В тій своій хутряній шапочці з навушниками Гаїна Сай зробилась Миколі мисливицею-Артемідою. Цю дику богиню з луком через плече у супроводі собаки та лані, володарку лісового звіра греки, правда, уявляють собі півголою, лише в самій туніці, розпанаханій на одному плечі, — але це вона поскидала хутра й шапку з навушниками, як прибула до теплої Геллади із своєї Гіпербо-реї разом із людьми бронзової доби та братом своїм, Аполлоном...
От, якби то партійний комітет знав! Боги починають усе більше цікавити Миколу. Замість того, щоб вивчати з клясовим підходом, скрізь вишукувати рабовласницьку деспотію, Микола захоплюється строкатістю вірувань у Скитії. Тут тобі й вовки-неври, і бики-таври, і гіперборейці із священними колосками пшениці, і сколоти — нащадки Діви-змії, і савроматиди з культом коня, і нащадки бога війни, Меча-Арія... Егеж, замість бази, забрався в темні нетрі надбудов, опіюму для народу...
От, хоч би ця універсальна Діва-Артеміда. Скільки різних аспектів вона має! Вона ж не тільки господиня дикого звіра та птиці, вона — володарка стихій, початок усіх початків, вища за інші божества, вона ж і пані гір, озер, лісів та рік. Але в Гіпербореї вона виступає в ролі богині земних плодів, урожаю. Крім того, до неї моляться породільниці, щоб послала легкі пологи, — то вона ще й богиня жіноцтва. У таврів вона з роду рогатого. Навіть в історичні часи кримські таври уявляли Діву напівдівою-напівтелицею. Вона — патронеса міста Херсонесу і, будучи Царицею його, не раз рятувала від загибелі.
Таври, на Миколину думку, заховали в горах найстародавніші, ще тотемістичні, вірування. Самі себе вони виводили від биків, то й богиню собі таку мали. Та й ім’я ж їх таке... Тавр, Товар… Зрештою, все Причорномор’я колись було заселене різними племенами з культом бика, що ж тут дивного?
Але, до речі, ця таврська богиня була дуже кровожерна. Вона завжди вимагала людських жертв. Всіх чужинців, що попадалися таврам, ці убивали для жертви Діві Таврополі... М’ясо з’їдали, а з черепів робили чаші. Храм Діві стояв на високій горі, отож туди тягли жертву, освячували її в храмі Діви, вдаряли дубцем по голові, тіло скидали із скелі в ущелину, що "дихала полум'ям", а голову насаджували на палю, несли до свого дому і містили її над димарем. Вважали її охоронцем Дому…
Бідна грекиня Іфігенія, що її Діва Тавропола зробила своєю жрицею, бридилася тим, що мусіла робити. Щоб її не впізнали геллени, яких вона приносила в жертву, Іфігенія перетворилася на стару бабу. Коло жертовника, де вона вбивала жертву, стояв жертовний казан і в нього вкидали убитих. Іфігенія мусіла ще й варити свої жертви на "полум’ї Аїду"...
Чи не хоче й ця сучасна київська Діва-Артеміда людських жертв? Що це за милі розмови з тим вертлявим альбіносом? Або — цілими годинами вистоює у фойє з тим довгов’язим несповна розуму Трощенком та вислухує його "п’єси". Може б уже досить цих жертв? Ні, їй треба іще й іще! Не зволила побачити Миколу тоді, як він чекав її при вході. Та такі ж уже знайомі — і оця комедія, оце відпихання у очах!
Що Миколу в ній притягає? Чого він про неї думає?
Не може збагнути. Вона часом така, справді, безбарвна! Одне тямить він: це не те, що знав досі. Не пристрасть, не жага, не закоханість, — але щось світле, поривчасте. Хотілось би з нею говорити так, як отой, слухати її мову, хотілось би легкої дружности.
А натомість між ними невидна колюча дротяна загорожа. Хто її повісив?
28
Дивно! Рай у душі! Уся вона кричить, трохи іронічно, але цілком щиро: "Спасибі й за це!" Гаїна може працювати, і радість розливається в ній. Жвавість сприймання, свіжість вражінь!
Це, мабуть, одне з тих її просвітлень, що приходить за нагнітанням настирливих ідей. Тільки чудно. Такі її просвітлення приходять після завірюх, торпедових катастроф, — а тепер не було катастрофи, тільки сумно-іронічне ствердження фактів.
Може й правда Зінина? Кожна видрукувана річ — перемога. Зіна ж вічно товче: всякими шляхами, всякими способами не гребувати, а таки добиватися, щоб друкували. Це ж і є боротьба за своє місце… Ось сталося так, що "Біла хустина" видрукувана, і Гаїна почуває саме те, що Зіна їй вбивала в голову. Може це й є причина її сьогоднішнього раювання: перемога над скупою долею?
А то був просто збіг обставин. В дійсності Гаїна тут не пробивалась анітрохи. Той секретар журналу, що надрукував "Два вечори", зустрів її на вулиці, піддав духу, запитав, чи не має вона ще чого, поки він — "своя рука — владика" в журналі, себто поки не приїхав із Західньої головний редактор. Гаїна й занесла "Білу хустину"… Ніколи не думала, що відразу піде до друку, вона ж звикла чекати роками. Тому не менше здивувалася, як і поклонник творів Івана Вишенського. Це він
із подивом сказав їй про цю подію, бо Гаїна може ще й довго не знала б. Із Зіною вже хтозна коли бачилася.
І тепер вона ковтає друковані слова, її власні… Правда, з деякими скороченнями, десь поділися слизькі місця, але ж... Гаїна ж не знає міри, — що можна друкувати, а що зась…
Чи спатиме ніч? А вранці — знов не відірветься від своєї "настирливої ідеї"? І чому вранці "ідея" сильніша, ніж увечорі? У вечорі Гаїна може міркувати, працювати, — вранці ж вона тільки у вирі почувань, емоцій. Аджеж вечір — інтимніша пора, а ранок — діловіша...
Єдине, що може вона, — щоб розрядити себе, позбутися напруження — це "вийняти з себе", записати. Може й це раювання здобула вона собі отаким способом?
29
Ні, рішучо добре, що парторг загилив Миколі попередження! Так би Микола й не помітив, що в свойому захопленні царськими скитами-номадами, він зіґнорував був і цих цікавих таврів, і інших старожитців нашої землі. Були ж там ще й якісь меланхлени-чорноризці, і неври, і ґелони та будини, і андрофаґи-людоїди… От і про савроматів, наступників скитів, що були в Геродотові часи за Доном, нічого ще нема в його праці. Правда, про савроматид уже багато чого довідався, та то ще тільки для себе, для своєї ще нерозвиненої думки-бруньки. То про те, покищо, помовкуймо...
Але от про кіммерійців, попередників скитів, таки треба згадати. Вони ж залишили стільки пам’яток про себе на всьому узбережжі Чорного моря, стільки назов, стільки міст, що їх тепер відкрито… А в тих містах знаходимо численні ознаки культу їхньої богині, Кибели. Це, мабуть, і наша народня Купала. З покоління в покоління наші пращури святкували Купалу, а чому? Наші прадіди вже не знали. Ні, таки без кіммерійців неможливо вивчати нашу історію. Це ж вони — єдиний нарід із тих невідомих племен бронзової епохи на Україні, що залишив нам своє ім’я. Кіммерія від Кавказу до Карпат, походи їх на Закавказзя, де їх звали "ґімірі". А ось і грузинське слово "ґмірі", що означає "герой", також зв’язують із кіммерійцями, — вичитав Микола ще й таке. Треба буде запитати в нашого студента, Степана Ґмирі, що ото такого чудового баса має, — чи він, бува, не з кіммерійського роду? Уявляю, як витріщить він очі, — це ж чисто українське прізвище, ще й яке поширене! Але... Як у грузин може бути "ґмірі", то тим більше у нас, українців. Навіть портрети свої позалишали ці "ґмирі" у південних степах України, у вигляді надгробних стел… Егеж, навіть Зевс три тисячі років тому поглядав із свого Олімпу на кіммерійців-кобилодоїльців, "найсправедливіших із людей"...
Чи от про західніх сусідів, задунайців-тракійців. Нічого в Миколи нема. А треба ж! Геродот дивується з одного звичаю тракійського племени, травсів, а нехай він прочитає "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського. Хіба ж у наших верховинських гуцулів не та сама картина, що й Геродот повідає?
"Травси... мають звичай при народженні й смерті ось які:
Коли народжується дитина, то всі родичі збираються навколо й лементують, побиваються, якого то лиха доведеться зазнати новонародженій людині на цьому світі, та й перечисляють усе зле, що лягає на людство. Алеж коли людина помре, вони ховають її з радістю й сміхами та й кажуть, що ось тепер уже померла людина й вільна від усіх страждань, тішиться цілковитим щастям". Чи наші гуцули знають, чому вони тішаться й забавляються при мерцеві? Звичай! Осі. цей самий звичай увічнений на кіммерійській стелі: двоє дженджуристів танцюють, мабуть, на похороні…
Ага! Це якби Аріядна, то вже зараз би підвела свою теорію. І травси, і гуцули, і кіммерійці, що танцюють на стелі, не відступили від старої-престарої віри в незнищенне тогосвітнє джерело. Людина ніколи не вмирає, а тільки відходить у те джерело… і звідти знов приходить у цей видимий, повний усякої недолі, світ… Давно вже не заходив він до тієї пари, — при цьому згадує Микола. — А треба б і зайти.
Так, так… Той батіг, що просвистів у кабінеті парторга, досяг мети. Микола почав зазирати у стародавні "опіюми для народу" та й знаходить там і для себе щось цікаве...
30
Рай знову здмухнуло! Вродливий ходить у фойє із тією носатою, а як роздивитися, то навіть і сутулуватою. То вона своїми гнідими довгими льоконами, на всі плечі розпущеними, намагається прикрити, що на один бік перехняблена. І що він у ній знайшов?
Може між ними нічого й нема… Але… не хотів Гаїну помітити. Посмішка його здалась Гаїні недоброю. І про що вони так довго говорять?
31
(Продовження на наступній сторінці)