— Але корову я їм не віддам!
— Чом? Треба все усуспільнити!
— Я не впротів комуни, — нерішучо каже Самсониха. — Але... ще покалічать тут мою корову.
— Цього вам ніхто не дозволить, — завважує Кольобашка. — Корову ...
— О! Та й це я тут у вас уже заробила, що ще й корову віддай? Оце, що за цілий день хліба посолю та кварту води вип'ю... То за своє добро та й отаке-о терпіти?
14Самсониха завела:
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ж ти мене завів?
Буду на рушничку, — й краще мені буде, ніж тут. Нам же наче ще й добренько було: дев'ять кіп жита, дві копі вівса, — й для нас хватило б!
Дивлючись на неї, друга й собі:
— Позабираю дітей, та й піду десь попід тинами. Як тут так в'їдають ...
— То чого на зборах мовчите? — питає Кольобашка. — Тут у полі, десь по закутках говорите, а на зборах сидите, як у рот води понабирали.
— Та там як почнеш говорити, то тебе вкриють з усіх боків, що й не писнеш!
Ще добре, що Самсониха всіх розважала, а то як заколотиться сварка, то й не розбереш, хто винен.
V.
І от така колотнеча, що нікого не помилувала, зчинилася й тепер. Не встигла вона розрядитися, як лихий екскурсію підніс, як комусь стукнуло в голову урядити урочисте прийняття дорогим1 гостям, щоб вони довго пам'ятали та розповсюджували ідею комуни.
Все було спочатку дуже гарно. Делегатки казали, що аж тепер вони з темних стали видющими, другі ж казали, що аж допіру їм розвиднилося. Але попросила слова Явдошка Дуб'яга, дружина голови комуни.
— Оце, жіночки, хто хоче швидше смерти, то йдіть у комуну. Як я вже тут набідувалася, як я вже тут нагорювалася, то й сказати не можна. А щодня чую, що я така та сяка, що нічого не роблю та насправляла собі шовків із ше-війотами. Ще коли я справила собі той костюм за мамині гроші, вже й зносила, а й досі мені випоминають, та очі колють ... А що я ніколи ні свята, ні неділі не знаю, то ніхто цього не бачить ...
— Замовч! —• крикнув Яків Дуб'яга, що влетів у цю мить до залі, почувши вже нюхом щось небезпечне.
Явдошка через голови всіх, що були в залі, дала йому Дулю.
— Не буду мовчати, хай люди знають! Ніколи не плакала, аж тут сльозами вмиєшся не раз... Я ж ні свята, ні неділі не знаю коло тих свиней, а мені очі випікають, що я в холодочку сиджу, нічого не роблю, що я. в поле не ходжу ...
— А певно, — озвалася збоку стара комунарка. — Хіба ж Явдошці не жаль? .. Ми будували, а тут поприходили на наше, та й тобі вказують. Наробили!..
— Як так, то й я скажу! — встала й собі Ялина. — Тут як не вмішається власть, то нічого не вийде. То тільки здається, що тут усі рівні, а як придивитися, то кругом неправда. Старші, "фундатори", цуплять, де можна, живуть на широку ногу, а ми працюємо, як безправні батраки, за наші штрахи дівок наймають. Ось вони для блізіру прийдуть у їдальню, лизнуть щось а вдомд в них день і ніч примуси шумлять... І тільки пташиного молока немає. Та й дивуються, чого за три дні кабана з'їли...
Від несподіванки, що Ялина заговорила, Дуб'яга стерявся. А вона рубала:
— Якби я була вдома, то й заміж би по-людському вийшла. А в комуні мені й весілля не справили. Голова каже: "Не можна! Хто хоче, хай за свої гроші справляє!" То самі посудіть: це я рік проробила та й на те, щоб напоїти один день комуну? Пішла до загсу в сільраду, а сидів Захарко-секретар:
"Ти справді хоч за нього заміж?" "Хочу!"
"А як там у вас у комуні свині, ще не виздихали?" Цвиркнув убік, ми з Тимошем розписалися, — та й оце таке було весілля моє. А собі вони не...
— А, щоб ця комуна йому згоріла! Нема краще, як своя хата! — заломила руки Явдошка. — Та й це я перед кожним повинна виправдуватися за спідницю?
Ці слова спугнули цілий рій реплік.
— А чому в нас нема?
— Я ось третій рік у комуні, та й досі нічогісінько не справила!
— А я хустиночку одну справила, — за батькові гроші.
— То за харчі вивернуть, то за чоботи, то за дітей ... Хто має діти, а хто й ні... То зимою нема чого робити...
— Після всіх розрахунків мені припало вісімдесят дев'ять карбованців та й одержала я раптом шість. Що я за них куплю?
— А як другий за шість років обдерся. Просила п'ятдесят карбованців, так Яків, голова; "Нащо тобі п'ятдесят карбованців? Хату ставити?" А як Федькові, то побіг у Дри-жиполе, справив костюм сам, нікого не питався.
— А що ж, голого пошлють учитися, чи як? — ввернула Федькова мати.
— Тут так: хто менше совісти має, той пользуеться...
— Тут дітей погано мати. "А я на твої діти роблю?" — тільки й чуєш.
— Це коли б я не в комуні, то підступили б ви до мене, щоб я теля продала. А так може ще й доведеться корову за безцінок віддати.
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів?"— заголосила на всю їдальню Самсониха. — Буду на рушничку, та краще мені буде, ніж тут. Я, як була молодою, то не слабувала так, як вони. А це сюд-туд, та й на курон! Хіба ж мисленно? "Я слаба!" Нездужає хліба їсти! "В мене нежить?" За паляницями хліб не влежить! Ото, щоб витягнути її ломакою!
Говорили вже всі, хто ще хотів, і ніхто вже нічого не чув.
— А їйбо, зараз усіх порозганяю! — мінився й біснувався Дуб'яга.
Але його ніхто не чув.
— Ти вперед свою жінку виведи! — казали йому.
Ні голова, ні представник райпарку, що приїхав із екскурсією, не були підготовані до такого випадку.
І хтозна, в що могло б вилитися це, коли б не прийшов Кармаліта. Він кілька хвилин стояв мовчки, орієнтуючись, що тут за ґвалт. Потім пройшов наперед і, не знаючи початку колотнечі, але вгадуючи мотиви, покрив своїм голосом цей галас.
— Тут ви всі кричите, дайте ще й я крикну!
Всі затихли, тільки в тиші ще пролунало запізніле Явдо-щине:
— Ніколи не плакала, аж тут! Чого нас назганяли сюди? От, найнялися на цілий вік!
— Як із таким криком та сльозами, — сердито почав Кармаліта, — то краще було не йти до комуни зовсім. Здається, ніхто вас сюди силою не тягнув, хто хоче, може й узавтра піти. Але чого це з мухи слона робити? То ви не могли на раді сказати, — "В мене нема вдяганки, взуття..."?
— Та кому ж ти будеш казати? Як уся рада така! Раді пишуть першу категорію, а Настя — член ради. Хіба однаково робить? що й ми? А запитай її, що вона знає? Вона оно знає на курорти та на екскурсії їздити ... Катаються на наших трудах ...
— Казали, казали свинарника відгородити від коровар-ника — Настя й вухом не повела на раді. Ми казали, — рада зосталася глуха ...
— То ви тепер дуже розумні поприходили, — знову звереснула Явдошка. — А от комуна голодна сиділа, де ви тоді були? Як ми сиділи голі й босі — ви нам давали? Самі паляниці їли!
Колотнеча починалася знов.
Та Кармаліту важко було збити з пантелику. Він звернувся до чужих жінок-делеґаток, які були німими свідками цієї несподіваної бурі.
— Я здивувався б, коли б вони не сварилися, а що оце чую, анітрохи мене не дивує. Ми ж усі прийшли сюди не тільки для того, щоб поліпшити господарство, але й самих себе. Комуна — це хазяйство, де ти хазяїн і не хазяїн, де й нема пана, й ти сам пан, де й твоє все і не твоє. В вас, — звернувся він до комунарок, — в вас, що покинули "своє", я бачу великих революціонерок, що несуть тяжкий хрест перероблення самих себе — для наших дітей, для великого майбутнього.
Одним махом Кармаліта перетворив звичайнісіньку бабську сварку на величавий історичний процес, на месіян-ство, на хрест і Голготу, на святе діло. Жінки дивилися одна на одну й не впізнавали, всміхалися одна до одної. Кожна бачила за плечима в другої такий хрест, як був у Христа на великому образі колись у церкві.
Кармаліта говорив про революцію в душах, про великих революціонерів, що самі йшли на страту за нас, для нас... Для того, щоб ми могли влаштовувати наше життя, як захочемо ...
Деякі вже плакали.
Ми творимо нове, чого ніхто в світі не знає, й багато помиляємося, — провадив далі Кармаліта серед мертвої тиші, звертаючись то до комунарок, то до делегаток. — От ви, жінки, беріть приклад із чоловіків. Чом ніхто за кіньми не кричав, як ви за коровами? А я вам розкажу. І тоді так було: в того коні кращі, в другого гірші. Той боїться давати коня на руки другому. Сам не може вийти на роботу, — гуляють коні... Були й сварки. Наш голова що тоді робить? Купив двоє коней та висівок і сказав:
"Нікому більше висівок не даю, тільки цим двом, бо це — спільне добро."
Потім привів свого коня, воза й упряж, поставив і оголосив, що продає. Купив би для комуни, бо хороший кінь. "Яй без грошей продам, — каже, — он із мене паю ще належить, то беріть коня, — а записуйте на пай."
А за кілька днів знов і каже:
"От мені добре! Тепер нічого не думаю про свого коня." Деякі чують та й кажуть: "Треба б і собі так..." "То чого ж?"
(Продовження на наступній сторінці)