Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!
Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною —— наше велике, спільне горе.
Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого "турне" повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч...
Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася —з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.
Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.
На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно — я, Таня і малий Андрійко, наш "запорожець за Уралом", як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка — адже він теж був син військового фронтовика.
Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:
— Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?
— З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? — зраділа я.
— Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, — артистка ТЮГу.
— Так, так!
— У вас була дочка Таня...
— Ось вона! Оце ж вона!
— Це Таня?.. — Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.
— Таня... це ви... я не пізнав... уже доросла... — раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: — Ви... не знаєте... де Ліна... Ліна
Косовська?.. Я ж її батько... ви ж були подруги... вчилися в одному класі.
— Ой! — скрикнула я. — А тепер ви куди їдете?
— Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?
— Ліна лишилася в Києві з матір'ю,— сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього...
Начальник станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.
— Ви більше нічого не знаєте, нічого? — питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.
Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:
— Ліну забрали... вона в Німеччині... Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.
— Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.
Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух... І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому...
— Я не могла, не мала права не сказати, — промовила Таня з очима, повними сліз. — Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.
А через рік ми з Танею і Андрійком знову їхали великим ешелоном, але вже додому. Київ, Київ був перед нами!
— Наш ешелон довго тут стоятиме? — спитав на якійсь станції Андрійко.
— Андрійко, мабуть, думає, що їздять лише ешелонами, — засміялася Таня. — Він же тільки в ешелонах їздив усе своє життя: на Урал, з Уралу до Москви, тепер з Москви додому.
А Андрійко не розумів, чого сміються.
Скрізь ми бачили страшні сліди війни. Я не пізнавала дороги, яку так добре знала раніш: Київ — Москва. Спалені села, зруйновані станції, наче привиди, побиті танки і гармати.
Ми їхали цілий тиждень, по півдня стояли на зруйнованих полустанках. Пасажири досить спокійно ставилися до цього, призвичаїлися швидко розпалювати невеличкі вогнища і варити яку-небудь кашу або суп. Ми ж усі поверталися додому... За час війни ми звикли все робити спільно, всім ділитися, дбати одне про одного, і кожному з нас були зрозумілі почуття іншого. Коли ми проїхали хутір Михайловський, багато з нас заплакали; всім нам хотілося і цю землю цілувати, і весняні листочки на тополях, і селянок, що вийшли до поїзда.
Коли б не хазяйновиті сусідки по купе, я б уже, напевне, нічого не їла і не готувала, а все б дивилася з Танею у вікно. Ми їхали до Києва, до Києва! До Дніпра! І мені здавалося, я тільки побачу лавру, Дніпро — я вже не всиджу, я побіжу, полечу.
...І мені здавалося, на вокзалі мене обов'язково зустріне Андрій...
— Галинко! — урвала мої думки сусідка по купе. — Зараз зупинка, поки я приготую, ти збігай, он усі наші побігли, може, у червоноармійців хліб поміняємо на тютюн, а то у нас хліба вже нема.
— І я з тобою! — закричав Андрійко.
Я схопила його на руки й побігла до сусіднього військового ешелону.
— У вас хліб є? — спитала я, простягаючи пачку цигарок. Молодий червоноармієць виніс півбуханки хліба і відвів руку з цигарками.
— Не треба.
— Може, гроші, — спитала я, червоніючи, — якщо ви не палите?
— Що ви? Що ви? — і раптом весело сказав: — От дайте за це вашого хлопчика подержати, — і так ласкаво посміхнувся Андрійкові, що той сміливо пішов до нього.
— Я його на хвилинку до наших понесу, не турбуйтеся, я його зараз віддам. Давно на руках пацана не тримав.
І він поніс у вагон Андрійка, пригортаючи його до себе і лоскочучи неголеною щокою...
Він виніс Андрійка, вдягнувши на нього свою пілотку, і ще кілька червоноармійців проводжали Андрійка. Мені було приємно це. Адже й Андрій, напевне, приміряв би на нього свій кашкет.
— А де ж твій батько? — спитав червоноармієць, коли вже ешелон рушав.
— На фронті, — відповів серйозно і впевнено Андрійко.
— Ну, ми йому передамо, який в нього син козак! — сміялися вони і махали нам руками.
А в мене, чим ближче ми під'їздили до Києва, німіли ноги, і я не тільки не побігла, а не могла примусити себе вийти на перон.
— Танечко, піди поглянь, як там з нашими речами, — сказала я їй. Мені все ще здавалося, що вона вбіжить і скаже:
— Мамо, мамо, там нас тато чекає. і вона таки вбігла, але сказала:
— Мамо, швидше, там уже всі з речами вийшли.
І от ми з Танею і Андрійком повернулись додому. Тільки втрьох. Ми не знали, де Андрій, а дідусь був похований під високими соснами на Уралі.
Ми поклали наші мізерні речі в квартирі, яка нічим не нагадувала мій дім, моє життя — обпалені стіни, порожні брудні кімнати й лише по кутках батареї пляшок з-під рейнвейну — і вийшли у місто. Ми йшли по Хрещатику, ніби по кладовищу, мовчки схиливши голови. Тільки Андрійко таращив свої круглі очі й повідомляв:
— Ванни висять.
Ванни справді висіли між поверхами зруйнованих будинків. Де було найкраще кіно, — на руїнах височіла статуя, зовсім непошкоджена жіноча
постать однієї з муз. Вона стояла там колись у великій залі. Якийсь художник стояв осторонь і замальовував цю купу каміння і білу античну постать.
Заклопотані дівчата пройшли, сміючися, мимо нас. Таня болісно скривилася і мовила:
— Як можна тут сміятися...
Але диктові вікна, талончики, ліміти, порожні кімнати і з першого ж дня напружена робота на радіо, концерти, виступи, — все це навіть не давало змоги виплакатися!
Сусіди, які лишалися тут, повернули піаніно, на якому з дитинства бренькала я, вчилася Таня і так добре грав Андрій...
На базарі я зробила неприпустиму витрату — в одного з стариків, які продавали різний господарський мотлох, книги й ноти, замість необхідних у господарстві речей, я купила Патетичну сонату Бетховена. Вдома, стоячи, бо жодного стільця не було, погано і сумно заграла перші сторінки. Андрюшка стояв зачарований.
Він був взагалі захоплений всім. Після уральської кімнати-клітушки, після вузенького номерка в Московському готелі — така велика своя квартира, до того ж зовсім порожня! Можна було бігати скільки завгодно!
— До кінця війни ми не будемо думати про затишок, — сказала я Тані, і вона, звичайно, погодилася. — Аби було необхідне, аби ти вчилася, я працювала і Андрійко був здоровий.
Мене не манив затишок, мене не спокушали ніякі речі, мене гріли і вабили лише людські почуття, і я ревниво стежила, як хто дивиться на Таню і Андрійка, і була вдячна за кожне тепле слово.
Якось Андрійко прибіг з двору і повідомив:
— Мамо, тебе питає військова тьотя!
"Може з палати № 5", майнуло у мене в голові. Я не збагнула, що вони ж не знали моєї київської адреси!
(Продовження на наступній сторінці)