— Дивіться, он вони! Літають, революцію вітають! Гряди, революціє... Мамо, а ви за тією дідовою землею не жалійте! Дідові скажіть, що скоро й так її відберуть усю...
Запам'ятала Мокрина ці слова. Чи маячіння, чи пророцтво? Вже не допоминалася в батька землі, а тільки в палких, невгасимих суперечках докоряла йому, що через нього Павло згас.
Дід сердився, але й йому потрібні були ці суперечки. Він любив Мокрину саме за це, за гостру, щиру, опришкувату правдивість. Вицвікає, викаже, а все ж, не минало без неї жодної родинної учти. Непокірна дочка.
— То ви думаєте віками кадовби масла на ярмарок возити, копійку тиснути, для рябої гадюки, людей голодом морити? — пащекувала вона. — Заждіть, заждіть, Павло, як умирав, то казав, що в вас землю й так революція відбере, — погрожувала вона в невситимій злобі і старий їй поблажливо прощав.
— Е, бабські твої теревені! Он уже була одна революція...
— Та чого ви завелися? В добрий час сказати, а в лихий помовчати, — розбороняла їх Христя.
Але як тільки відходила весела метушня, до якої силою приневолювала себе Мокрина, щоб забути своє горе, то починала отак беззвучно ридати. Сльози пливли з очей самі. Тужила її душа за найкращою частиною себе — сином-розумом...
VII.
Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала, Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...
Десь на задньому возі знялася ця пісня, що співають її всі дрижипільські баби, як добре повпиваються. Вона напевно й не спливла б на думку нікому в цій, просвіченій місячним сяйвом, нічній зачарованій синій прозорості полів, заколисаній піснею, — якби її сьогодні не співав хор Демницького, якби вона не звалася оновленою й дивно терпко-запашною.
Чув не раз Тарасик цю пісню — співала тітка Горпина, а тато на сопілці пригравав. І піп Федір не раз чув її малим, як співали його тітки й бабусі.. Меркурій ще колись малим грав її на сопілці, а Хрисанф Демницький ще тоді записав її від нього.
Милий відчиняє, Ще й милу питає, Де ти, мила, була, Що за дім забула?
"0, вже бабу Лукію згадали! В кайданах, бідна, віка доживала, а весела, а весела була..." — якось наперекір собі подумала Мокрина.
І несподівано для самої себе повела далі разом зо всіма: Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...
Мокрина вже трималася міцно-міцно, погляд її, веселий і впевнений, мов би казав: "Дурні ви, дурні всі!* Вона не любила показувати своїх жалощів назверх і так, як і брат Меркурій, легко переходила від таємного, неоскверненого чужим оком, мінору до відкритого, легкого мажору. Такі люди здаються легковажними й" черствими, але як важко збагнути людське серце, — а ще й таке, як серце Сарґолової породи! Вона перейняла в спадщину від бабів і прабабів ту гульливість і широту, яка вирувала на січі, яка породила колись гайдамаччину і яка мала б у її творі прийняти образ інженера залізничних мостів...
Вдармо об землю лихом-журбою, Пиймо, поки ще нам п'ється, Пиймо наливку, — мед-горілочку, Хай наша доля сміється... найголосніше за всіх витинала вона.
VIII.
Не співали ні Дарка, ні Меркурій. Вони посердилися.
Причиною сварки було те, що Дарка, ідучи, не так махала рукою, як би хотілося Меркурієві. Якось по-мужицькому! На концерті він усе старався ходити поперед неї, щоб не знали знайомі пани й полупанки, що то — його жінка. А Дарка це помітила й образилася.
Вона як була вразлива, така й зосталася. Не було в ній тієї легкозмінної настроевости характеру, вона глибоко брала до серця все й гостро переживала. Запам'ятовувала на все життя.
Як Петрові вона все життя не забула одного, так Ь|Гер-курові іншого. Даремно Меркурій казиться, — вона Петра ніколи не бачить і не побачить, краще вже буде зносити химерну, тяжку натуру "Сарґолового дурила". Та душею йому не коритись, бо вона з нього сміється.
Ніхто не помічав, який він смішний, а вона на кожному кроці. Не було до кого, то вона сама до себе всміхалася.
Вона "не так рукою махає". А сам? Чи ж не пан? Бам-була, бамбулою, пхається в панство, а воно до нього й не прикисає! Тому вона його, такого грубого, і не впускає в своє духове, інтимне життя. Там, у своїх духових полях, вона тішиться вже так, як сама хоче.
Наприклад, чи є що смішнішого, як оце Меркурієве "купецтво"? Він тільки задається, що комерсант, а насправді з нього купець, як з собачого хвоста сито. Він краще посидить та коло книжечки поплаче.
Щоб йому була щоразу свіжа книжка, він оце недавно розв'язався з винами, а навіз книжок та паперів. Досі жодна жидівська голова в Дрижиполі не бралася за книгарні та паперовий крам, — видко, нема в тім зиску. Але заради своїх книжок Меркурій ладен стати й людським посміховиськом.
Ще покищо, не розбагатів Меркурій, хоч і чваниться, що багач, ні на горілці, ні на винах. І досі щороку ходять по найманих хатах,, а де яка копійка не вирветься, то на Оксанчину науку йде. А оце цього літа чоловічок її розігнався та купив хату, — за позичені гроші. Під старого Яринея запоруку.
Отакий купець! Тільки чваниться, що багач.
Найсмішніше ж те, що Мерікурій завів у своїй книгарні окремий куток із ковбасою і голян^ським сиром. Не може розлучитися із своїм шинком, хоч ти йому що! І ніхто в цьому смішного не бачить. Тільки раз якийсь дотепник, одної думки з нею, зайшов і запитав:
— Чи є ковбаса?
Вибрав саме день, як ковбаси якраз не було. Та й здивувався:
— І як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси? То вже насміялася Дарка!
Та й лізе Меркурій у пани, коли бачить, що те панство до нього не тулиться!
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося... лине молочно-сріблястим степом пісня, а Дарка до своїх думок додає:
"Мужик-мужиком! Тільки й знають, що чарку випити та горлом дертися..."
Вона не мала смаку до цих грубих Сарґолівських розваг. В них не було тонкої краси, задуми й допитливости, що успадкувала вона від скромних і непоказних, знічених на людях, Осташенків. Завжди делікатні, й внутрішньо інтелігентні, вони зроблені з тоншого матеріялу. Осташенкову породу вона вже впізнає в своїх дітях. Як учепиться часом Тарасик, то не можна одкараскатися.
— Мамо, з чого це ця миска?
— З глини.
— Аз чого глина?
— З землі.
— Аз чого земля?
— На знаю. Бог зробив...
— А який той Бог?
— Бачив у церкві? То такий.
— А де він живе?
— На небі.
— Аз чого небо?
— З повітря.
— Аз чого повітря?
— Одчепись! — надокучив їй, бо й сама вже не знає, що відповідати.
— А чого воно сине? — не одчіплюється Тарасик.
— Не знаю.
— А де зірки беруться?
— Не знаю. Бог насипав.
— А нащо він там воза повісив?
— Щоб чумаки не заблудили вночі.
Тут уже справа ставала веселіша. Тарасик знав, що дід його чумакував, воза на небі йому вже хтось показував. Ще тільки не вияснив він, чи то тим Чумацьким шляхом їздять також чумаки й на небі, чи то шлях цей із землі перенісся на небо, бо й чумаків же тепер нема, перевелися.
— А чумацький шлях був колись на землі? — знову приступає він, з новими запитаннями.
— Ні, то вічне.
— А що це таке вічне?
Отак цілими годинами випитує він та ходить назирці за нею і вона впізнавала в ньому себе малу, коли так само чіплялася до всіх.
До всього додумуватися, бачити й відчувати те, чого інші не бачать, запаморочені метушнею буднів, — такі вони, Осташенки. Тим-то любила Дарка тишу їх самітного хутора, що там не було цієї щоденної, беззмістовної і непотрібної метушні. Не треба було брехати й жартувати, там близько до землі, до зілля, там вітер тебе обвіє запашний. Там нема оцієї галасливої веселости, заздрости, непоказаної нелюбови.
Правдивости, як того повітря степового, пахущого, бракувало їй, вона нею дихала, вона не вміла іншою бути.
І чого вона йшла заміж? Вона ж щасливіша була дівчиною, — зітхає Дарка. Е, якби то... Чогось та людина не має своєї волі. Вона підкорена тим звичаям, серед яких вродилася. Щось роблять інші, над чимось розбиваються, чогось досягають, — так і вона мусить.
А для чого то все воно?
Однаково, людина щасливішою не стає. Те, про що мріялося, однаково не прийшло.
Хібащо, для дітей... Може й добре зробив Меркурій, що Оксанку вчить, може легше їй, вченій, буде в житті, ніж Дарці? їй би хлопцем уродитися, така в неї розмашна вдача Сарґолівська. Тарасикові ж навпаки, слід було б дівчинкою вродитися, такий він тихий та задумливий, — все про щось допитується, за книжками світу не бачить, не грається, як інші діти... Чудна дитина!
Он Галя, та з п'ятьох років все в люстерко видивляється, любить чепуритися. Дивиться раз Меркурій на її дрібну, тонку голівку й каже:
— Наша Галя до мужиків не тулиться, треба її між пани пхати...
Федьком ще, покищо, тішилися, малий він ще Дуже.
— Маленький Федючок по припічку скоки-скок!
Він, так само, як Тарасик колись, за кожним словом додає: "Та й о!"
IX.
Так сердиться Дарка на Меркурія. І він також мав на неї досаду неабияку.
(Продовження на наступній сторінці)