Ні, є інші приклади. Мар’яна хоче їх бачити, хоче любити. Де вона, та сильна й добра людина? Якщо всі такі будуть, як оці, то нічого нема за тією стіною, що валиться.
Все ж і Мар’яна чекає. Коли впаде Київ, невідмінно побачить вона якихось цікавих людей. То за звичкою, інерцією, вживає вона газетної термінології, — "у обозі в німців". Україна не може не мати їх, десь же вони повинні бути, не всі ж у Сибіру.
А може вона помиляється, є ті люди й тепер у Києві, тільки вони так само мовчки думають і не мають кому сказати свого слова? Коли все вирує, женеться, події переганяють одна одну, за годину обличчя Києва міняється невпізнано... І здійснюючи свою індивідуальність, вони не мріють, як Мар’яна, не роздумують, а діють.
Але коли й нема таких, — Мар’яна з цим, що є, не мириться. Принцип.
XXXII.
Їх усіх, триста киян і киянок, щойно прогнали баби з села. Зловлених і посланих на село проти власної волі, бо без них завалиться сільське господарство. А вірніше, евакуйованих із Києва саме тоді, як вони найбільш огиналися в передсмакуванні грядущих подій.
Жалюгідні й принижені, товпилися вони в подвір'ї радгоспу, розглядалися, де ж це ночувати тут? Надходив вечір.
Конфлікт із сільськими бабами почався з першої ж хвилини, як тільки побачили Кобищі навалу людей.
— О, ще й ці прийшли нас об’їдати! — ділилися між собою враженнями кобищани, але чекали. Ну, чого вони наїхали?
— Та нас на роботу прислали, Бог з вами! — негайно обурилися киянка.
— На яку? — глумливо прищулив око кобищанин.
— Яку дадуть. Казали — буряки копати.
— Оце! Та бурякам ще місяць треба рости! Досі самі копали. Нащо ви нам здалися?
Опозиція кобищан до киян явно виразна. Кияни обсіли сільраду, а. ще ніхто їх до хати не просив. А що мобілізовані на трудову повинність зголодніли і не знали, яким боком зайти, то котрась сміливіша попросила огірка. Тут же це однаково, як вода.
— Нема! Посолили вже!
— Ну, то помідора.
— Вже відійшли помідори… Захотілося вам мерзлого в Петрівку.
— Та видко! В вас і зимою льоду не допросишся.
Що робити? Староста десь побіг, до военкомату, чи що? А їсти хочеться!
— Що ви за люди? — почали сваритися декотрі. — Та нас же мобілізували. Сказали тільки дві сорочки з собою мати.
— Беріть собі та копайте картоплю, он там-о, — подобрішала одна кобищанка.
Зголоднілим не треба другий раз казати. Кинулися всі на картоплю, — знову баби лемент зняли. Сарана! Мусів міліціонер у цій справі голос узяти. Не годиться так!
— А чого ж нас сюди завезли? Роботи нема, їсти нема…
Тим то й ба, що сам начальник военкомату не знає. Староста приніс такі новини: майор здивувався, що ще триста чоловік до району прибуло. Учора відправив назад, бо заважали воєнним діям, а тут знов нагнали. Що з ними робити? Де їх діти? А тут ще й дощ. — На вашу відповідальність, можете лишатися. Але де ж ночувати? — В хлівах, у стайнях ті ночували, селяни до хати не пустять.
— Можу вам запропонувати радгосп. Там, правда, тільки шопа, але більш нічого нема.
— Я вертаюся додому!
— Ні, ми мусимо…
— Що там, мусимо? На глум тут, чи що, будемо сидіти?
Хоч і на глум, але довелося таки йти в шопу ночувати. Хто мав із собою що, то повечеряв, а хто надіявся на пайок, то й так заснув.
Мар’яна не зробила так, як інші. Другого дня більшість мобілізованих розписалися, що вертаються, і покинули радгосп. А Мар’яна не могла чомусь так зробити. Правду казала Галина, що Мар’яна — "дурна вівця". Коли всі ховаються від окопів, вона не може відмовитися. Не може вона з почуття сумлінности. Як треба, то треба. Це ж тут, на Україні, всі повинні оборонятися, А що буде, коли всі почнуть тільки себе знати? Он три дні збирають на полях поранених, а якісь завмаги наклали в санітарну машину бебехів і тікали. Це ті, що найперші користуються правами. А ті, що йдуть у бій, питаються: "За кого?" В країні майбутнього комунізму розцвітає крайній вияв егоїзму, і зветься це "тактикою", "боротьбою за себе". А хто не може так, той "несучасний". Але чи може тоді хто з них судити інших? Мар’яна належить до тих, що хочуть таке право мати.
Отже, вона та інші "дурні вівці" зосталися й почали шукати собі роботи. Розглядалися за нею, а очам зустрівся пейзаж не дуже радісний. Хліб незібраний, так і стоїть, — от таки нема кому зібрати? Де покошений, там полукіпки вже проростають. Знов же, нема кому забрати з поля. Ні, забрати та заскиртувати то є кому, та краще хай може так. Як прийде наказ спалити хліб, то в скирті раз-два, та й уже горить, але не буде ж він бігати від полукіпка до полукіпка.
Нарешті, роботу знайшли. Почали копати радгоспні буряки, аби будь-що робити. І ніякого з того пуття, бо їх зосталася така жменька, що пожаль, Боже, й заходу. А що сам староста їх десь ізник, то не інакше — треба й собі вертатися додому. Ще два дні — та й доведеться разом із військом на Полтаву рушати. Кажуть, що вже Ромен і Лубні зайняті, зосталася лише дорога через Прилуку.
Минулася золота рання осінь. Починаються дощі. І треба тому дощеві йти саме тоді, коли нема де сховатися? Від голоду всі вони так уже збайдужніли, що не ховаються навіть, коли німецькі літаки летять над самою головою. І навіть ніякого хліва, ні стайні нема, щоб на ніч стати. Так і чапіють усю ніч у садочку якоїсь розбитої хати біля станції.
Не можна сказати, що жаден поїзд не проходить біля станції. Ні, йде їх гибель, але ніхто не хоче пускати. Дійшло навіть до того, що збунтовані "дурні вівці" заатакували санітарний поїзд. За те їх закинули у якийсь ленінський куток і вони там, замкнені, пересиділи бомбардування станції.
Таки добре зробив той хлопчина, чотирнадцятилітній Костик, що завжди втікав у картоплі, як тільки зачував яку небезпеку. Там його знайшов міліціонер, із докором: "Це утікати? Га?" Зовсім ні бе, ні ме не торопає хлопчина… Чого від нього хочуть? Він же від бомб!
— Вилазь швидше, — там я вашу бригаду посадив на порожню плятформу, та дивись мені, щоб ніхто вас не побачив, а то — зженуть. Скажи там своїм.
І сидять бідні "дурні вівці" на плятформі, позіщулювалися, покорцюбилися. Так до Дарниці їхали, а в Дарниці зустріли тих, що пару днів тому гордо свої розписки позалишали й подалися додому. Майора, який не прийняв їх, уже нема. Розстріляли. Вони другого дня всі подіставали повістки, — їхати знову на трудову повинність. От і їдуть.
Що ж бідним "дурним вівцям" робити, коли в них ледве душа в тілі, а їсти — аж плаче та душа. Це от назустріч військові, зараз поженуть назад. Злочинці, та й годі, — таке почуття.
— Старайтеся якось швидше, — військові ввічливо кажуть, — бо вже восьма година, вас у Київ не впустять.
До трамваю, хіба, добіжать ще, але ж міліція там заверне…
— Давайте, давайте, граждани! Останній трамвай відходить. Половина в передній вагон, половина в задній, щоб не було стиску. Оттак! Ну, всі сіли?
Ще зостався міст, там, звичайно, перевіряють, пашпорти питають. Але збаламучені "дурні вівці" як ринули всі разом, вартові тільки встигли крикнути: "Держатися середини". Перебігли міст, по сходах угору, вже військові знову попереджають: "Швидше, швидше, скоро будемо затримувати".
Якби Мар’яна не бігла так, не розігрілася в цім гоні за минущою останньою хвилиною, то напевно занедужала б, так її скрутило це багатоденне поневіряння. Але коли в господаря застудиться коняка, то він її прогонить.
І пішла Мар’яна до Рози в сусідстві, — сховатися від "управдомші". Принцип зламано. Ховається вже й вона, судити інших не має права.
XXXIII.
"Управдомша" бігає десь там, благає "картошку копать" їхати, а Мар’яна сидить собі в Рози і під невпинне "рубання" гармат читає нариси з історії України. Роза інколи навіть не приходить додому, вона в своєму Київторзі на казарменному становищі, з наплечником там і ночує, кожної хвилини дня й ночі може виїхати. Інколи Мар’яна перемежує студії розвагами, в запасі ще й Шатобріян, Андре Моруа, Ахматова.
В цій кімнаті на п’ятому поверсі з вікнами, що відкриваються на далеку Задніпрянщину, почуває себе Мар’яна, мов у зачарованому замку, десь на незнаній нікому височенній скелі. Не тільки фізично, але й усім своїм світовідчуванням. Дивиться на цей світ через верх усіх ідеологій.
Десь там унизу зчепилися два хижих звірі за здобич і розтягають на шматки свою жертву. Просторами України, через її міста й села, рудні й копальні, перекочується руїна, заграва, заглада. Сталін так і сказав у перші дні війни, тремтячим-переляканим голосом: нищити, палити все, весь хліб на корені, всю промисловість, усі потуги — машини. Не залишати нічого, крім згарищ. Чи йому шкода України, як вона вже не його? Ця війна така, як скитська, ось Мар’яна читає: "Втягнути ворога в глибину країни, попалити все, позбавити їжі, води, підірвати його силу партизанськими нападами, довести ворога до знемоги..."
(Продовження на наступній сторінці)