Як шкодуватиме потім Мар’яна, що не надивилася востаннє на Хрещатик! Цього Хрещатика більш вона вже не побачить, та й ніхто. Відійшов він у країну спогадів, як і той давній Хрещатий Яр, що дав назву цій центральній київській вулиці. На цьому Хрещатику так тепер тихо, як і тоді, коли він ще був Хрещатим Яром. Тільки тоді на лузі корови паслися, річечка жебоніла під вербами, а тепер — вогонь, порожнеча, мертва завороженість, моторошна павза перед чимось страшним.
X.
Той сивий вояк-маляр, що недавно малював мрійну задніпрянську далечінь під час винищування червоних армій в болотах під Баришполем, тепер розташувався із своїм мольбертом посеред садочка напроти готелю "Континенталь", аж у самій гущі виру й завірюхи речей. З Пасажу несли й зносили без кінця одежу, меблі, начиння, все це скидалося гамузом, як при ремонті мешкання, і творило фантастичний натюрморт на тлі пластівців попелу, сажі та диму, шаленого розгасання пожежі. Оманний спокій знесених сюди нутрощів мешкань, оманна заціпеніла скорцюбленість постатей біля них. За два кроки в Пасажі — метушня, паніка. На Хрещатику вже через кожних два будинки полум’я. Щоб спинити щораз нові спалахи, німецькі військові команди висаджують сусідні з пожежами будинки. Німецькі вояки — обсмалені, в сажі — бігають по дахах, щось кричать. Люди вибігають із клунками... З побитих вітрин вилазять також вояки, несуть якісь коробочки, будильники. Протиіпритний манекен з оголеної вітрини все те урочисто спостерігає.
Невже ж німці з їх технікою не можуть спинити пожежі?
Але чим? У місті ж нема води! Всі пожежні команди 17-го вересня з Києва вийшли.
На порослій зеленим бур’яном барикаді Лютеранської, саме там, де вулиця сторч спадає вниз, поруч киян стоять розгублені переможці армій всієї Европи із застиглими, зрівняними з переможеними перед лицем вогневої стихії, очима. Вони так безпечно розташовувалися в цім легковажнім, добродушнім Києві, вони ж так повірили, що тут зосталися самі їх прихильники! З готелем разом на Хрещатику вилетіло в повітря вісімдесят осіб головного штабу. Не знаєш, чи не злетиш і ти ось у цю мить. "Для вас війна вже скінчилася," — казали вони киянам ще сьогодня вранці. Отже, для Києва війна ще не скінчилася.
З Лютеранської Мар’яні видно море вогню унизу на Хрещатику, ця барикада — лінія, за яку вже не можна пройти. Німецька варта не пускає. За те можна ще пройти Мерингівською. Як кваліфікована вже роззява, Мар’яна спинилась саме там, де найбільше людей, біля німецької легкової машини, і стала збоку. Атмосфера чекання, хоч побіч горить. Чого ж чекають усі?
А чекають ось якого видовища. Вже тягнуть два німці з будинку розпатлану жінку в одній галоші, в другім черевику. Притягли, кинули об машину і б’ють. Вона впала, щось белькоче. Підвелася й сперлася об перед машини, до неї кати її кричать, знов кидають її на землю, знову б’ють. Натовп з’юрмився навколо видовища. Чого її мучать? Всім не чути, що там у гущі робиться.
Це — жидівка. Хтось бачив, як вона облила гасом плиту й затопила її. — Це ж ті жиди, що позоставалися, роблять оці пожежі, підпалюють кожний третій будинок. Один прибіг із Баршиполя, запалив своє мешкання й утік… — Ах, розказуйте, он підіть подивіться: просто з вулиці, кого бачили, похапали, триста чоловік уже висить. — Але чого ж вони від неї ще хочуть? Б’ють, кидають на землю, силоміць підводять, садять на крило машини й знову б’ють.
Мар’яна не може відійти. Очі не можуть дивитися на це, а ноги приросли до землі. Ось вони вже прожогом побігли до будинку. Жінка сидить на крилі, — розп'ята, довговолоса, безумна, згублена галоша відкотилася. Ще тягуча хвилина, — прибіг її кат, скинув з крила лицем до землі й лежачу застрелив. За цим приволокли ще одну, майже голу, — і теж застрелили.
Це відбувається, як пантоміма, середньовічна сцена, на тлі пожежі, вибухів, на очах у натовпу. Мар’яна почуває себе наче співучасницею сотворенного щойно, — тим що дивилася. Хтось поруч Мар’яни виправдується. На Басарабці також зловили хлопця, як він обливав гасом Критий Ринок, — Дивіться, он вже й аптека горить, вона ж згори зайнялася. — А я бачив на найвищому поверсі універмагу повно пляшок із гасом, тільки тоді не міг зрозуміти, нащо. Тепер розумію!
Справді, внизу на одному розі палає універмаг, а насупроти — аптека. Вогні намагаються з’єднатися, але ще не можуть. Мар’яна не може сказати Розі, що вона бачила на Мерингівський. Вона тільки сказала їй, що вибухає й займається скрізь, а сигналом до пожежі був вибух у магазині дитячої іграшки. Хтось заніс туди в радіоапаратовій скриньці вибухове. Напевно, німці пожежу погасять, вони всіма силами беруться. Нема води? Ну, так висадять сусідні будинки. Світиться в них у подвір'ї від полум’я? А он Тихогласиха принесла ще величезну паку з білизною, десь ізвідти, з пожежі. Чи можна спати в таку ніч? Треба, бо це ж без кінця, так уже третій місяць. Війна ще не скінчилася, а ми вже хочемо мирно висиплятися.
Ні, війна для Києва ще не скінчилася. Цілий день горить універмаг, а над вечір вогні обох боків Лютеранської злилися докупи й утворили грандіозну вогневу завісу над просвітом Хрещатика. Німецькі військові команди згубили свою безтурботну дженджуристість, вони комашливо рятують чуже місто — і без води безсилі. А вода ж тут близько, у Дніпрі. Тягнути шлангами просто з Дніпра, як не діє водокачка! І вже простяглися кілометрові шланги, кишки з водою, вода гасить пожежу. А якась невидима рука продірявлює шланги то там, то там. Знов ловлять нових підпалювачів.
Чи згасять пожежу? Возять уже воду цистернами з ярів, з підземних резервуарів, що знайшли біля опери та пожежної команди. Ну, що ж, одне згасять, а друге займається…
День безрадности. Не згасає, а йде далі. Літаки кружляють над пожежею, прибула чужоземна, нібито з Варшави, пожежна команда, — а місто горить. Вже всі вулиці по обидва боки Хрещатицької долини у вогні, вогонь повзе вгору, займаються нові будинки, висаджують ще і ще…
Страшно вдень, а ввечорі ще страшніше на червоно відсвічених вулицях. Дійде вогонь і сюди?
І може найстрашніше лишень починається, ось у цю хвилину, як... як лежиш, розплющивши очі, в розвидненій відсвітами заграв кімнаті. Чи згасять німці пожежу? — в сотий раз питання. І доки воно горітиме? Сьогодні у дворі біля недокінчених будов знову впіймали хлопця, поливав гасом стружку, а сірники мав у кишені.
В такий час німці ще й концерти дають. Вулицею проїхала радіопересувка, грає музика. Ще й музики їм потрібно! Ця музика перетворилася в грубий німецький бас. Ахтунґ, ахтунґ! Увага, увага!
— Що він сказав? — питає Роза.
І знову намагаються вони спати, та не виходить сон. На вулиці — гамірно, щораз гамірніше. Збентежені голоси, лопотіння тисяч ніг на тротуарах. Ніч розбилася на мільярди напруг.
— Я зараз встану, вийду, — каже Мар’яна і не має сили. Поки надворі була, усе поривалася бігти, дивитися, що вже горить. Тепер їй байдуже. За себе, за все… Хай хвилюються, метушаться, Мар’яні байдуже.
— Може вже наша вулиця горить? — питає Роза.
Може. Далебі, Мар’яна не встане до ранку.
Та в цю мить настирливий грюкіт у стіну підкинув її. Проразливий жіночий крик: "Виходьте! Наказано негайно евакуювати Київ!"
Ось воно прийшло! Не поїздом, не пароплавом, не машиною, не строєм, а ось так, як стоїш. Це вже, мабуть, назавжди.
І ніколи роздумувати. І все розкидане, і темно, не знайдеш хоч необхіднішого. Хтозна, де воно все, а тут же хоч яку сорочку треба з собою мати. Аж тепер — прощай, Києве!
Одна одну підганяють, щось шукають, воно не знаходиться. Чути знадвору Тихогласиху, щось лементить. Та швидше, Розо! Та швидше, Мар’яно! Усі вже вийшли, зостанемося самі, не знатимемо, куди бігти. Щось напхали в наплечники, біжать сходами. Куди? У відсвітах заграв біжать юрби, зникають десь у пітьмі. В Мар’яни обірвалася шлейка, наплечник упав. Десь збоку об’явилася Тихогласиха і знову десь зникла.
І нема в кого спитати. Що це за втеча? Куди? Чи далі від пожежі, чи вже тут горить, чи за місто, чи назавжди виганяють? Від людей не відставати! Але що ж, як Роза й Мар’яна вже самі. А тут чортові клунки розв’язуються й губляться, знову їх зв’язуєш — і з того нічого не виходить.
В Мар’яни нема більше сили. В ній виникає рішення: нікуди з Києва. Хоч на пожарищі, а зостанеться тут.
— Ходімо в парк, там не буде ж горіти.
А назустріч їм уже вертаються з парку такі ж, як вони. Вигнали. Не пускають німці туди. Куди ж? За оцими людьми. Вони завертають до Кловського Яру, так і ми.
— Далі не підемо! — заявляє Мар’яна.
У Кловському Яру вже рояться тисячі. Приходять нові й нові, осідають із своїми клунками, — як у великодню ніч паски святити. Згори донизу по обидва боки вздовж вулиці в порядочку складаються речі. І Роза з Мар'яною не останні. Сусіди їх кудись зникають і знову приходять, купка їх речей розрослася вже в добру гору. І не так воно все розпачливо, як здалося в першу хвилину.
— Я сам чув, як радіо оголосило: до шостої ранку вийти, — чує Мар’яна. — Я ще не раз піду, заберу все, що можна. А як згорить?
Сусіди не квапляться, з дому "Ґінзбурґа" усе майно сюди переносять. Аж тепер видко, скільки в людини речей.
(Продовження на наступній сторінці)