— Коли б він міг вас побачити! Та де там! От тільки тепереньки з великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з рідними сестрами й братами. А вони й досі кріпаки. Він просив мене вітати вас від нього, кланятися вам. Він мріє надіслати вам свій "Кобзар", це так його книга віршів зветься і так його самого звуть на Україні — Кобзарем!
— Кобзарем, — повторив Герцен. — Я чекатиму його книги...
— Нічиє слово не править для мене так багато, як його, — казала з захопленням Марія. — І от які у вас одні думки, ті ж самісінькі міркування — про спільний шлях боротьби народів, поневолених Російською імперією, про федералізм і єднання. Я недовго була в Петербурзі, але Шевченко, Тарас Григорович, встиг познайомити мене з своїми "соізгнанниками", з Сераковським, поетом Совою-Желіговським...
— Аз Чернишевським ви знайомі?
— Ні, на жаль, ні. Ні з Чернишевським, ні з Добролюбовим я не встигла познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла, якось не вийшло, а дуже хотіла, це ж справжні проводирі зараз, керівники "Современника"! Вона забула про ті рядки в листі Герцена до Рейхель і зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, і, захоплена розмовою, не помітила, як на мить начебто затьмарились чимось очі Герцена.
* * *
Є друзі й друзі... Друзі минулого. Друзі сучасного. Друзі майбутнього. Дуже рідко, коли це поєднується — то вже розкішне багатство. Але й старі друзі теж не проста річ.
Це літо, лондонське літо 1859 року, було насичене для Герцена зустрічами. Та й увесь рік.
Записки декабриста Пущина, які прочитав і видав Герцен у своїй "Вольной русской типографии", теж були "зустріччю", хоча й не побачив Герцен на власні очі цього друга Пушкіна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева, засланих на каторгу Волконського, Якушкіна, Луніна. В пам'ять цієї великої когорти Герцен і Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести далі їхній прапор і віддати життя за свободу народу.
Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свіжістю і бадьорістю, видання їх було ніби розмовою, потиском руки, що не ослабла від кайданів і каторги. Безмежно сумно, печальним реквіємом прозвучало в "Колоколе" трохи згодом повідомлення про смерть старого декабриста.
У 1859 році йшли листи звідусюди, приїздили люди. Одні, справді, просто побачити, інші "за ділом" — порадитися, налагодити зв'язки, розповісти.
Отак приїхав студент Харківського університету Богомолов і розповів про студентське таємне товариство на Україні. Про це товариство писав і інший студент з Гейдельберга — українець Мазуренко. Олександр Іванович радів за Україну, за свідому діяльну молодь, хотілося знати й про інші університети. Зв'язки налагоджувалися поволі, хлопці діяли дуже конспіративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марія Олександрівна поїде додому, їй легше буде, ніж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволі думка Герцена поверталась до неї. Тургенєв не помилився, навпаки, він настільки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремління до діяльності не лише літературної.
Близький і далекий Тургенєв. Близький не лише спогадами молодих років. Близький справжнім почуттям любові до батьківщини, що проглядає в кожному творі, в кожному рядку. Живе більшість часу у Франції, а пише тільки про рідне.
Далекий — спокійним своїм лібералізмом. Та хіба його "Записки охотника" не варті сотні прокламацій та революційних статей? А лист за Огризка? У Тургенєва є високе благородство, і, звичайно, він зараз найвидатніший письменник у Росії, хоча не все, ні, не все з його творів подобається Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди — "сімейне свято".
Потім цим літом трапилась, як назвав Герцен, — "липнева революція" Приїхав професор Кавелін. Колишній закоханий у Герцена Костя Кавелін. Вони були дуже дружні у сорокові роки! Не бачились дванадцять років. За цей час Костин лібералізм відкочувався все далі праворуч, і боявся Герцен, що навіть не буде він, Кавелін, десь посередині або навіть осторонь, а може скотитися до ворогів. Після від'їзду Кавеліна Герцен з глибоким болем сказав Огарьову:
— Такі теоретичні суперечки вже не суперечки, а цілковитий розрив. У глибині, всередині безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зі словами ненависті.
...Чому ж, такий радикальний і небезпечний для давніх друзів, він, Герцен, здався таким поміркованим і наче аж застарілим Миколі Чернишевському — людині, яку молодь Росії вважала своїм проводирем. Та й сам Герцен відзначав непересічний розум, виняткову глибину аналізу в усіх його творах, що з'являлись в "Современнике" і хоч із запізненням та доходили до Лондона.
Герцену приємно було, що Чернишевський згадав і про нього в своїх "Очерках гоголевского периода", звичайно, не ім'я його, заборонене і кримінальне в Росії, а як "друга Огарьова" (тоді Огарьов ще не був "злочинцем"), як автора "Кто виноват?", — хто ж з читачів не зрозумів? Герцену було це приємно. Він радів, що, нарешті, заговорили про Бєлінського — саме в цій статті Чернишевського вперше після довгої мовчанки було згадано дорогоцінне для всіх них ім'я У творах Чернишевського стільки нових, оригінальних і цікавих думок Правда, стиль часто дратував.
З ентузіазмом згадували про Чернишевського і Добролюбова Михайлов і Шелгунови.
А Іван Сергійович кривився, коли говорив про цих "семінаристів".
Коли в "Свистке", додатку до "Современника", з'явились нападки і висміювання "викривальної" літератури, Герцен, не зрозумівши, що йдеться про псевдовикривальну літературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!". Він був переконаний тоді, що чинить слушно. Як можна зараз припинити викривання, коли люди трохи дихнули вільним повітрям, яким повіяло після смерті імператора Миколи? Як можна припинити викривання напередодні реформ, які обіцяє імператор Олександр?
Неприємно згадувати..
..Навпроти Герцена в його великому кабінеті сидів невисокий, худорлявий, зовні нічим не показний чоловік і питав докірливо. наче мав на це невід'ємне право:
— Проти кого викривання? Хіба ви, ви, Олександр Іванович, Іскандер, не розумієте, що такі викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж тільки вигідно урядові, це тільки відвертання уваги й енергії від справжніх пекучих питань — знищення кріпацтва, звільнення селян із землею. Адже всі ці комітети, підкомітети — це влаштовує лише поміщиків, власників, а селянам буде ще гірше, вони будуть обдурені.
Раптом чоловік розпалився. Він говорив, як усі прислухаються до "Колокола", він говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у нього з'явились навіть сльози на очах, і Герцену здалося його некрасиве обличчя одухотвореним, а очі прекрасними. Але він пристрасно докоряв, гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змінити мотиви дзвону.
— Коли б уряд наш був трохи розумнішим, — говорив Чернишевський, — він би вам, Олександре Івановичу, дякував за ваші викривання. Ці викривання дають йому можливість тримати своїх агентів на припоні, лишаючи весь устрій недоторканим і непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну політичну програму — чи конституційну, чи республіканську, чи соціалістичну, і ви б в усіх своїх викриваннях повторювали б "Cartnaginem esse delendam" — Карфаген мусить бути зруйнований.
Його, Герцена, обурили і самовпевненість, і накази, і поради, і він досить холодно відповів, що не може стати на таку вузьку позицію, і раптом Чернишевський зупинився, уважно поглянув і немовби розсердився сам на себе, що так "заінтимничав" з людиною, яку бачить уперше, так одверто виявив свої душевні почуття до нього. Адже казав він колись друзям: "Я так поважаю, так поважаю Герцена, мені здається, що нема такої справи, яку я не зробив би для Герцена!"
А тепер вони сиділи віч-на-віч, і того глибокого контакту, що жадав він сам, що жадали і чекали там, у Росії, ті, що послали його сюди, здавалось, не виникало.
Та чим більше минало часу, тим більше розумів Герцен, що ці "семінаристи" праві і, можливо, вони там, на батьківщині, швидше й вірніше збагнули, що потрібно. Дедалі він розумів, що їхній шлях єдино можливий.
Але ж не виникло дружнього, інтимного, людського контакту. Надто багато вимог виставили один до одного.
Другого дня була вже спокійна ділова розмова. Домовлялись про друкування "Современника" в Лондоні, якщо заборонять у Росії, домовлялись про дуже важливу справу — друк революційних листівок та пересилку їх, говорили про напрямок таємної російської організації, її перші вимоги.
— Головне — Земля і Воля! — впевнено сказав Герцен.
— Земля і Воля — це найперше і найголовніше — твердо повторив Чернишевськнй.
Це все було великою, важливою справою, вимагало найтоншої конспірації, про це можна було говорити лише в найтіснішому колі одиниць, і, може, саме через цю потребу і вимоги конспірації врешті і Герцен, і Чернишевський перебільшували перед знайомими і навіть друзями, які знали про побачення, своє взаємне розчарування і невдоволення. Правда, в "Колоколе" потім Герцен написав пояснення до своєї статті.
Той приїзд, те побачення не лишило радісного сліду. І Олександр Іванович зовсім не був тим гостинним господарем, як тоді, коли возив по всьому Лондону Шелгунових і Михайлова, або як нині — з такою радістю приймав Маркевичів.
(Продовження на наступній сторінці)