— Він багато чита", слухає лекції, і вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Саші! Він так змінився, посоліднішав, ти б його не впізнала, він тепер серйозно, навіть із захопленням працює. Ти це бачила раніше? Він серйозно вивчає справу перевиховання малолітніх злочинців. А які в них цікаві люди бувають! Я познайомився з нашими російськими художниками, чоловік і жінка Якобі, між іншим, як і наші голубчики, невінчані. Подумаєш! У Парижі на це ніхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрізь. Вона працює. безупинно.
Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього від неї не віднімеш.
— Ти даремно так береш до серця, мамо. Саші .нашому пощастило. Хіба тут він міг би знайти таку подругу душі?
— — А як його здоров'я? — упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознішав.
— Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковість від батька, а легенями у нього негаразд, і дуже добре, що вони живуть не в самому Парижі, а в передмісті, на свіжому повітрі.
Так, він хворий, її син, його божевільна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а її, її нема поряд із ним.
— Вона його любить? — спитала тихо мати.
— О! — Володя знову прояснів усмішкою. — Я ж: тобі кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала і не кинулася виконувати, а коли йому зле — так усі ж ходять навшпиньках, вона не відходить від нього, а мамаша вже й не знає, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лікар Карл Бенні, це їхній друг і домашній лікар. Він, звичайно, закоханий у Машу і коли хто в сім'ї хворий, то він і вночі прибіжить.
— Закоханий! — зітхнула мати.
— Ну, в неї ж усі закохані, — засміявся Володя, — інакше не може бути. Але для неї наш Бритька — принц, цар.
— А вона для нього?
— О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землі. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тільки .її наполегливість примусила Сашу так працювати над собою, писати статті, закінчити проект. Ти ж сама знаєш, вія був досить байдужий до всього — робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама знаєш, навіщо обманювати себе? А зараз — він щасливий, .'розумієш, щасливий.
Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? їй —було боляче, гірко — і те, що стільки прикрощів завдали одне одному, і те, що це "щастя" виникло всупереч її бажанням і уподобанням, і навіть незважаючи на всі перешкоди, які вона сама чинила, їй було боляче, що син далеко, що він уже не може вважати її близьким другом, а інша, чужа мати допомагає там, "балує" його.
Їй було боляче, що, власне ж, спочатку-вона так полюбила Марію Олександрівну, Машу, боже мій — для її синів вона — "Маша"! А потім так обурилася на неї, чорнила її, та ніколи, ніколи, ніде, ні від кого не чула, щоб та прохопилася б хоч єдиним лихим словом проти неї.
...Тепер вона так по-рідному прийняла Володю. Може, це хитрощі? Та ні, які? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б їй тільки побачити Сашу, тільки б побачити. І хай би він знав, уже в неї нема ніякого зла проти Марії Олександрівни. Ну, що ж? Щастя буває різне, і народжується воно не по писаних .законах.
Тільки б, його побачити, милого, смаглявого первістка, схожого на Вадима. Так, він і вдачею, як Вадим. Це правду сказав Володя —лагідний, тихий. І такий же однолюб. А Володя уже розповідав Іполитові щось веселе про паризьке життя, театри, художні .виставки і на яких концертах вони були з Бритею і Машенькою.
14
— Ви.тільки гляньте на цього хлопця, — мовив Желіговський, із любов'ю дивлячися на Тедзика. — Наче це не він розповідав нам усім про "рухавку", про ув'язнення в київській фортеці і втечу шкереберть з наддніпровських гір! Кілька днів побігав по Парижу — і немов нічого цього не було, а Юр'євич уже клопочеться, як йому продовжувати медичну освіту, щоб не загубити часу, —поки вони в Парижі. А були ж поряд зі смертю.
Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синіми очима й проспівав:
Pomier Macek.pomier,
Lezi juz па desce.
Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze.
(Помер, помер Мацек,
Вже лежить на лаві.
В одну мить схопився,
Тільки-но заграли (польськ.)
— Браво, Тедзику! — легенько заплескала в долоні Марія Олександрівна. — Я не знала, що ви співаєте, я пам'ятаю, ви грали на скрипочці в оркестрі старого Ландвера.
U masura taka dusza,
Gdy mu zagrac,
To siе rusza. —
(У хлоп'ячи така вдача:
Музику почує —
У танок заскаче (польськ.)
у відповідь проспівав далі Тедзик.
— Почуєш рідну стару пісню і наче знову на батьківщині, — журливо сказав Желіговськии.
"От і весілля справив, — подумала Марія, — а який усе смутний".
— Коли я чую народну пісню, я не тільки бачу знову все перед очима, я наче дихаю пахощами тамтешніх дерев і квітів, — сказав замріяно Фріч. — Я чую в них дзюркіт наших ручаїв.
Він дуже любив музику, співи. От і зараз до Желіговських прийшов із своїм знайомим композитором — німцем Мертке, який приїхав на кілька днів із Швейцарії.
Наче весела й наївна пісенька Тедзика сколихнула у кожного далекі найніжніші спогади, а вони ж були зв'язані з рідними піснями, почутими з перших кроків життя. І сьогодні, завдяки їм, вечір у Желіговського перетворився на музичний, наче хотілося кожному хоч трохи не забути, ні, про все те важке і страшне, що скоїлося і коїться, а втішити, заспокоїти душу й серце собі й друзям, як мати дитину, що забилася, відволікти від болю, приголубити ніжними, простими словами. І цілком природним було, що Йозеф Фріч підсів до рояля і, усміхаючись, проспівав упівголоса:
Pod nasima okny
Тесе vodicka,
Napoj mnи, ma mila,
Meho konicka!
(Під нашим віконцем
Тече річенька,
Напій мені, мила,
Мого кониченька! (чеськ.)
Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь випрасуваний, панок, дивився так уважно й зосереджено, що Марії здалося, він відбиває подумки такти і трохи супиться, коли, як у кожній народній пісні, виконавець допускає якісь вольності.
Може, й не дивно, що після всіх розповідей прибульців із місця кривавих подій, після постійних сперечань, що доходили до сварок між молоддю з "Молодої Польщі" та "центром" Мерославського, узгоджень та непогоджень з представниками "Землі і волі" раптом так усі потяглися не до войовничих або скорботних пісень, що ще дужче б роз'ятрювали рани, а до милих, простих і навіть веселих, як усмішка безтурботної юності.
— Тепер черга за вами, Маріє Олександрівно, — сказав Тедзик. — Тут уже пролунали і польська, і чеська пісні. Я ж пам'ятаю, ви так добре співали ваші українські.
Марія не пересіла до рояля, вона тільки встала й підійшла до вікна, глянула на дахи й вулиці Парижа — а що інше вона могла побачити? Потім повернулася до товариства, і кімнату заповнили соковиті звуки її голосу.
Лугом іду, коня веду —
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченько,
Люблю тебе дуже!
І всі мимоволі почали всміхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, і він заблимав очима, як людина, що намагається щось збагнути, схопити, впіймати і — не може.
— Наче знову в Немирові, — прошепотів Тедзик. — Пані Маріє, я вже нічого не можу, не хочу, крім цих пісень, вашого співу.
— Не зарікайтесь, — засміялася Марія. — Нас тут ще пригостять вашими рідними пляцеками.
— Але ж ви ще поспіваєте? — спитав і Фріч. — Подивіться на пана Мертке, він ошелешений.
— Я дуже прошу фрау Марію, — вклонився композитор.
— Співайте ще, Маріє, — взяв її за руки Желіговськии.
І вона співала ще й ще і веселі, і сумні, і розпачливі пісні України.
За скромною вечерею, що зібрала приязна молода дружина Желіговського, дочка Адама Міцкевича, Марія помітила, як серйозно про щось шепочуться Фріч і Мертке.
І, вже прощаючись, Фріч сказав їй:
— Мила пані Маріє, мій приятель пан Мертке дуже вас просить приділити йому якусь годинку і наспівати ваші українські пісні. Він покладе їх на ноти, напише акомпанемент. Розумієте, яка це буде чудова й корисна справа! Він домовиться з вами й спеціально для цього знову приїде з Швейцарії. Не пошкодуйте свого часу!
Вона не пошкодувала...
* * *
Опанас знав з її листів про цю справу. Марія писала йому:
"Вже німець той чепурний поклав 167 на голос. — Сто шістдесят сім — еге. Доводимо до 2ОО номера. Та й зараз би видавати треба, щоб уже привезти з собою друковані".
Так вона і в цьому листі писала, що збирається їхати, тільки підлікується і пісні до ладу доведе, їй треба було поїхати. Можливо, до Петербурга вона поїде з Сашею? Про це вона не писала.
Вона не писала нічого про Меланію Овдіївну. Вона не писала, де житиме. Тільки було в тому листі: "Вже ж я приїду не за пічкою сидіти та вареники їсти, а хочу — не їздити, — ходити із села в село. Так мені дуже бажалося наїхати туди у свіжому, місяці маї, тоді, як "під гору. зелененько, по місяцю видненько, серденько!".
(Продовження на наступній сторінці)