Не тільки цих двох старійших діячів російського визволення хочеться Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумів кожен росіянин, кожна людина, якої б не була національності, які населяють безмежні простори батьківщини, а також і ті, що примушені були втекти з неї, сотні емігрантів-росіян, українців, поляків, вірменів, грузинів. Йому хочеться, щоб його настрій зрозуміли, поділили сотні емігрантів Франції, Італії, всіх країн, люди, які прагнуть волі й щастя для всіх.
Олександр Іванович гаряче обмірковує: ілюмінація, прапор з словами "Emancipation in Russia" — визволення в Росії. Раут для всіх росіян, для всіх робітників друкарні, для всіх політичних емігрантів, якої б національності вони не були. Обов'язково прийде друг-італієць Мадзіні, славний Мадзіні!
Буде музика. "Марсельєза". Князь Голіцин — емігрант, аматор-композитор, створив прекрасну російську фантазію "Визволення" — аранжемент улюбленої російської пісні "Вниз по матушке по Волге". Потім обов'язково "Еще Польска нє згінєла"...
Звичайно, обов'язково оркестр князя Голіцина виконає увертюру й марш з "Вільгельма Телля" — "Це мій співгромадянин по швейцарській прописці", — жартує Герцен. Адже він з родиною натуралізований в одному з швейцарських кантонів, де ним пишаються і приймають на славу, коли він приїздить.
Потім для всіх частування. Дами й діти в святкових вбраннях. Усім раді. Усіх запрошуємо, хто співчуває справі визволення!
Він, Герцен, ще не знає — можливо, він підійме бокал за імператора, який підписав цей маніфест?..
Італія. Неаполь.
— Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам від цієї реформи? Мудрували, мудрували, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі!
Хто-хто, а вовки ситі залишаться, виділять мужичкам негідні шматки землі, одроблятимуть за неї, може, й гірше, ніж на панщині, та ще й ні реманенту, ні коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то поміщицькою лишилась! — говорив Микола Олександрович Добролюбов Марії.
— А все ж таки не кріпаки більше! Як сумно, що Тарас Григорович не дожив до цього дня! І шкода, що на власні очі ми не бачимо, як там, удома, — зітхнула Марія. — Мені важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розуміють свої права?
— Які там права, Маріє Олександрівно! Друзі пишуть — нічого вони, селяни, поки що не розуміють, але відчувають — обплутують, оббріхують їх. Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправді треба.
— А що треба?
— Хіба ви не знаєте? Докорінна зміна всього А то цар кинув подачку — і всі радіють: цар, мовляв, визволитель! А що селянин насправді одержав? Поміркуйте над цим!
Україна. Чернігівщина (Та, мабуть, не тільки на Чернігівщині, а так було по багатьох селах) Усім загадали йти до церкви.
— Волю читатимуть.
Вдосвіта зашаруділо все село.
У кожній хаті прокидалися ще поночі. Надягали що було ліпше, святкове. Баби витягали приховані на Великдень хустки, дітлашня вовтузилася, метушилася під ногами, та сьогодні батьки нікого за це не наділяли штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям і їх зібрати.
— Хай і воно почує, що вже вільне, ніхто від батька-матері не відніме, не забере.
А коли почало ледь ясніти на сході і з'явилась лише рожева передранкова смужечка, село загомоніло, ще неголосно, несміливо, ще стиха, немов голосний гомін завадив би врочистості небувалого дня. Ще не закалатав старий дзвін на дзвіниці, а вже купи людей стояли біля церкви, і тільки-но відчинили браму — враз стало в ній повнісінько, так тісно, що й вужу не пролізти.
І тихо. Навіть жінки не шепотілися, навіть дівчата потай не зиркали на парубків. А парубки, а дядьки, а старі діди аж шиї повитягали, боячися хоч слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обідня. Втім, ніхто не виходив з церкви.
Вуж не проліз би, а от коли після обідні почав отець Пантелій, начебто й несподівано, хоча всі чогось незвичайного чекали, правити молебня — усі заворушилися, потіснилися і невеличким проходом, що невідомо якою силою проклався аж до самісінького олтаря, пройшов і зупинився поліцейський пристав. І він дивився не на ікони і не на олтар, а, ставши поруч з панотцем, на людей. І від цього багатьом стало якось ніяково і навіть моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотів:
"Маніфеста читатимуть". Всі завмерли.
— Осени себя крестним знаменем, православний народ... — почав читати батюшка розгорнутий аркуш і широко перехрестився, і всі, зітхнувши, почали хреститися.
Та як напружено не слухали, далі важко було щось зрозуміти, второпати, зв'язати, бо як не чекали — не почули простих і жаданих слів, що цар і бог дарують їм волю і землю. Про волю були якісь слова, але ж після читання маніфесту батюшка промимрив якось навіть ніяково, що ще два роки треба обробляти поміщикам землю і викуповувати її, і тут же додав своїм звичайним церковним голосом, яким правив відправи:
— Вознесемо ж подяку за цей день цареві-визволителю і помолимося за нього богові! Амінь!
Селяни мовчали, і як не хотів би пристав доповісти потім по начальству, що люди "з радістю звеселилися", не міг він побачити на обличчях дядьків (на одних — строгих та суворих, на інших — здивованих та розгублених) ані радості, ані задоволення.
— За що ж дякувати? — вирвалося неголосно, але всі почули, у молодого дядька — Василя Злидня.
— Тихше! — сіпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. — Он бачиш — солдати.
Справді, у відкриту браму видно було солдатські папахи. Вийшли усі з церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна ж так задаром відібрати у панів-поміщиків землю, треба її ще викупити, ще одробити, отже, треба ще обробляти і підписати з поміщиком "уставну грамоту", де про все буде записано, скільки і що мають вони зробити.
— Та як же "обробити"? Ще наші діди й прадіди наших дідів з давнього-давна своєю кров'ю її обробили!
— Що там ще підписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас знову у кріпацтво?
— Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а цю по-своєму написали, як схотіли! Отакі вигуки покривали слова і пристава, і мирового посередника, і несміливі репліки отця Пантелія.
— А бабам! — раптом закричала Василева жінка Марина. — Про бабів усі забули! Ані слівця про нас! Не піду більше на Панщину і на панський двір ногою не ступлю! ...
— Авжеж! — підхопила її сусідка, вже літня і, видно, також, ' як і Марина, не з мовчазних та боязких. — Робиш, робиш, ні за Тобою, ні перед тобою, не те що світу божого, своїх вилупків нещасних не бачиш!
— Тихше ви! — аж сердито гукнув пристав. — Ще бабів тут не чули! Не вашого розуму справа!
— А як робити — то нашого?
— І жати, і прясти, і садове одробляти!
— І пані, і панові годити!
Це вже жінки кричали та верещали.
— Цитьте мені! — аж затрусився пристав. — Батюшко, та що це у вас таке?
Піп зовсім розгубився. Заздалегідь наказано було йому втлумачити селянам, що треба дякувати богові й цареві, смирно й тихо працювати і ще два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке страшне убожество, злидні, голодну босу дітлашню. Що ж їм ця воля? Та що він може? Треба ж про себе і про свою сім'ю дбати — проти пана не підеш.
— Коли почнете тут баламутити, — сказав пристав, як трохи притихли, — управа на всіх знайдеться.
— Наші діди зазнали біди, а наші внуки зазнають муки, — зітхнувши, прошамотіла стара Злиденчиха. — Тихше ти, язиката, — сіпнула вона невістку.
— Дружній череді вовк не страшний! — глузливо мовила Марина, дивлячись просто в очі приставу.
Гарна була молодиця, нічого не скажеш, хоча і справді язиката і за вдачею, видно, пара своєму Василеві. "Гайдамацьке насіння! — майнуло в голові у пристава. — Ох, буде тут роботи! Недарма стільки війська по всіх губерніях наслано. Тут тільки трісочка займеться — одразу пожежі чекай!"
Звідки йому було знати, цьому звичайному приставу, що петербурзький губернатор граф Панін попереджав:
— Перед тим як обнародувати положення про селян, необхідно оголосити всю Росію в облозі. Облога почалася.
7
Торік, у 1860 році, всі європейські країни цікавилися "чобітком з носком і шпорами", як називали, власне, не дуже великий за розміром півострів та на якому вміщувалося безліч італійських князівств, королівств, папська держава. Усіх хвилював "похід тисячі" — так називали похід Гарібальді за визволення Сіцілії. Після Сіцілії — Неаполь. Неаполітанського короля було вигнано. Неаполітанці у захваті стрічали народного героя.
Разом з Гарібальді до Неаполя прибув, як його гість і друг, славнозвісний французький письменник Дюма-реrе (батько), а одним із вірних соратників Гарібальді був падре Гавацці. Тоді, восени 1860 року, почути Гавацці збігалися всі. От хто вмів запалити людей!
(Продовження на наступній сторінці)