Ішла я додому й питала себе: "На кого це я така зла? На себе, що розпатякалась про Максима? Нащо це було Озеровичеві розказувати, що було між нами? Чи на Озеровича? "Врачу, ізцілися сам!" "Ви танцюєте — небо й земля відсувається ..." Він має рацію. Коли хоч крихта здібности є, — не маю права занехаювати її. Та ще й звисока судити іншого.
Я — ледащо, кваша! Розпустилася, навіяла собі, що з мене вже нічого не вийде... Ношуся з своїми ранами, як дурень з писаною торбою. Хоч може й не вийде — краще скалічіти в боротьбі за іскру таланту, ніж присипляти себе на пуховику страху.
Прийшла додому з почуттям незакінчености дня, якийсь неспокій, мов кошмар, дзвенів і дзвенів кругом мене на одній ноті. Щоб прогнати його, сіла читати. Ні! Спати? Ні! Листа писати до Синьоокого? Я їх багато вже написала, хоч жодного не віддала. Цього віддам.
Розкажу йому про всю ту тьму, в якій блукає моя стомлена душа, про нестерпуче сяйво жарквітки ...
Та хіба про це можна в словах розповісти?
... Про ліси лісища, бори-борища ... Ген, скільки око згля-не, в нічній пітьмі палають вогні, — у долинах, на узгір'ях, біля річки. Все засіяне вогнем.
А ось і я! Гасаю в колі з усіма. Побравшись за руки, ми кру-жимо в шаленому темпі навколо ватри, скачемо через неї. Рости вище! Рости вище! Червоне та синє полум'я освітлює наші вінки.
Але як почали Марену в воду кидати, я вимикнулася з кола й щезла в пітьмі. Туди, в ліси-праліси, де зацвітає червоно-синя квітка. Я чую, як рокотять поважно дуби, дзвенять таємничо ста-* резні сосни, шепочуть трави. І ні крапельки не страшно! Дарма, що мавки гойдаються на вітях, дарма, що над болотами сині вогники займаються... що купальські світлячки загораються в травах. Дарма! Пахнуть кругом квіти, стиха промовляють дерева і всі до мене, кожне своїм голосом говорить: "Іди! Иди! Нічого не бійся!"
Тільки темно дуже.
Раптом зовсім близько мене трава зашелестіла, здригнулася, лопнуло щось, задвигтіла земля, грім загуркотів і... просто в пелену мені впав багряно-золотий вогонь...
Тікати, не озиратися...
А позаду чути крики, стогін, свист, грім, землетрус...
Примари одна одної страшніша сунуться на мене, хапають своїми чіпкими пазурями, от-от обкрутяться круг мене зміями й задушать. Я несу квітку щастя, а патлата яга Розпач, настобурчена Зневага, жахлива відьма Манія хотять відібрати її. Великі, як комети, Сльози капають із пітьми на жарквітку, щоб погасити її нестерпуче сяйво... Гуркотить земля позаду, але я не озираюся ... "Врачу, ізцілися сам ..." — гуркотить земля. І я зараз озир....
Ліси-праліси... Тиша... Говорять дуби і трави, кожне своїм голосом. Тьма. Деж квітка папороті? Пропала? Ні, я її втерла в долоню, зо мною вона, — тільки озиратися, здаватися цим жахливим примарам не можна...
І я стараюся не заблудитися серед лісів-пралісів і ступаю в сліди, прим'яті на м'якій росній траві. То Мана невидима і загадково-манлива йде поперед мене й усе манить кудись, — вперед, вперед...
Гуркотить земля. "Врачу, ізцілися сам".
Чи це мені здалося, чи я спала? Ніякого лісу, ніяких примар. Електрика рівно розсіває світло по канапі, а зверху на стелі — коло від абажура. І на листі паперу нічого нема написано. Але ж такого балету я ніде не бачила: балет-феєрія "Цвіт папороті"
Що це? Міраж?
В ту мить мені здалося, наче стіна, яку я торкнула легенько одним пальцем, раптом упала й передо мною розкрилися далекі-далекі горизонти. Снага, що тремтіла в мені, нагнітала мене, не маючи виходу, — наче стріла з міцно натягнутого луку, прорвалася й ця стріла з неймовірною силою полетіла в свою ціль. І нема цього "не можна", яке тримало мене цупко цілий рік. Можна, все можна, що хочеш!
І головне, ніякого листа не треба писати! Треба тільки записати це, що тільки-но привидилося, й працювати над ним. Дідько його бери, якщо й зламається нога...
І не спала цю ніч, і спати не хочеться, й ніяк не ввійду в свої береги. То раніш наче з мене виходило все тепло, а тепер наливається в мене, прибуває й прибуває.
Для великої праці.
67.
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Красно дякую за клопоти, але марно турбуєшся: я вже влаштувався й непогано. В сосновому курорті. І дружина моя — тутешня. Сподобалася мені тут одна мед-сестра, — ми з нею за який місяць і окрутилися. А чого ж нам чекати? Життя вдруге не прийде. Поки живемо, стільки й нашого!
Чи ти не знаєш, чого це так раптом Зоя подобрішала? Одержав від неї листа з Лівадії, теплого-претеплого. Навік втратив надію перепросити її за ту дурну витівку, а тут вона сама одумалася, голос подала. Наче якась друга людина писала. Чудеса творяться на світі!
Якщо вже повернулася з Лівадії, — палко вітай її від мене.
А як там наш "сухар", Сергій Михайлович? Поскрипує?
Твій, ніде й ніколи непропащий, —
Максим
68.
Юлія Отава
Я думала, все це закінчилося. Аж ні! Сьогодні я знов напилася хмелю й не можу протверезитися. Сьогодні я знову була кілька годин у одній кімнаті з людиною, яка, виявилося, зовсім не аскет.
Ну, чого він так притягає мене? Тепер ще з більшою силою сполучаю в собі ці два протилежних почуття: життьову снагу й радість, навіяні його особою, з відчуттям горя, коли бачу його, чую, як розмовляє, сміється. Що за посмішка, — мені аж моторошно ! Це таке чарування, що я з острахом втуплюю очі в стіну. Не треба бачити її, не треба знати її, — сумну і сяйну водночас ...
Там на стіні я хотіла побачити ті обриси, які тільки-но наповнювали мене, — фрагменти з балету "Цвіт папороті".
Ці дні я жила подвійним життям. Одне зовнішнє, що забирає якусь невелику частину енергії, і друге — внутрішнє горіння. Уперто рояться образи, окремі деталі створеної вже десь, але не вилитої в чітку композицію феєрії. В такому стані мені здається, що мої рухи, навколишні люди, предмети кругом мене, — сон, а оті марення невиразні, невловлені ще в образах, то — яв.
Два ритми відчуваю виразно тоді в собі і вони не зливаються: один розмірений, повільний, а другий — шалений, буйний, несе мене, а я в його хвилях мигаю тільки. Але господиня над цим ритмом я. Накажу — й один мусить зникати.
І я казала собі: що жаль неподіленої любови проти жалю — не бути ніколи мистцем? Порох, тлінь проти вічного світила!
Тільки в цьому кабінеті дивно все переплелося: і мій стри-мано-бурхливий ритм, і марення, і ця посмішка-сяйво.
Мені продиктовано. "Розшифруйте!" Я згортаю своє писання, встаю. А в дверях мені захотілося подивитися на нього. Який він? Я ж не бачила його вже два тижні, після смерти дитини. В кабінеті повно людей. Цього не помітить ніхто. Оглянусь!..
Прозираю крізь голови, а... він прозирає крізь ті самі голови, щоб подивитися на мене...
Що це значить? Він дивиться мені услід?
Що означає це! Руйнувати мене так!.. Я не бажаю крихт з багатого столу. Коли мене пригинають до землі страховиська, — це тільки мене обходить і більш нікого. І я їх не лякяюся, — нащо ж він дивиться так обожнююче мені услід?
Які ті очі сині, це щось надлюдське...
69.
Сергій Михайлович
Віруся все тужить... Годинами сидить і закам'яніло мовчить. Яка сумна могила став наш, ще недавно такий затишний, дім. Що робити?
Коли б не цей закам'янілий розпач Вірин, я сам, мабуть, не витримав би. Але коли ще і я здам, хто ж підтримає Віру? Я майже силою повіз її недавно до театру, так вона там розплакалася й ми не досиділи до кінця.
Чому інші діти живуть, а нашої Лади нема? Ця думка переслідує мене. Сиджу в тресті, — гонить додому, до Віри. Сиджу вдома, — гонить у трест, до роботи. І робота мені — міцний настій наркози, — яв ній забуваю все: Ладу, Віру, себе...
Але чим же допомогти Вірі? Допомогти конче треба. А чим? Просив її поїхати на курорт, до моря, — не хоче, на село до родичів, — не хоче.
Час! Час — великий лікар!
70.
Юлія Отава
Сьогодні останній день. Останній! Узавтра приходить з відпустки Зоя і я вже знову не бачитиму Синьоокого. Але серце наказ скасувало. Лист невідісланий, як і інші, лист навіть не написаний. На тому листку паперу — зарисовки лісової феєрії. Це тільки початок, де покищо не вкладено праці, а вирвалося те, що давно назріло. І не знаходило досі виходу. Тепер же почалася велика праця: над своїми занедбаними мускулами, над творами майстрів, що складали хореографічні композиції, над костюмами .. .
А скільки треба працювати, щоб передати в танку світогляд сонцепоклонників. Бо коли я цього не доб'юся, вся феєрія втратить свої пахощі. А наповнити всю феєрію тим вічно неситим, вічно манливим у прекрасне невідоме, вічно мінливим духом Мани!..
Я вже була в професора, що в нього колись училася, а він мені казав з усім, з найменшим, іти до нього на пораду.
Яка дивна й могутня сила — віра в себе! Поки я була зневірена в своїх силах, я справді нічого не могла, я боялася зробити вправу, або витягнути ногу коло осі. А тепер я вже подумую, як би мені в студію.
Треба було маленької похвали людини, яка для мене нічого навіть не значила, щоб я знайшла в собі снагу взятися до такої колосальної роботи. Не боюся я, що не вийде в мене нічого. Хоч і не вийде, однаково треба вилити з душі "Цвіт папороті". Така потреба. І тут жодних перешкод нема, крім моїх лінощів та недо-свідчености. І на них є рада — упертість та наполегливість.
(Продовження на наступній сторінці)