— І найперше, — викорінити із себе, — вставив Фіма.
Тараса охопила дивна радість. Йому здавалося, що нарешті, знайшов він однодумця, який почуває те, що й він, але краще справляється з нерозплутаними проблемами. Фіма йому, нарешті, допоможе розплутати химерні візії його душі. Вони обоє належать до однакового суспільного прошарку і мабуть Фіма переживає такий самий душевний процес, що й Тарас, але вже десь позаду залишив ті етапи, з яких не може вилізти він. Фіма" так гостро, ясно, безповоротно виявляє свої позиції. Вони вже не раз говорили, особливо Фімі до душі припав "Історичний матеріялізм" Бухаріна, якого йому сумлінно переказав Тарас.
— Але я так не можу, як ти! Відтяти себе від свого народу? Я почуваю якийсь нерозривний зв'язок між собою й тими родичами-селянами яких, пів Дрижиполя. Я їх навіть у лице не знаю, знаю найближчих дядьків, тіток, і дядин, але мейі здається, що вони нічим не різняться від тих. яких я не знаю.
Тарас стільки раз про це думав... і нікбли не говорив нікому...
— Я так хочу інтернаціональної, вселюдської культури... але занадто почуваю себе українцем. Мені жаль за всім, що складає мою милу Україну. Губиться зміст, сенс, інтерес, смак інтернаціонального, як нема в ньому українського. Ти мене розумієш?
— Чому ні? Розумію! Ти в полоні солодкої націоналістичної романтики, — відказав Фіма, хоч, здавалося, він зовсім неуважно слухав приятеля.
— Е, ні! Я жодної хвилини не хотів би бути тим обмеженим вусатим націоналістом у широких штанях, у смушевій шапці набакир, та ще й з якимось там шликом, червоним чи зеленим поясом — і іншою бутафорією націоналістичної романтики... І обмеженими, затхлими ідейками... в той час, як світ десь поза нами — великий і прекрасний, і мені його хочеться знати, відчувати, влитися в нього...
Тарас пошукав слів. Він так багато мав казати, але так сплелося все...
— Але я не можу відмовитися й від мого, українського...
— Хто ж тебе заставляє? — здивувався Фіма.
— Я б не міг так легко, як ти, перейти на іншу мову. Мені здається, що коли б я так зробив, то я б зрадив свою матір. Мама іншої не вміє, вона неписьменна й не вміє своєї думки висловити інакше, як по-українському, а для мене чомусь Україна й мама зливаються в одне.
— Ну, а я дуже задоволений, що знаю, не тільки по-своєму... Мова для тебе — фетиш, а для мене — лише знаряддя, яким я орудую, як хочу. А те, що ти кажеш — нісенітниця!
Тарас задумався. Хай так! З мовою щось негаразд. Фіма має рацію, а Тарас не вмів сказати тонше й виразніше.
— Хай так! А от цікаво мені — що ти бачиш навколо нас? Що ти почуваєш?
Тарас показав рукою на переліг. Там паслася череда, ледве помітно було розорану могилу, за нею другу...
— Ну, бачу корів і хлопчиків, що сидять кружка і в карти грають, — відповів здивовано Фіма.
— А я скидаю десять століть і бачу ці степи у дикій первісній красі. Оці отари губляться серед височенних трав, на могилах стоять кам'яні баби печенізькі чи тюркські, ще не сточені вітрами й дощами. Десь серед цих трав заховалися кочові гарби випадкових гостей, що прийшли й підуть, а у тих видолинках, як і тепер, — заховані хутірці, села... Там на горі, по той бік ріки, за височенним валом — город, люди туди збігаються, як тільки прочують про наїзд кочових немилих гостей...
Фіма сказав:
— Давай, сядемо...
Навкруги них уже все було зорано, засіяно, жодного клаптика з тими буйними травами не було, хіба що тут на висипу та біля нього щось у нестримному й буйному квітуванні трав в мінятюрі нагадувало колишні прерії.
— А серед цих високих трав ледве помітно шлях... І бачу я, — розмріявся Тарас, — чумацьку валку. Вже спека спала, заходить сонце, на небо вийшла зірка. Чумацька валка зійшла з шляху, отаборилася серед безмежного степу. Обсмалений, обвітрений чумачисько, може мій
Ю
прапрапрадід, почав куліш варити на таганах. І з якого боку не заходить до того казана з кулішем — незручно йому, чогось тісно... Тупцяв, тупцяв чумак навколо казана й розсердився:.
"От, чортова тіснота! Нема де й повернутися!"
А другий мій прадід задер голову до густосинього неба, дивиться на Чумацький шлях, на Воза, на Квочку й заспівав:
Як сонечко зійде, а вітер повіє,
Роса на землю впаде,
Так наше чумацтво, так наше бурлацтво
Усе марно пропаде... Так співає він і цією піснею, цими словами перегукується із своїми предками, та й зо мною, невідомим йому нащадком...
— Ні, ти скажи, — перебив сам себе Тарас, — хіба має право так думати інтернаціоналіст? Я хочу бути ним, а кожна точка в моїм "я" обзивається Україною.
В ногах у них стелилася та хвиляста, полова, безмежна Україна.
— І ти думаєш, що й мені не смердить піт, гній та горілка від цих сто раз схрещених полян, смердів, таврів, скіфів, тюрків... Моя мама мала бабу з якихось Ярмолін-ських — чи не тої збіднілої шляхти, якій не вдалася польська колонізація і яка зіллялася з цими смердячими мужиками. І я почуваю себе наче зліпленим з тих шматочків, що складають всю історію України...
— А ти не уявляєш собі, — перебив його раптом Фіма, — ти не уявляєш собі, скільки правди в твоїх словах і для мене! Адже Україна не тільки твоя батьківщина, — також і моя^ Що для мене якийсь там Ієрусалим, Палестина? Аравійські пустелі? Коли я їх ніколи не бачив. Я зріс на Україні, її інтереси також і мої, я з дитинства говорю, як селюк, українською мовою, нарівні із своєю... Я не менше за тебе люблю українську пісню, — то чому ж я не маю права брати участи в побудові її майбутнього, її щастя?
"Хіба її можна не любити?" — думає Тарас, слухаючи ці слова, поринаючи поглядом у хвилясті безмежжя...
— А часник... Під часником я розумію все старе, середньовічне, реакційне. Все це — на злом!
— О! Правда! — зрадів Тарас.
— Я хочу бачити цю нашу Україну, твою й мою, — не такою, як вона є, — буржуазною й куркульською, із смітниковим гетто, з куркульськими хуторами, — соціялістич-ною. Не націоналістичною, а в складі сім'ї народів з однаковими правами...
— І обов'язками...
— Все здорове, міцне, життьове мусить жити, — захопився Фіма. — Трухляве хай гине без жалю! Здорове й мужнє є те, що переступить свої й чужі забобони та жаль за минулим...
Тарас приймав і це. Так мусить думати революціонер. А Фіма говорив далі:
— Я вірю, що парості молодого покоління, не обтяже-ного багажем минувшини, проб'ють собі дорогу. І єдиний шлях до цього — школа комунізму, комсомол.
Так, це правда. Можливо, дідів їхніх розділяла зненависть, визискування й погроми, а от вони, — молоде покоління, — сидять на насипу серед пахущого зілля й говорять про милу Україну.
— До речі, — недбало згадує тут Фіма. — Чи ти вже говорив про мене Дмитрові?
Мова йшла про рекомендацію. Фіма просив Тараса "про-вернути" цю справу в Степанського. Він і сам звертався вже, але Дмитро сказав, що треба ще Фімі виявити себе.
Хоч Тарас здибався вечорами із Дмитром дуже часто, бо в Дрижиполі інакше й не можна, але Дмитро не давався якось на серйозну розмову. Він все жартував. Тараса ж кілька раз питав:
— Коли візьмеш рекомендацію? Він хотів дати нову, кращу.
— Ще візьму, — туманно казав Тарас. Він усе зволікав, хоч Дмитро не раз виразно казав, щоб прийшов.
— Ну, що вона тобі завадить? — дивувався Фіма. — Чи вона в тебе їсти проситиме? Візьми — на всякий випадок. Може коли пригодиться...
— Це було б нечесно... — туманно відповідав Тарас, встаючи перший з насипу, відчуваючи вже того клятого чортика знов.
В розмові і дружбі з Фімою той чортик часто вискакував в образі незначної деталі. От говорять вони так, як сьогодні, "по душам", відчувається одна думка, одне горіння, одні почуття... Говорять вони про новітню людину, про місто-село, про нову мораль і щиру працю... І от від одного такого повороту, як оце сьогодні, все розліталося в пух і прах, натомість приходив фальш, незадоволення другом і розбиті думки. Тарас хотів сказати, що досить з нього й тих тортур душевних, які він несе в собі заради вузу" оцей хрест КНС...
Але Фімі це казати було недоречно.
— "Чесно", "нечесно"! — перекривляв його Фіма. — Старомодні, давно стоптані моралі! Треба виводити з погляду: корисно, чи шкідливо це пролетаріятові. Корисно? Ну, і амба!
І що Фіма тепер виразно насідався, щоб Тарас поговорив про нього із Дмитром, той чортик знов усе між ними розбив. Десь поділися ширяння в піднебессі мрій. Жарко стало йти...
— Ти просто пасивіст! — обізлився Фіма. — Знай, що само до тебе нічого не прийде, поки ти не притягнеш до себе за вуха.
Звичайно, Фіма мав рацію! Тарас пасивіст і неповороткий мрійник. А пасивності нема місця в ровонародженому світі. Це гасло йому вже й у інституті вуха просвердлило. На кожному кроці висіли плякати: "Перша якість пролетарського студента — активність!".
— Чи в розуміння більшовицької активности включається розпихання собі ліктями дороги? Обідиlt; АРА, стипендія, кубуч...
— Конче! Як хочеш вчитися, то мусиш добре попрацювати ліктями. І молодець той, хто зуміє це зробити...
(Продовження на наступній сторінці)