І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.
Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
— Машо, ходімо, адже пізно, — трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз від нього...
Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей — вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?
* * *
— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:
— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!
А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!
Нічого "монастирського" і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчиків" і поготів! Певне, художник змалював їх тієї миті, коли вони замислювали свої хлопчачі витівки, і, дійсно, щось схоже було з Богдасем — веселе й пустотливе.
Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом "Florence", щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
— Кому? — спитала Марія.
— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже — "татові", а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а "дядькові Дорошенкові".
— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
— Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенєва... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, — саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї "Ночі":
Отрадно спать — отрадней камнем быть.
О, в этот век — преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать — удел завидный.
Прошу: молчи — не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають "вдома". Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, — все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. "Боже мій, — чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути".
Не "дечого", а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про "батька" Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли — а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. "Тільки й розмови було у нас, що про Вас — наша радість".
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? "Цілую кінчик вашої одежини"... Вона знає — там не один він, Мокрицький, "цілує кінчик одежини" української письменниці — Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: "Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повість в "Русском вестнике" в січні була надрукована. "Вона мені дуже сподобалась. А "Три долі" ще більше".
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
"Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів..."
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернігів?.. Як же це буде? Флоренція. Мілан. Обов'язково ще Мілан — вони так із Сашею поставили. Потім Париж. Потім Чернігів і Петербург?
У Чернігові чекають на неї Опанас і Ілля Петрович Дорошенко.
"Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в голові, туман якийсь, думки не в'яжуться.
А втім, я певен, що Ви і без слів повірите, що я такий самий. Ні, мені здається, тепер я відчуваю дужче, ніж раніше.
Маріє Олександрівно, надішліть мені свій портрет, благаю вас, надішліть... Я б готовий летіти в Італію, але не для Італії... Ваш навіки Дорошенко".
Цьому вона вірить, і її аж ніскілечки не турбує, що вона сама не відчувала і не відчуває до нього нічого, крім вдячної дружби, безмежного довір'я у всьому, а бере і може взяти, як належне, усе від нього.
Та тільки хай не пише, що він наче не живе, зістарівся. От у це вона не вірить. Він завжди відданий своїй роботі, вірний своїм ідеям, яким не зрадить ніголи, ні для чого і ні для кого. От і тепер він пише, що їздив до Києва познайомитися з організацією Педагогічної школи вчителів.
Ні, він людина цілеспрямована, і як йому не важко від його неподіленої любові — він ніколи через це не пуститься берега. Вона зітхнула, подумавши про Сашу. Цей без неї, як без повітря.
Вона не важить, не порівнює, хто з усіх найдужче любить. Хіба це можливо важити?
Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто здається, ні, не здається, вона чує всім своїм єством, що домівка її — "там". Де Ілля Петрович. Такі, як він. Лунає люба їй мова. Вона згадує: коли вона йшла якимось селом, містечком — здавалося, що всі знайомі їй. Кожен за давнім звичаєм вітався, — хоч уперше бачив, а вона відповідала так, наче саме цю людину радісно їй зустріти. Це їй колись і Ілля Петрович зазначав...
Їй завжди легшає на серці, коли згадує, що десь "удома" є він, ближчий за рідного брата Валерку, він, який нічого не чекає і не вимагає для себе. Аби вона жила. Існувала на світі. І писала. Писала свої твори. А коли б у неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
Ну, що вона вигадує?!
Ні, справді, от була ж вона знову хвора, тут, в Італії, не дуже, але коли б дуже захворіла, смертельно, тільки одному Іллі Петровичу могла б довірити свого Богдася, як довірила Митю, молодшого братика. "Хіба Опанас може щось влаштувати, подбати?" — з гіркотою подумала вона. На нього не було зла. Хіба вона винна, що й любові не було? А з спільного життя нічого не вийшло. Що він там розповів Іллі Петровичу? Певне, що незабаром повернуться і вона з Богдасиком... Ілля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубі. Опанаса Васильовича зарахували незмінним членом мирових з'їздів Чернігівської губернії від Глухівського, Новгород-Сіверського та Стародубського повітів. Слава богові, буде при ділі.
А квартира для неї найнята в Стародубі... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб?
Від листів Тургенєва теж сумно, і навіть вони дратують її. Спочатку лає, як завжди, за її коротенькі записки, за те, що "...ані слівця про те, куди Ви гадаєте їхати з Рима і де гадаєте провести літо — чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Ваші супутники, чи є у Вас ще супутники і т. ін. Справді, мені слід у помсту Вам написати листа у Вашому дусі — Ви б дізнались, як це приємно..."
Вона всміхається. Він почав щось надто часто дорікати їй. "Проте і в Вашій записочці є хороше слово. Ви пишите, що віддані мені назавжди. Це багато означає..."
(Продовження на наступній сторінці)