Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що от-от, нарешті, має здійснитися на батьківщині — скасування кріпаччини, і хотілось розпитати про все. Не бачились майже рік. Тургенєв довго перебував у Росії, в своєму Спаському, в Москві, в Петербурзі.
— Я цієї зими поринув, між іншим, в українське життя, — сказав він. — У Петербурзі ціла колонія українців і українок. Крім пані Маркович, автора книжки, яку я тобі привіз, я познайомився з українським поетом Шевченком, він повернувся з заслання, десять років був у солдатах за Каспієм. Ти про це, певне, знаєш ще від Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрідного брата також було заарештовано тоді. Але це було ще у 1847 році.
— Так, я дізнався тоді про їхнє Кирило-Мефодіївське братство в Парижі. Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене інтерес.
— От і я зацікавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже всі вони дуже милі, ліберальне настроєні, — вів Тургенєв.
— А молода нова письменниця наймиліша? — спитала іронічно Наталя Олексіївна.
— О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помітив, в українців є своєрідний ідеалізм і твердість, вельми привабливі.
— І ти, і ви всі знаєте, я не раз писав про українців, бо багато міркував над цим поетичним волелюбним народом, — гаряче, як завжди, коли хотів швидше поділитися своїми думками, заговорив Герцен. — Віки боротьби! Але в цій боротьбі, я писав про це, два стремління, два протилежних потоки: шляхетства, панів і нижчого шару — народу, козаків. Я писав про запорожців. Запорозька Січ являє собою дивовижне явище витязів-мужиків — рицарів чорного народу. Про це не можна забувати.
— А мова українська сповнена поетичної грації і чарівливості і тому досить важка для перекладу, — вставив Тургенєв.
— З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українці люблять перекази, пісні про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежність, хай дику, але республіканську, демократичну, Україна відстоювала віки і не складала зброї, коли шматували її польська шляхта, турки, татари. Особливо складні взаємини були з поляками. Україна цілком добровільно приєдналась до Великоросії, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землі з людьми своїм полюбовникам, закріпачила цей вільний чудесний народ.
— На щастя, сторіччя кріпацтва не знищили дощенту все поетичне й волелюбне, — мовив Огарьов, завжди меланхолійний, тихий, особливо поряд з гарячим, енергійним Герценом.
— Якщо ти, — звернувся Герцен до Тургенєва, — ти ж знаєш, яким майстром в літературі я вважаю тебе, зупинився і сам переклав оповідання української письменниці, напевне, вони варті того.
— Ну до чого тут майстер, — замахав руками Іван Сергійович. — Ти прочитаєш і сам побачиш.
Як добре, що сьогодні за столом не було ніяких суперечок, що так часто виникали при зустрічах з друзями, і друзі раптом ставали "колишніми"... Зараз усі, навіть діти, дівчатка Тата і менша Ольга, не хотіли йти спати, поки був Іван Сергійович. Крім того, Герцен не так давно дізнався про лист Тургенєва цареві з приводу арешту редактора польського журналу Огризка. Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
— І я, і ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої дзвіниці я з ним і з його родиною більше запанібрата і одвертіше, без усяких церемоній!
— Інколи ти переборщуєш, — зауважив Тургенєв. — Не забувай, зараз від нього багато залежить у справі визволення.
— Ти знаєш, що і я в перші роки його царювання чекав від нього швидких рішучих дій, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надій, — похитав головою Герцен, — а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що саме ти це зробив.
— Не перебільшуй, будь ласка, моєї ролі і мого значення, — зупинив його Іван Сергійович.
Дивно, з роками, чим більше зростала популярність, слава Тургенєва, тим більшою щирою скромністю він сам відзначався у своїй літературній і в громадській діяльності. Це помічали всі його близькі знайомі, усі його друзі. Та всі також знали, як Іван Сергійович непомірно захоплюється "молодими" талантами, допомагає їм і як часто вони зовсім не виправдовують його надій.
Цікаво, цікаво, чи ця тоненька книжечка української письменниці з дивним псевдонімом "Марко Вовчок" не чергове захоплення доброзичливого Тургенєва?
— Почитай, почитай, — вгадавши думки Олександра Івановича, мовив Тургенєв, — а тоді вже скажеш, чим повіє тобі в твоїх лондонських туманах.
* * *
Хіба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости такі свіжі лісові квіти?
Оце було перше відчуття — відчуття свіжих пахощів, променистої ранкової роси.
Вже давно всі спали в домі, а він, наче захлинаючись, наче ковтаючи свіже степове повітря далекої рідної батьківщини, перегортав сторінки маленької книжечки. Одразу виникло бажання — швидше прочитати вголос. Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дітям, дітям вигнанця з рідної землі, щоб вони її відчули, щоб ще краще зрозуміли, чому все життя своє він, їхній батько, присвятив боротьбі за долю цих битих, січених, зґвалтованих дівчисьок, цих терплячих страдниць матерів, цих вірних одчайдушних жінок, про яких з такою чулістю, наче сестра, кревна сестра, пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такій літературі, в таких письменниках, запорука порятунку батьківщини!
Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталі — чи красива ця жінка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!
До ранкової кави, на яку він просив прийти обов'язково Івана Сергійовича, він вбіг збуджений, бадьорий, енергійний.
— Це незрівнянно! Тата! Я прочитаю тобі сам ці оповідання! Огарьов! Марко Вовчок посяде славне місце в нашій літературі. Я просто жадаю бачити Марка Вовчка!
6
...Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
Т. Шевченко
Хіба листи були нещирі й неправдиві? Адже краще зовсім не писати, ніж найближчим людям писати неправду або просто "для годиться". Так чому ж зовсім різне, відмінне писалося в її листах?
"Учора одібрала Ваш лист, добрий та щирий мій Тарасе Григоровичу. Тільки шкода, шо Ви мені не сказали, куди се Ви замислились втікати і де будете мені мачухи шукати?"
(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй буде, а не мати!)
"Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більше тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки".
Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там, у Немирові та в Петербурзі.
Але ж хіба неправда той сумний рядок у листі Івану Сергійовичу?
"Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
Вона працює щодня, навіть більше, ніж дома, але ж вона незадоволена. Ні, незадоволена.
Отак швидко написала кілька нових оповідань, а перечитує і все порівнює: а чи кращі вони за перші, ті, "Народні оповідання", що здобули їй несподівану славу? Ті немов вилились, немов віддих легкий вилетіли, а тепер хочеться і ширше, і глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти їй нові слова, тон, щоб виявити складні людські почуття, не тільки користатися готовими, хай найчудовішими образами з пісень. І їй хочеться поширити коло своїх героїв. І знайти їхню мову. їхні слова, їй не вистачає чогось, щоб бути задоволеною. Іван Сергійович зрозумів, що саме ці два рядки про власне незадоволення — головні в листі серед різних інформаційних новин.
"Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох причин. Від утоми й неохоти або від того, що людина вступає інколи непомітно для себе в нову добу розвитку і ще не знаходить нових слів, а старі не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокійно й вірно".
Він точно зрозумів — їй треба було нових слів, так само, як і нового життя.
Звичайно, тут було "тихо і добре", і як добре відпочив би від усього, що пережив, рідний Тарас Григорович, подивився б на світ. побачив би рафаелівську Мадонну, свою улюблену Марію, образ якої плекає усе своє творче життя і замислив написати велику поему.
Але ж їй, живій Марії, земній жінці, ще нема чого відпочивати. Хіба справді вона приїхала за кордон тільки для того, щоб лікуватися за методою лікаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на які води їхати, які ванни приймати, та разом з іншими приїжджими обов'язково оглядати всі примітні пам'ятки, музеї, старовинні церкви, галереї, будинки славетних людей і середньовічні замки!?
Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсім не потрібно трафаретне виявляти захоплення, але інколи вплутається якась настирлива дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очі, голосно зітхати і при цьому сіпати всіх сусідів за рукава, бо без неї, певне, ніхто б не звернув уваги на "цей шедевр", "цю божественну красу", "ці неповторні лінії" — ніби вона одна зряча, а решті засліпило.
Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самій ще і ще раз і там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з "Неофітів", що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.
(Продовження на наступній сторінці)