— Ти ж сам кажеш, що ти, — скорочене видання історії України в мініятюрі й "швидкісних темпах", — чіплявся до нього Тарас, натякаючи на барвисте минуле Серафима. — Ти вже дійшов до соціялістичної ери, ти — ідейний комунар. Як ти дивишся на те, що село під батогом женуть у колгосп?
— Я б тобі радив менш ляпати язиком, — незадоволено-знеохочено відповідав Серафим.
— Та я ж не ляпаю, — зачудовано дивився на нього Тарас. — 3 ким же можна тут говорити? З Кольобашкою? Я тільки з тобою ...
— І зо мною не ляпай ...
— Але не можу я, це мене захоплює повище голови*... Не можу я бути байдужий...
— Закохайся краще в когось, — так само неприязно говорив Серафим.
— В кого?
— В кого хоч! Ну, хоч би в Гапку!
— Сам закохуйся в неї!
— Я вже закоханий.
Справді, в останній час Серафим ходить мовчазний, не то незадоволений, не то урочистий. Він також вирішує складну задачу.
Але Тарас на Серафима сердиться. Зарозумілий став, колючий. В той час, коли Тарас так потребує щирого друга.
X.
Гапка не була тим щирим другом.
Він таки й сам не знав, як назвати їх взаємини. На людях як він, так Гапка, і не дивилися одне на одного, а десь по нічних зборах невідмінно зустрінеться одне одному на дорозі. Наче ж і не шукали вони одне одного.
— Що ти чоловікові кажеш, що аж ранком вертаєшся додому? — не раз питав він її.
— А щось ізбрешу! — безтурботно відповідала вона. — Раз живу...
Гапка не мудрувала з життям.
Тарас знав цю "філософію", поширену в міщансько-комсомольських колах. "Бери від життя все, що можеш",
— так звучала вона. Але Гапка, здається, не вміла мудрувати аж так. її просто зачепило, що от усі чоловіки значущо на неї дивляться, як говорять, а цей; з такими страшними бровами парубок і не бачить її ніколи. От вона й доп'яла свого, він таки не втік від неї. А що з цього вийде, — не варт думати. Щось вийде. Грицькові хватить!
Так вона й Тарасові казала.
І от як вони не бачаться, то Тарасові конче потрібно було ненароком із нею здибатися, — отак і не знати, хто з них кого шукав, — і не мав він ніяких марудних думок. Але як розійдуться, — Тарасові було чогось невтямно. Більше того,
— щось ссало. Якась порожнеча розпросторювалася в ньому.
Бо вони ні про що, крім любощів, не мали говорити. Де починався стик із різноманітними проявами життя, — вона ставала вульгарною й примітивною.
І що їх в'яже? Ніщо. Гапка й не вимагає нічого. То чого ж вони тоді шукають одне одного?
Гарна. Не зв'язана забобонами. Не обтяжена моральними філософуваннями. З нею легко, як з Нелею, але там дружба нейтралізувала чисто еротичний потяг, а тут потяг цей нічим не був зв'язаний. А Тарасові ще чогось бракувало.
Вирішував порвати з нею. Бо що вона йому? Він, взагалі, вважає, що кохання то — замана для появи молодого покоління. А як нема цього, то ... Як це воно зветься? ..
— Женімося! Кидай свого Гриця! — каже він їй.
— А чим тобі Гриць заважає? — здивовано питає Гапка.
— Ну, то... Як це воно зветься? І не доказував.
Так, із нею про це говорити зайве. Вона не мала потреби глибоко заглядати в життя. А Тарас мав.
Оце поривчасте, якесь таке ненаситне почуття, що не вміщується в душі, палюче, солодке, — напевно вона його не знає, коли може так казати:
— Е, це якби так усі плодилися, як кохаються, то скоро не стало б і місця не землі...
Вона якось може і з цього зробити вправу для своєї прославленої активности, — так наче вона бігає до лікарні подивитися на заспиртованих людських ембріонів із риб'ячими зябрами, собачими писками й коров'ячими ратицями.
А він уже по вуха вліз у цю еротичність. Хоч знає ціну їй — він не знає міри. То він презирливо, аскетично й само-відречено відходив від усіх людських потреб і бажань, а то... кохання завжди відогравало другорядну ролїо в його найінтимнішому "я", — а то жорстоко мстилося, спобігаючи його несподівано, вихрово й безжально.
І мусить він сам це нуртування переносити в соф, бо Гапка не була йому другом. З нею ...
Щораз більше бракувало йому тої тонкої любови, яку знайшов був раз. Гай-гай, у Гаїіці того, що в Нелі, не знайде...
Справді бо, ненаситний він. Як одне є, то другого нема.
І щодалі, то більше цей роман із Гапкою викресував у ньому тугу за чимсь досконалішим. Йому все було мало чогось, мало... І коли не мав нічого, то й не хотів, а грали свої власні струни вічність буття. Йде голубим степом і творить собі інше життя, переживає минувшину двох-трьох тисяч років. Або ...
Цей роман тільки будив його голод, жаль, чом нема того, що так потребує він. Чому не зустріне він такої, що дорівнювала б йому в силі почувань, дум, марень...
Так, він уже починав тужити за тією своєю екстазою думки, де нема досадного, розчарування-опіку від другої людини, де ти — повний володар свого творіння.
Що складніша людина, то підпорядкованіше в ній сексу*-альне. Що примітивніша, то сексуальність більше місця займає в її житті...
І щораз ясніше ставало йому. Він шукав Гапку, а нудьгував із нею зустрівшись ... Зрештою, чи й він, *як інші, повинен бути сліпим рабом еротичної пристрасти?
XI.
Тимчасом, Дука виробляв, що хотів, у всій окрузі.
У Тетерівці через вікно вбито кулею активіста. Підпалено колгосп у Тихому хуторі. З Сабадаша доходять чутки, що як зігнали всі корови до колгоспу, ^— де не взявся Дука, розігнав усіх активістів та всю власть — і баби переможно повели за налигачі' свої короэи додому.
Але чи бачив його хто ввічі?
Ніхто не бачив.
Одні казали — високий і широкоплечий з палючими очима, весь обвішаний, кулями й "іншою хоробою". Другі казали, ніби це куркуль, що втік із Соловок. Треті казали, — маленький, низенький, на одну ногу припадає. Четверті казали, що Дука це — бандит Зарєжу.
Цей Зарєжу був справжнім сільським драконом. Розказували, що він якусь Ярину побив об дуба, якійсь Веретенисі голову розбив, а дівчині сапкою ногу розрубав.
Хоч ніхто не міг проти нього й слова сказати, бо боялися, — всё ж, про цього Зарєжу дійшло якось до місцевої влади. Зарєжу заарештували, але Дука продовжував діяти.
Районова влада не знала, на яку ступити. З одного боку, якщо широко розголосити цю справу, писати про неї в газетах, — то вийде так, наче в районі повстання, бунт. І не писати ж шкода, бо ось вам незаперечні вияви куркульської помсти, ясні докази, що куркуля треба знищити, викорі-нити, ліквідувати. Ось вам, до чого дійшов куркуль — до бандитизму! Він активно, із зброєю виступає проти радянської влади.
Комсомолець Трахтенберґ був кілька днів героєм дня. Він усім і кожному розповідав, що на нього самого напав був уночі "цей Дука", але Трахтенберґ не розгубився, кинувся на нього, крикнув: "Руки вгору! Ні з місця! Стріляти буду!" Хоч газета й підтверджувала героїзм Трахтенберґа. але всякому, хто чув це, робилося безпричинно весело. Трахтенберґ працював на комсомольській роботі, — хлібозаготівлі, розкуркуленні, колективізації, — і новий секретар райпаркому, Шварцов, був дуже незадоволений.
6. ПАДАЮТЬ ОБРАЗИ
І.
Масонські ложі не збираються з такою таємничістю, як збираються сьогодні на збори марієцькі активісти.
— Нам, хлопці, предстоїть одне діло ... — казав уповноважений райпаркому, Кольобашка. — Спустили директиву з центру, — вивезти куркулів із району. Тут без плачу, без лементу не обійдеться, за ноги будуть хватати. Так, що краще вперед обдумайте, може хто на свої нерви не надіється, то хай краще не береться.
Якийсь ляк пройшов по обличчях від цих Кольобащи-них слів.
Секретар сільської партійної організації перепитував у кожного персонально:
— Ти підеш?
Того, хто казав: "Ні, не хочу", він виганяв геть:
— Ну, то йди із зборів!
Так повідсилав майже всіх. Зосталося чоловік із десять.
З цих десятьох відсіялося ще троє протягом двох днів. Такий нерішучий приходив і все на жінку звертав: "Жінка, як почула, куди вліз її чоловік, — забирала дітей і хату замикала." Другому жінка чудо робила, щоб не йшов...
— Геть, бачите, ось увесь подряпаний...
— Тепер бабське іго, — похитував головою третій. — Жінка не хоче, — й що ти їй зробиш?
Секретар партійної організації охав і ахав. Таке бандитське село! За куркулем тягне!
От і зосталося їх восьмеро: секретар, Кольобашка, Ладько, Соловей Стриж, Чоломбитько, Трахтенберґ та два представники робочих із міста.
Гапка, хоч і треба було їй, — не пішла. Відмовилася зразу.
— Це не бабське діло, — сказала вона.
Перший раз, як ішли на світанку, то для сміливости понапивалися. В цю ніч намітили забрати чоловік із п'ятнадцятеро. Розділилися на три групи, щоб за ніч охопити хутори.
Кольобашка зайшов за Чоломбитьком. Як виходили з хати, запитав:
— В тебе в оборі нема там якого дрючка?
— Є ... Знайдеться ...
— Як котрий куркуль буде плакати, то витягнемо його дрючком.
І потім додав:
— Хай не ставлять таких домів! ..
(Продовження на наступній сторінці)