Синьйору Марію привів до лікаря Чезаре синьйор Ніколо Добролюбов. Це вже було навесні 186І року, і за ці кілька місяців лікар і неслухняний пацієнт стали щирими друзями.
Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марія його землячка, відома у них на батьківщині письменниця, прибула до Неаполя із сином і своїми співвітчизниками. Один з них зараз захворів. Чи не буде лікар такий люб'язний і не огляне його?
Молода жінка не виглядала дуже стурбованою, у неї навіть був веселий вигляд. Вона, приязно усміхнувшись, бездоганною французькою мовою пояснила, що, напевне, зараз нічого страшного нема, але цей добродій перед подорожжю переніс плеврит, і навіть коли він зараз трохи застудився, — краще одразу вжити необхідні заходи. Це ж так прикро — приїхати в чарівний Неаполь і захворіти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати кілька днів, отже, краще, коли це накаже лікар, а не його супутники.
Лікареві рідко подобалися дами — іноземки, форестьєра, завжди вони щось удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця молода дама трималась невимушене, але без тіні розв'язності та самовпевненості, і, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє, тому й справила якраз дуже приємне. Відсутністю манірності й церемонності вона нагадувала йому італійських жінок, але була спокійніша, розважливіша, і, звичайно, за зовнішністю одразу можна було вгадати слов'янський тип — кругловида, великі сіро-блакитні очі, русяві коси, просто закладені на гладко зачесаній голові, висока постать, досить струнка. Лікареві сподобалось, як вони просто тримаються — Добролюбов і ця синьйора. "Певне, давні друзі, — подумав він. — А друзі наших друзів — наші друзі".
Він пішов з ними і був дуже здивований, дізнавшись випадково по дорозі, що вони познайомились тільки цими днями в Неаполі, а до того ніколи не бачились.
— Ми хоча й не бачились, але поза очі були давно знайомі, навіть добре знайомі, — мовила Марія, — правда, Миколо Олександровичу?
— Ще б пак! Я такі дифірамби написав на вашу честь! — засміявся Добролюбов.
"Як він повеселішав, мій бідний синьйор Ніколо", — відзначив про себе лікар
— Хіба тільки тому, що дифірамби? — заперечила Марія. — Не думайте, що мені приємні лише ті, що хвалять. От Тургенєв, Іван Сергійович, ще й як критикує мої твори, а однаково ми з ним друзі. Важливо ж зовсім не це в дружбі, щоб друзі хвалили. А щодо дифірамбів — не тим мені ваша стаття була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навіщо таїти? Це ж природно для кожного письменника. Але найдужче тому, що я відчула, як ви мене зрозуміли, і може, навіть більше, ніж я сама. Втім, ця розмова зовсім не цікава синьйору лікареві, просимо пробачення. Ми ніяк не можемо наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тільки тут, — перепросила вона.
— Ні-ні, що ви, навпаки! — заперечив жваво лікар. — Я захоплений, коли бачу таку самостійну, рівноправну жінку!
— О, далеко не рівноправну, — похитала головою з усмішкою Марія. — Хіба де на світі є рівні права у жінок і чоловіків?
— Хоча я переконаний, що багато в чому жінки далеко міцніші за нас, — мовив Добролюбов. — Сприйнятливість і уява у жінок дужчі й багатші, ніж у чоловіків!
— І ви, певне, поділяєте думку Стендаля, — підхопив Чезаре, — що цілковита рівноправність жінок і чоловіків була б най вірнішою ознакою цивілізації і подвоїла б інтелектуальні сили людства, наблизила б можливість досягти щастя!
Раптом Чезаре мовив зовсім іншим, хоч і зворушливим, але водночас розпачливим тоном:
— Та інколи жінки відвойовують собі рівні права — нарівні з чоловіками гинути в боротьбі.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Аніту дружину Гарібальді, яка поділяла всі труднощі його боїв та походів і загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професії, редактором першої газети в Неаполі "Monitoro" була видатна жінка — Елеонора Фонсера. Я був тоді надто малим і не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергії. Неаполітанці запевняли, що це була найчарівніша жінка на світі. Кінець її жахливий. Я не буду переказувати історії тих революційних подій двадцятих років у Неаполі, врешті, відомо всім — перші паростки волі були зломлені, австрійці зайняли Неаполь, загнали сотні людей у в'язниці, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повісили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смілива й горда з ворогами.
— Я б хотіла знати про все її життя, — тихо сказала Марія. — Я б хотіла піти з вами на могилу вашого поета Леопарді і перечитати його твори в оригіналі— "Ultimo canto di Saffo", "II Risorgimento", "La sera Festa" ("Остання пісня Саффо", "Відродження", "Вечір святкового дня") і особливо "До Італії" — "All Italia"
— Ви знаєте це? Звідки? — здивувався лікар Чезаре.
— За це треба дякувати нашому другові Миколі Олександровичу, — кивнула Марія на Добролюбова, — в його журналі торік була вміщена велика чудова стаття про італійських поетів. У Росії дуже цікавляться вами. З неї я довідалась про ув'язнення Пелліко, який, крім власних поезій, перекладав італійською мовою Байрона.
— А Байрон перекладав його, — вставив Добролюбов.
— Я дізналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поеріо, який помер від ран у Венеції, і навіть про ті твори, що ходять у вас у списках— Беркета і Джусті — про його славетну сатиру "Чобіток-Італію", який носять і Франція, і Австрія і який, нарешті, належатиме своєму народу! Мені б бажалось тільки прочитати все це в оригіналі — адже я вивчаю італійську мову. Вона близька моїй рідній українській своєю чарівною мелодійністю
— О, bellissima signora! — прошепотів Чезаре, з подивом і замилуванням дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивні ці росіяни! Вони наші справи сприймають, як свої рідні Хоча б цей гарібальдієць Мечніков — він лише трохи очуняв і несподівано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого подяки листа лікареві, який тільки-но, нарешті, вирішив привести до нього Добролюбова, не боячися, що це погіршить його здоров'я. І не встиг!.. А сам синьйор Добролюбов, цей російський журналіст! "Його журнал", — сказала синьйора. Значить, він неабияка людина у себе на батьківщині! О, свята Марія! Коли б він не був такий хворий!
Тепер ця молода письменниця. Марія. Чудове ім'я — Марія — близьке всім народам.
А Марія питала нетерпляче Добролюбова:
— А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Івана Сергійовича, і він не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонім? Ви ж, напевне, знаєте?
— Знаю, — підтвердив Добролюбов. — Це один з вигнанців-поляків, студент Віденського університету, він засланий до Саратова, там познайомився з нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович — це ж просто "ловець душ людських", завжди він уміє знайти потрібну людину і вгадати, чого прагне людська душа.
— Мені здається, це ви "ловець душ людських", — сказала Марія.
— У даному разі я хочу зловити вас, але це бажання і Миколи Гавриловича, щоб ви віддали свої твори в "Современник" — адже саме у нас їм місце!
— З якою охотою! — аж зашарілася Марія. — Для цього і "ловити" не треба! Зараз друкуватися у "Современнике" — найбільша шана. Це наш найпередовіший, найсміливіший журнал, — пояснила вона Чезаре, — і таким він став завдяки Миколі Олександровичу.
— Ну, що ви, — щиро обурився Добролюбов, — а Чернишевський? А Некрасов?
— Ваша правда, я не заперечую, і Чернишевський, і Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас...
— Ну, ми ж, як з'ясувалось, давні друзі! — засміявся Добролюбов.
До чого ж мила ця жінка, і як з нею просто і легко!
* * *
— Я "старий горобець", — казав про себе лікар Чезаре. Коли він уперше прийшов з цією русявою синьйорою до її хворого, він одразу зрозумів усе.
Поглянувши на молодого чоловіка, він уже знав, що той заслабнув на дві хвороби. Перша "хвороба" — це була його безтямна закоханість. Стендаль, який так довго жив у Італії і так багато створив про неї прекрасних правдивих творів, в одній з книг написав про різні фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, — писав він, — що нема людей, які можуть врятуватися від цієї хвороби, нема й посібника до врятування від цієї хвороби, нема й інших ліків, як захворіти до кінця".
Лікар Чезаре побачив, як руки Марії спритно й ніжно поправили подушку хворого і як обличчя юнака все освітилося щастям. Можливо, ліки від цієї хвороби вже знайдено!
Юнак був гарний, милий, і навіть кучерява м'яка борідка не робила його соліднішим. Він виглядав зовсім хлопцем, особливо в ліжку, в білій сорочці з м'яким відкритим коміром. Ця борідка видавалася якоюсь декоративною. Марія вийшла, лікар постукав і вислухав хворого. Чезаре побачив, що він, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорі, коли їй дозволено було знову зайти, він сказав тільки, що хворий просто застудився, і хай кілька днів полежить, обов'язково полежить.
(Продовження на наступній сторінці)