Хоча незрозуміло — чому, наприклад, секрет для Зіни і Наді, що у неділю в них буде кіно? Адже однаково всі довідаються. А для чого ж треба робити страшні очі і казати: дай чесне слово під салютом, що нікому не скажеш? Або — що у Асі по контрольній з літератури не п'ять, як завжди, а чотири з мінусом. Або — що Олена Іванівна шиє до свят нові блузки старшим і, можливо, середнім, і всі клаптики обіцяла для Ясочки. Це ж усе таке, що всі можуть знати! А вони вже звикли завжди в куточку: шу-шу-шу та шу-шу-шу. І хлопці небезпідставно презирливо кажуть: Тонька і Світланка, як дві кумоньки, все у них таємниці і секрети.
Як ніхто не розуміє, що це зовсім не для того, щоб когось образити, а просто так цікавіше. Все-таки треба про це поговорити з Катею. Як вона ставиться до секретів і з ким у неї секрети?
Адже, напевне, у старших дівчат теж свої таємниці, тільки ніхто про це не знає. А про Тонині і Світланчині секрети завжди весь дитбудинок дізнається!
Звичайно, у них були свої таємниці і секрети — у старших дівчат. Зараз вони готувалися до іменин. Ще ж Тоня не знала, що в той день, коли її приймуть у піонери, в дитбудинку справлятимуть її день народження. Про день народження (а не про те, що справлятимуть) їй сказала напередодні Марина Петрівна.
— Ти знаєш, Тонго, як добре випало. Ми встановили з Леночкою (ну, Леночка ж усе знала — у Тоні навіть краплини недовір'я з приводу цього не виникло), що саме завтра тобі сповниться десять років. І якраз тебе і в піонери приймають. Бачиш, який у тебе знаменний день.
— Завтра день народження Тоні, правда? — засміялася Світланка. — От добре.
— І знаєте, як випадково збіглося,— ледве стримуючи сміх і намагаючися говорити серйозно, продовжувала Марина Петрівна, — завтра день народження Каті і Ліни Павлівни. Не забудьте привітати їх!
Ну, це вже справді — стільки подій в один день! І як це раніше Марина Петрівна не сказала!
Невідомо, що думали старші. Малятам, звичайно, діла було мало до всього цього, а от середні справді зашушукалися, і не тільки Тоня із Світ-ланкою почали готувати подарунки.
Щодо Ліни Павлівни Тоні одразу спала на думку блискуча ідея — обклеїти якусь невеличку коробочку черепашками, яких так багато привезла Тоня з Криму, і це буде коробочка для пудри!
— Вона ж не пудриться! — заперечувала Зіна.
— Нічого,— сказала Тоня,— буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?
— У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,— запропонувала Світланка.
— Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,— зауважила Надя.
— У мене є дуже гарна листівочка, — сказала Зіна, — кицька і дівчинка.
— Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене є, збереглася від цукерок! — сказала Надя.
Тоня мовчала. Вона думала — що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!
— Гаразд! — раптом сказала вона. — Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.
Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша. Зверху, куди черепашок не вистачило, Надя намалювала синє море і білий парус. У всякому разі, дівчата були задоволені! Для Каті була тоненька крихітна хусточка, обв'язана синім муліне.
— Звичайно, витирати ніс нею не можна,— сказала повчально Світланка. — Вона не для того, вона тільки для краси. Коли Катя піде в театр, її треба надушити одеколоном і покласти в кишеньку на грудях, щоб кінчик стирчав. Отак!
Світланка приклала хусточку до удаваної кишеньки на грудях і закотила очиці, уявляючи, що це вона сидить з такою чудовою хусточкою в театрі!
Листівочка теж була дуже симпатична. Дівчинка, трохи схожа на Світланку, і кошеня — трохи схоже на Зіночку. Справді, з такими ж великими зеленкуватими очима. Це помітила Тоня, і всі погодились.
Червону вузеньку стрічечку старанно випрасували, і вона була як новенька.
— А я,— раптом тихим шепотом промовила Тоня,— може, я напишу їй віршик на звороті. Я сама вигадаю.
Зіна і Надя здивовано і недовірливо поглянули на неї. Світланка ж захоплено залопотіла:
— Звичайно, звичайно! Ти вигадай віршик. От буде здорово! Ніхто не догадається таке подарувати і ніхто не повірить.
Але ж ще треба було його написати! І віршик мусив бути схожий на справжні віршики, які друкуються в книжках.
Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці — її охороняти.
Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:
— Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.
— Нікому не кажи! — суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. — Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.
Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки — так наказала Тоня,— і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!
— Слухай! — переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.
— Тільки не смійся,— раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?
І Тоня почала схвильовано читати:
Весною я гулять піду,
Багато квітів у саду.
І поміж них цвітуть розкішні
Троянди, незвичайні, пишні.
А ці троянди посадила
Одна подруга наша мила.
Нехай же і вона цвіте,
Як квітка у саду, росте.
Ти, як троянда та, між нас —
Щаслива, гарна будь весь час!
Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:
— Зіно! Надю! Швидше! — ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.
Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.
Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!
— Ти будеш поетесою! — переконано мовила Світланка.
— Ти ще писатимеш вірші, правда? — спитала Зіночка.
— Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! — сказала Надя.
— Добре, я спробую,— пошепки відповіла Тоня. — А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.
— Ні, ти сама перепиши,— відмовилася благородно Зіна. — У тебе почерк тільки трошки гірший, ніж у мене. У тебе тільки "д" погано виходить і "р", а ти постарайся. Хай одразу побачать, що вірші твої.
Тоня старанно почала виводити вірші на зворотному боці листівки. Потім замислилася. Потім написала щось на клаптику папірця і сказала:
— Дівчатка, слухайте, тільки нікому не кажіть:
Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!
У всьому-всьому світі!
Маша читала вчора "Пионерскую правду"; там було про маленьких греків у фашистському полоні, там писали про голодних безробітних дітей в Америці, про маленьких негрів, яких не пускають до школи. І там ще писали про дітей в притулках англо-американської зони. Затамувавши подих, слухали діти, і старші згадували про себе, про Аушвіц, Люблін. А Катя насупила брови і закусила губу — тут не було Леночки — Леночка зрозуміла б чому. Тільки вони вдвох згадували і говорили між собою про тих малят, які зникли невідомо куди, і завжди, коли читали в газетах про ці притулки, думали — а може ж там Ясик і решта, яких тепер нізащо нікому не впізнати...
Катя поглянула на свою підшефну четвірку — Тоню, Світланку, Зіночку і Надю. Хто б міг сказати, що й вони колись пережили все це! Такі собі звичайні милі дівчатка в коричневих формах з білими комірчинами, в чорних фартушках і з великими бантами в косах. З веселими вогниками в очах.
Вони всі хвилюються.
Нарешті настає цей визначний день.
Вони, всі четверо, почували себе справжніми іменинницями. Сьогодні їх приймають у піонери!
Не менше за них хвилювалася Маша, хороша Маша, яка дуже "прийшлася до двору", як каже Марина Петрівна.
По-перше, їй хотілося, щоб дітям було добре, ну зовсім, зовсім добре, краще, ніж було б удома; по-друге, щоб була справжня піонерська робота, яка б "виховувала, допомагала б"; і, по-третє, їй все-таки хотілося, що там приховувати! — хоча вона й була зовсім не з честолюбних, — щоб їхня піонерська дружина вийшла на перше місце в районі, а там хтозна, може, й в усьому місті? Вона любила свою роботу і останнім часом днювала і ночувала в будинку, незважаючи на свої робочі години. Та й хто тут коли рахувався з часом? Для всіх будинок був ніби рідний дім. А тут ще з'явилася невгамовна Маша — захоплена, безпосередня, щира, твердо переконана, що таких чудових дітей нема більше ніде!
(Продовження на наступній сторінці)