— Всі повітані бути на сівбі! Будь ти сват, чи брат, а як ти симулянт — здорово будем гріти ...
Тимчасом, мало хто виходив у поле з нових колгоспників. Тому батога бракувало, той не міг вийти, бо нема чобіт, той не мар чого їсти ...
Дуб'яга хапався за голову.
— Навіть членів партії, хто брав трохи вправо або вліво, та й то ми їх за хвіст та на сонце. Тут теж не подивимося, будемо викидати. А як опиниться поза колгоспом, та припече йому, то він відчує тоді... Чом ви вчора не вийшли на роботу? — питав першого-ліпшого.
— Бо я їздив до міста хліба купувати...
— То вчора, — а сьогодні?
IV.
Кармаліта мав явку якраз на другий день після пожежі.
Це, справді, знаменно. На другу ніч після того, як згорів колгоспний двір у Розумниці, загорілася в Марійці церква. Згорів засипаний там хліб, згоріла й сама стародавня, дерев'яна церковця.
Випадковий збіг? Ну, нехай у Розумниці, — там колгосп забрав уже угноєну й виорану землю. Але тут? Вже, здається, зосталися самі смирні та покірні.
— А що каже Дуб'яга?
Слідчий останніми часами все навертав Кармаліту на обмірковування Дуб'яжиної особи. Здалося б, якби-Кармаліта побував під черепом у Якова Дуб'яги, переказав би весь комплекс його переживань, — і то вибагливости Валер'яна Климовича не вдовольнив би. Він докопувався до того шару, який, звичайно, зветься підсвідомим. Він жадав вивернути на яскраве денне світло те, що може Дуб'яга хотів би думати й почувати, але свідомо не почував і не думав.
Власне, слідчий волів би, щоб Дуб'яга думав так, і досить недвозначно статистик райвиконкому нахиляв Кармаліту, щоб той своїми розмовами розбудив ті Дуб'яжині думки, які хотів би заскочити слідчий.
Кармаліта вже два рази руба відмовився від цього. Втретє він відмовився підписати рапорт, шо за його словами склав сам слідчий. В ньому Кармаліта відчув щось загрозливе Дуб'язі.
Нічого від себе, власне, слідчий не додав, все те саме, що Кармаліта розказував: в колгоспі загнали пару коней, гине з голоду худоба, люди не мають чого їсти, недавно організована їдальна дає раз на день тарілку кандьору, їсти йде все село, бо голодних багато, не виходять люди на роботу, сівба відстає, — і так далі. Але все це розповідав і писав Кармаліта вже багато разів, при чому констатував, що Дуб'яга робить усе, що може ...
Але що він може?
В рапорті ж, складеному рукою слідчого, виходило, що винен цьому — голова колгоспу.
Кармаліта сам часто не дуже похваляв Дуб'ягу, але почуття об'єктивносте не дозволяло йому вигадувати те,~ чого нема. Вже якщо він — сліпе знаряддя в чиїхось руках, апарат для обсервації, то хоч буде досконалим апаратом, не буде хоч безвольною ганчіркою. Він — слуга об'єктивної правди, але не натяжки, нащось потрібної його начальству. Він думав, що оцей хаос у селі викликаний чимось іншим, незрозумілим, стихійним, а не волею одної якоїсь людини.
— Які розмови на селі з приводу пожежі? — подав слідчий друге запитання.
— Та знов виринув Дука ... Принаймні, про Розумницю так говорять.
— А про вашу церкву?
— Теж, кажуть, Дука ...
Цей невловимий Дука, нема-нема, та й вирине звідкілясь. Він уже осточортів усім, бо ніяк не вдавалося наскочити на його слід. На кілька місяців він, бувало, затихав, а потім знову нагадував про себе пожежами, підступними вбивствами, підкинутими листами ...
І ніхто його ніколи не бачив, а кожен розповідав те, що чув від когось іншого.
— Чи не чули ви в селі якихось розмов, ще перед цими пожежами?
— Ні...
— Може які куркулі повтікали назад? ..
— І такого не чув.
— А що це там у вас за Соловей Стриж?
— Солове-е-е-й! — зчудовано протягнув Кармаліта. — Так собі, чоловічок один. Бідняк. Активіст.
— І перший активіст до розбирання реманенту, як колгосп розвалювався?
Кармаліта засміявся.
— Я цього не знаю, але це можливо. Він може піти перший на все ... як уп'ється ... Може навіть жартома.
— А ви не чули, щоб він щось таке говорив про ма-рієцьку церкву?
Кармаліта вже добре знав слідчого. Він щось уже знав, але хоче, щоб Кармаліта перший сказав. Він мав таку звичку, — вислухувати, а не повідомляти. Вже до Кармаліта були тут, — все розповіли.
Але Кармаліта теж не думав ловитися на гачок. Він усе переказує, як чув, чи як йому здається. Щодо Стрижа, то Кармаліта думає так:
— Я ніколи не надаю значення тому, що ляпає Стриж. Вчора прийшов до нас голова розумнянського колгоспу, подвір'я його згоріло до тла. А наш Стриж закурив цигарі^ й задумався:
"1 так даром ото згоріло? Чи хоч застраховане?" "Ні!"
"Гм! Шкода! Без ніякої користи... А ви спаліть церкву! Все то гроші будуть! Збудуєте школу, або колектив. Все таки, — начорта вона буде стояти?"
"Як на чорта?"
"А що ж? Застрахована церква стоїть, а незастрахований колектив згорів. Несправедливо!"
Посміялися всі з такої поради голові розумнянського колгоспу, а не знали, що цієї ж ночі їх церква згорить, як свічка.
— Це ви самі чули? — запитав слідчий.
— Не я один. Це було в канцелярії колгоспу, люди розбирали наряди на роботу ...
В голові у Валер'яна Климовича ворушились якісь нові комбінації.
— Так ... А чи пригадуєте ви ...
9. ЧИЯ ПОКОТИЛАСЯ?
І.
Зза сцени в залю і назад із залі за лаштунки бігала Соня Бенціонівна, дрижипільська вчителька, дочка ліверанта, Беня Співака, місцева комуністка. Враження від її біганини було таке, наче тут, у сельбуді, має відбутися якась родинна вечірка і перед вечерею вона робить останні розпорядження, оглядає, чи так накрито стіл, чи досить тут чарок і карафок.
За кілька хвилин має тут розпочатися чистка партії на відкритих партійних зборах. Всякий, хто хотів, міг прийти, слухати, питати, висловлюватися.
Поприходило багато людей, повна заля.
Явдошка Дуб'яга сиділа на самому переді і прийшла із самого початку. Вона сиділа з Маланкою Закриничною, дружиною одного з членів ради. На руках у неї був п'ятилітній син Марксель. Ім'я, дане йому, було по-модному скомбіноване з трьох: "Маркс-Енґельс-Ленін".
Маркселик розбушувався й насправжки сердився:
— Ідіть ви к чортовій матері, не чистьте мого батька, він хороший партієць! — кричав він до сусіда.
Явдошка його втихомирювала. Маланка також.
— Ти ж, Маркселику, казав сам, шо прийшов чистити свого батька, а це вже не хоч, щоб чистили!
— О, то то я! — заперечив гордо Марксель. — Мене вся комуна боїться!
— Еге? Та й чого?
— Бо ніхто до хати не пускає.
— Так бояться?
Щаслива дитина! Воно, дурне, нічого не тямить ще. І не хоч, то заставить сміятися, забутися. Дітям що?
— Мальвіна вже трохи підросла, щось розуміє,—кивнула Явдошка в бік дівчинини, що сиділа тихо, як мишка.
— Тільки й їхнього, — зідхнула Маланка.—Он моя Єля небагато старша за вашу, а, Боже, як плакала, коли ми вибиралися із своєї хати.
— Це й досі не звикли тут у нас? — запитала Явдошка. Маланка з чоловіком і сімома дітьми перебралася з ви-
селку у комуну ще до масової колективізації.
— Та й тепер уже наче й нічого, але зразу ... Так чудно було! "Мамо, чогось тут недобре, наче додому хочеться, тут погано!" — "Чого, доню, тут гарненько!" — кажу до неї, а самій на серці так гірко! Сяду та й плачу! А старий не пускає тоді надвір. Каже: "Як плачеш, то в хаті, щоб ніхто в комуні не бачив... Я знаю, чого ти плачеш! Це за своєю хатою сумуєш..."
Та так сядеш, подумаєш... Однаково, довелося б покинути, як смерть прийде. Колись же та треба було б її покинути. Не все ж одним життям жити, треба ще й другого спробувати... — Отак розважу себе... А то ж вік проживеш і нічого не бачиш!
Маланка говорила це, а самій сльози текли на виду. І досі "ще жалко, сумно було за тією хатою на виселку у зеленому віночку.
— Образи там усі покидала, разом із хатою, хтось буде вже на них молитися. А інші пороздавала. Ото й тільки, що в скриню сховала мамине благословення... Та ще є пам'ятка з хати — фотографія. Пилип навмисне зфотографу-вав. Каже:
"Хай наші діти хоч знають, як ми жили колись..."
Дітей у Пилипа Закриничного було багато, семеро. Він і в комуну тому пішов, що не бачив для них дороги іншої. А комуна й прийняла його тому, що багато робочих рук привів із собою Закриничний, не треба годувати старих та малих. Та ще й за те, що був добрий господар. Правда, довго-довго не переходив він у комуну жити, аж перед суцільною колективізацією покинув хату.
Тим часом, чистка вже починалася. Соня Бенціонівна вже не бігала, а сиділа за столом, покритим червоним сатином. Поруч неї сидів старенький огузкуватий чоловік з м'яким і лагідним виразом обличчя та третій член комісії — у пенсне, з начальницько-ревізорським виглядом.
Колишні приятелі й куми, а тепер непримиренні вороги, два сільських комуністи, Хома Вергун і Яків Дуб'яга, зрівнялися сьогодні. Сьогодні їм обом випадало стояти перед Сонею Бенціонівною й чекати, яку вона видасть їм долю із своїх милостивих рук.
(Продовження на наступній сторінці)