— Що їм казати, старим, — підійшов до них чоловік у потертому демісезонному пальті. — Адже вони, як і діти, висловлюють завжди думки всієї родини.
— Що ви, що ви! — зовсім злякалася дочка. — Вона нічого такого не сказала, ви чули, правда? — звернулася вона до Ліни. — Моя мати лише згадала мого чоловіка і свого сина, які загинули. Цілком природно, що вона це дуже переживає.
Не вистачало, щоб ще Ліну притягли як свідка!
Але, мабуть, це був не професійний, а добровільний шпигун — він вирішив, що тут не варто заводити справи. Ліна непомітно відійшла від них. Тривога цього разу швидко припинилася, і Ліна майже бігцем продовжувала свій шлях.
— Куди поспішає така гарненька фрейляйн сама? — раптом почула вона п'яний голос.
Коло бару хиталося двоє молодчиків напідпитку, один цілився схопити її за руку, але вона шмигнула за ріг і дременула щосили. Нарешті — потрібна їй вулиця. Під'їзд. Ліхтарі. Аптека. Так-так — перший, другий, третій поверх. Ой, там темно! Ні, ні, то вона помилилася. Друге вікно. Там світиться! Вона швидко біжить по сходах. Раз, два. Кроки і голоси за дверима. А що як відчинить не Отто? Раптом вона злякалася. А що як вона не пізнає його, адже вона бачила його мигцем. Вона чує — чийсь чоловічий голос каже: "Не турбуйтеся, це до мене, фрау Амалія, я сам відчиню двері".
І двері відчиняє Отто, а з кутка виглядають жіночі цікаві очі. Він трохи здивований, побачивши Ліну, напевне, він чекав не її.
— Я від вашої сестри! — бурмоче Ліна.
— Ходімте, ходімте. — Отто майже ніжно бере її під руку, заглядає в очі. — Я давно чекаю на вас.
— Видно, від якої сестри, — злісно шепоче якийсь жіночий голос. Вони заходять до кімнати, скромної кімнати студента чи робітника, і від удаваної ніжності в Отто не лишається ні сліду.
— Ви від фрау Еллі? — питає він.
— Так. Завтра увечері машина швидкої допомоги.
— Завтра увечері? Як добре!
— Я можу йти? — питає Ліна.
— Посидьте для годиться хвилин десять. Мої сусідки надто цікаві. Він не знав, про що говорити.
"Може, він навіть не знає, звідки я", — подумала Ліна. Їй здавалося, що на неї тільки глянути — і вже видно, що вона радянська дівчина. Але Отто нічим так і не виявив, чи знає він, чи ні, хто вона така.
— Тривога вас спіткала по дорозі? — спитав він.
— Еге, коло кіно. Я перечікувала.
— Ви боїтесь?
— Що ви? — щиро здивувалася Ліна і сама зніяковіла. — Ні, я зовсім не боюся. — У неї трохи не вирвалося: "Хіба може мені бути страшно від цієї тривоги, коли летять наші, наші рідні літаки?" Але вона стрималась, тільки усміхнулася своїм думкам.
— То ви така смілива дівчина?
— Я звичайна, — сказала Ліна і додала тихо. — Ні, я гірша, ніж звичайна. Я була не дуже рішучою і наполегливою. — Це вона сказала, згадавши своє життя з матір'ю. А тепер, коли у неї зв'язані руки і ноги, вона відчуває в собі стільки сили, рішучості, сміливості!
— Я вже піду, — промовила вона.
— Може, колись іншим разом ми з вами поговоримо, — сказав Отто, — може ж трапитися така нагода в житті.
— Може, — всміхнулася Ліна.
За дверима своєї кімнати він вмить знову перетворився в закоханого юнака і, майже обіймаючи, довів Ліну до сходів.
— До завтра, моя дорога! — сказав він і поцілував їй руку. Він бачив — із сусідніх дверей стежили цікаві очі підстаркуватих плетух...
День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор — на менших, майже аптекарських. Картоплю — на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.
— Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.
— Щось трапилося, фрау Еллі? — спитала Ліна. — Може, ви скажете мені?
— Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально... Коли б удалася втеча... Це люди, яких знають робітники, старі комуністи... Кілька років вони конають у жахливих умовах... Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить...
— Коли б пощастило! — прошепотіла Ліна.
Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.
— Це дуже страшно, — сказала зовсім тихо фрау Еллі. — І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.
Це справді було дуже страшно.
Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?
Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:
— Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш... коли що трапиться. — Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.
Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.
Ліна на все казала:
— Я не розумію... Я нічого не розумію... — і додавала по-німецьки: — Сьогодні прийому нема.
— Вона бреше... Сьогодні прийомний день.
Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.
Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..
Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?
Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:
— Прийому нема!
Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.
— Що ти кричала, клята дівко? — один з них боляче схопив її за плече.
— Прийому сьогодні нема... Прийому сьогодні нема... Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! — кричала Ліна.
Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?
Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник...
— Сьогодні прийому нема! — закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.
А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі...
За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито... І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.
Їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:
— Я не розумію... Я нічого не знаю...
І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.
З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.
За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.
— Подихати... хоч трошки подихати свіжим повітрям, — прокинулося в ній нестерпне бажання.
— Юзю... — прошепотіла вона сусідці, — подихати... до вікна... Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.
— Ой! — раптом скрикнула вона.
— Що? Що? — жінки поглянули теж крізь вікно. — Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу...
У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель...
— Ой! — прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.
— Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? — спитала вона згодом.
(Продовження на наступній сторінці)