"Ну що ви справді! Що за колектив!!!" – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. – "Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!"
Веснянкуватий юнак з відстовбурченими вухами не примусив себе довго впрошувати й виступивши убік від парти, задекламував:
Невже це так довіку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудові люди!
А є юрба!..
Багаторука і столика, —
Хіба від неї є пуття?
Бо ж скільки геніїв великих
Вона цькувала за життя!
Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натішилась, награлась – кинула,
В своїй байдужості страшна…
"Як би звідси вийти непомітно…" – майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, але вона негайно повернулась. – "Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…"
Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої мініатюри про весну, яка символізувала для нього відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:
І незабаром вже проллються
Дощі великі і малі.
Неначе вічна революція,
Весна крокує по землі!..
"Добре, Олесю!" – благословив його відповідальний секретар і голова ровенського відділення в одній особі. – "Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє."
"А ще я хотів би закінчити свій виступ…" – перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом – "зверненням до нашого шановного гостя!"
Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.
"Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш "Вальс для Наталки" – я його напам'ять знаю:
Я не спеціаліст в словеснім камуфляжі.
Любов за ґрати слів сховати я не зміг.
В запльованім піску на басівкутськім пляжі
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг.
Так, як цілують сніг, так, як цілують сміх,
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг!..
"От мерзотник малий, моїми віршами дівок в кущі заманює!" – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно, забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики:
"У мене його, цього вірша навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові деґенерації – це ж все таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони..." – молодий поет раптово вмовк, зніяковів і сівши на своє місце, виснажено зітхнув.
"Що то воно молоде!" – чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. – "А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці... нема бажаючих?.." – Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. – "...тоді я хотів би зараз надати слово!.." (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що – ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)
Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме – професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.
З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і попрямувала до дерев'яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися зі Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може й ні.
Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою в той час, коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика:
"Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.." – Чмонь вочевидь шукав точку опору, відштовхнувшися від якої він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – "І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він – це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська ! Література!"
Шлойма потрохи починав розуміти, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, коли вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах – "Києві", "Вітчизні" й нещодавно знову відродженому "Радянському літературознавстві" вже під назвою "Українське соціалістичне літературознавство". Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.
"Шевченко – він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники..." – Чмонь кинув погляда на Шлойму, погляда гострого й короткого, ніби давньоримський дротик-фашіо. – "...всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко... дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до... Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби... якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі..." – Чмонь молитовно звів очі д'горі й завмер. Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.
"...він одразу ж добряче нам'яв би вуха цим самозваним дослідникам!" – голос Чмоня тверд і вищав (з наголосом у слові "вищав" на обох складах), – "а декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!!" Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т.Г.Шевченко самозванних дослідників своєї творчості.
"Якої біди я тут сиджу?" – майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. – "Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ." Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев'яного стільчика.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди – й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики "води!", "води!" – а води, як назло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, – і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридора мали на собі літеру "М", набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов – і можна спробувати...
Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:
"Що, Шлойма Васильович? Підсадити?"
І рвійно обтріпучи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.
(Продовження на наступній сторінці)