Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і "Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її "Рассказы из русского народного быта".
Але ж допіру Марія написала по-українськи "Два сини" і "Три долі".
Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!" Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.
— Прегарна річ! — перша вимовила вона.
— Спасибі, — прошепотіла почервонівши Марія. — Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва — вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.
— Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! — сказав Єшевський. — А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.
— О, будь ласка! Це ж зовсім не помста, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!
— Мені здається, — делікатно мовив Єшевський, — ви інколи зловживаєте українізмами.
— Але ж це діється на Україні, — встала на захист подруги Юля. — А згадай Гоголя!
— Мені здається, — не відступав Єшевський, — тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта — я з такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.
— А я вважаю, що взагалі цю річ треба було відразу писати по-українськи, — сказав Опанас Васильович, раптом похмурнівши.
— Ну, що ви, чого ж позбавляти російського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладів! Що не кажи — переклад не те, що оригінал, тим більше, що Марія Олександрівна так вільно пише обома мовами!
Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
— Я вважаю, — пристрасно заговорив він, — коли наша рідна українська література тільки-но починає по-справжньому подавати свій голос за народ, — а власне тільки в слові й зберіг народ своє життя, свою історію, свою самобутність, — як можна одному з кращих письменників, — я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, — як можна віддавати свої сили іншій мові, іншій літературі?!
— Опанасе, — мовила Марія, — ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові — чи у селян на Полтавщині, чи на Орловщині, чи в Рязані, і яке значення має тоді якою мовою? Крім того, ти знаєш, мені ближча, — може, кому це й дивно, — любіша — українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарешті наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збірку, що ж мені — скласти руки і не писати? А писати і не друкувати тепер — значить, бути осторонь життя.
— Так коли б ти жила у Франції чи в Італії, ти б перейшла на їхню мову?
— О! Не чіпай Італії! Там напевне я б вивчила італійську і писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарібальді!
— Мені здається, — сказав Єшевський, — Марія Олександрівна нічим не завинила, що пише і по-російськи і цим поширює коло читачів, масштаби своєї діяльності.
— Адже і Тарас Григорович писав повісті російською мовою, а хто палкіше, відданіше за нього любить Україну? — нагадала Маруся.
— Але ж він опинився в таких умовах, хіба порівняти? — обурювався Опанас. — Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рідну мову, історію мого бідолашного народу...
— Нашу мову, нашого народу, — тихо, але твердо поправила Марія.
— Саме тому, що я знаю це, вірю цьому, я хочу, щоб ти всі сили віддавала для нашої літератури, яку так гнітять, утискують, не дають розвиватися, саме ти, бо я в прозі нікого не порівняю з тобою. Але в українській прозі, в якій ти — перша, а в російській, де є вже Тургенєв, Герцен, Гончаров, зараз підводиться Лев Толстой...
— Усім буде місце, і всі потрібні, — примирливо перебив Єшевський.
— А як Олександр Іванович Герцен високо ставить оповідання Марії Олександрівни, — заметушилась Тетяна Петрівна. Казала ж вона, казала, як цей Опанас Васильович присікується до бідної Марії Олександрівни! Замість того, щоб відсвяткувати успіх нового твору, — почав хтозна-що! — Олександр Іванович вважає Марка Вовчка в колі передових письменників!
— А ви відтягаєте її в дуже обмежене, — вставила і Юленька.
— Хіба писати рідною мовою, для свого пригніченого народу — це звужувати свою діяльність?
— Головне — що писати, як писати, а не якою мовою! Поезія Байрона лунає революційним закликом на весь світ.
— Але ж він писав тільки рідною англійською!
— Там зовсім інша ситуація. Не порівняти нічого з нашою матінкою Расеюшкою, де "від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує".
— От бачите, ви цитуєте геніальні рядки нашого Кобзаря!
— Я хочу, щоб для тебе був найближчим рідний народ! — вже трохи не кричав Опанас.
— Для мене рідний — поневолений народ, — уперто хитала головою Марія.
Вже всі гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, і, власне, незрозуміле вже було самій Марусі, хто що хоче довести.
Але ж Опанас тут, на люди, хай і в колі друзів, доброзичливих і розумних, виніс її болюче зараз питання...
Звичайно, вона воліла б писати більше по-українськи, може, тільки по-українськи, вона сама відчувала — її українська мова незрівнянно красивіша, задушевніша, і справді — це як найлюбіший первісток. А може все це неправдиві причини, які вона наводить сама собі? Вона хоче, щоб більше людей її читало, — а хіба коли б усі на Україні, і по селах, і по містах, і студентська молодь, і школярі — усі читали б, — хіба це було б мало?
Вона хотіла, щоб її більше, частіше друкували, все, що вона пише, — це певно так! Опанас забуває, що і для грошей, просто для грошей їй треба багато писати і друкуватись.
"А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш зараз змалювати в нових творах, тобі легше писати по-російськи?" Таке питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кітарри, дружина професора Кітарри, — що всією своєю поведінкою, зовнішністю хотіла довести, що вона інакша, ніж усі, "нова" жінка, без забобонів і до того ж людина мистецтва —"коли пише перспективу — задихається".
Марія навіть обурилась. Ні, ні, сто разів ні, я все могла б написати українською мовою, про кого б і про що я не писала б, але я хочу тепер, саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росії. З Кітаррою вона не пустилася в пояснення, обрізала категоричною відповіддю. А от чому це зараз Опанас такий ґвалт раптом здіймає? Адже все, що я пишу по-російськи, я сама напишу і по-українськи, коли це треба буде.
Проте в чомусь вона була непевна — чи права, хоча знала, що й Опанас неправий. Він хотів би обмежити її темами "Народних оповідань", але їй хочеться і ширшого розмаху тем, і більшої психологічної глибини, і "героїв" з різних шарів.
"Червоний король" — це так, між іншим, він їй просто спокою не давав, а тепер уже інші образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують те, що хвилювало і в юності... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох сестер у далекій задушній провінції, трьох дівчат з поміщицької сім'ї, з такими різними вдачами, мріями, життям?
І невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного російського твору?
Вже найгарячіше сперечалися Опанас Васильович і Єшевський, який захищав її і доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом вирішила, що треба припинити цю спірку, бо бачила, як боляче сприймають її і Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалі ні до якої згоди дійти не можна. Вона підвела руку і, мило, спокійно усміхнувшись, несподівано для всіх запропонувала:
— Давайте вже від літератури і дискусій перейдемо до музики! Хай краще Марія Олександрівна нам поспіває свої улюблені пісні! Я так люблю вас слухати!
— Ні, ні, я зараз не можу, — аж злякалась Марія, — хай іншим разом!
Раптом спало на думку: "А чого це Саші нема?" Ну й добре, що він не прийшов і не був свідком цієї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло, наче Опанас взагалі нею незадоволений, сердиться на неї. Справді, краще вже заспівати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
(Продовження на наступній сторінці)