ніколи не слід втрачати надії, молодий мій друже,— сказав Венеціанов. — Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити, а тимчасом щось знайдемо. — І додав: — Таланти на дорозі не валяються, їх треба плекати, їм треба допомагати.
— Що ж робити? Якби ви знали, як хочеться допомогти йому! — гаряче заговорив Мокрицький. — Іван просто в захопленні від нього.
— Що він тепер робить, цей ваш талант? — спитав Венеціанов.
— Зараз артіль Ширяєва оздоблює після ремонту Великий театр. Тарас у цій артілі чи не основна людина щодо роботи. Він робить малюнки для плафонів і різних прикрас. Він у них найкращий рисувальник, і хазяїн ним дорожить.
(Продовження на наступній сторінці)