Килина замовкла, бо то вперше вона про сеие з хчостем разом говорить.
— Е, теорія й практика шлюбу — небо й земля! Щодо мене, то я воліла б... Жінка в подружі за наших часів — біла рабиня...
І знов не доказала.
Що? Килина мала нещасливе одруження? Та досі Тарас думав, що то — найгармонійша, найщасливіша пара в світі! А вона каже:
— Як тільки де є близько чоловік, то зразу стаєш йому наймичкою.
Гм... Кость же такий хазяйноватий...
— Ха-ха-ха! — сміється Килина. — Де те все ділося?
Тепер він прийде, ще й незадоволенний, що те не так і те не зроблене...
Здивуванню Тараса нема кінця.
А Килина каже:
— Якась льотерія, цей шлюб. На тисячу квитків випадає один щасливий...
Проте, в тих словах є щось, що промовляє Тарасові, йому також. Він вважає, — що складніша людська психіка, то трудніше кожному знайти свого відповідника.
— А скільки буває тих пар, що дуже відповідають одне одному, поки здалека. Як же живуть в одній кімнаті, зв'язані одним економічним вузлом, — вигулькують несподівані дисонанси, себто, дуже ниці причини до сварок, невдоволення, неможливости спільного життя.
— Хто міг би думати! Кость така роботяща, така ретельна "чистьоха"!
— А тепер він тільки про свої проекти думає. Наче однаково маємо вищу освіту, але його професія — то щось надзвичайно важливе. Ну, а моя... Маю я її викинути на смітник? Якби не діти, то напевно покинула б, і заховала собі на спомин все найкраще, що він мені дав...
Говорили, як дослідники. Справді бо було це інтересно, — досліджувати найукритішу від людського ока, але й найближчу, найцікавішу кожній людині сферу.
— Ну, а як би ти сказала? — запитав смішками Тарас. — То або зразу ж розходитися, щоб зберегти квітку кохання в серці, або ж не одружуватися?
— Справді, ми обоє зробили помилку в своєму житті, — розреготалася Килина. —А ще може гіршу зробили б, коли б багато років тому утяли велику дурницю...
— Та поженились?
— Еге! Чи були б ми обдаровані оцими прегарними вечорами?
— Мені здається, що'це — прекрасна ілюстрація до моєї, ще неопублікованої ніде, теорії.
— Що, що?
— А те, що людство створило моногамію, але кожному й кожній доводиться перейти психічно стадії первісних шлюбних норм. Так, мабуть, як людскій дитині треба спочатку дістати риб'ячі зябри, потім собачий писок перш, ніж стати людиною... Скільки в кожній і в кожного є можливих мужів і жінок! Чи є на світі хоч одне, кому не подобався б ще хтось, крім своєї пари? Цей рецидив...
— Ох, дай мені спокій з цими теоріями! Я щойно чула від тебе іншу. Що в майбутньому ще складніше буде добрати собі пару, ніж тепер...
— Ну, а що ж, неправда? Мені б так: трохи Тамари, трохи тебе і все це назвати Нелею, — от може й була можлива моя жінка.
Килина була ошелешена.
— О! А я думала, що в вас із Тамарою неабиякий пекельний роман.
— Що пекельний то трохи є. Я її пекельно люблю, а за те ж пекельно й ненавиджу.
Тарас безоглядно й раптом розповів про те, що говорила щойно в іншій відміні Килина. Що більше гине він за нею, то більше відштовхує вона його. Оцим кар'єризмом, оцею навік застиглою усмішкою безжурности. Вона адресувалася на початку до всіх, аж поки не вияснювалися вигоди. Вияснить, — що нема тут вигод, — і повертається на сто вісімдесят градусів, зате ж сяючість усмішки ще більше розгортає перед владиками. Заради кар'єри вона нічого не пожаліє, нічим не погребує... Дивись, — в літературу полізла!
— Зрештою, я скоро вже заставлю себе не ходити попід її вікнами.
Звів на гумор, — а так воно й було.
Тарас віддалювався від Тамари, протестуючи проти її духовної ницости, а не міг відібрати в себе того останнього зв'язку — побачити світло в її кімнаті.
Даремно Килина вставала на захист своєї колишньої приятельки. Та ж Тамара колись би все віддала, щоб почути від Тараса, що він її кохає!
— А тепер що їй робити? Має матір, дитину. Чоловіка заслали, сама попівна. То її єдина зброя — кокетлива усмішка до владик, мода на лиці й у одежі. Мусить якось вертітися. Вона, коли хоч, героїня!
— К чорту таких героїнь! Вчора вона вихвалялася, що вона — нащадок гетьмана Сагайдачного, а сьогодні їй однаково, якою мовою вона говорить, а узавтра ні з того ні з сього дістає творче відрядження на могилу Шевченка, щоб написати книжечку для дітей... Теж письминниця знайшлася...
Він сердито подивився у небо й мусів зм'якнути. Вони дуже захопилися розмовою. Коли це воно сталося, що небо вже згусло синявою, а на ньому починали проступати сузір'я, несміливим миготінням блимали зірки. Так само несміливо Тарас підвівся з моху й несподівано поцілував Килину аж у самі губи.
Так у ту мить захотілося, наче був якийсь зв'язок між тими зірками й цим несподіваним поривом.
Це був поцілунок не то братній, не то дружній, не то ніжнолюбовний, як те золотаве павутиння сьогоднішнього заходу.
Килина різко стенулася. Боже, як її вразив цей несподіваний Тарасів цілунок!
— Тарасе, чи ти хоч зо мною посваритися?... — зовсім іншим, морозним голосом роздільно сказала.
З пекучим соромом Тарас зарився обличчям у зелений мох і хвилин п'ять мовчав. Його пік сором, він відчув, що своєю нетактовністю осквернив їх ніжну дружбу. Боже, яка він груба скотина!
Між ними так багато людського, хвилюючого. А він із своїми... Яке блюзнірство...
— Прошу тебе, Килино, — підняв він, нарешті, голову. — Прошу тебе, — ніколи, ніколи не згадуй про цю хвилину.
10. ЯК РОБИТЬСЯ ІМ'Я
І.
Минала страшна весна. Оживали люди, наростала кропива й лобода, їх споживали, як святе благословення, по селах України.
І в місті вже ставало не так якось моторошно, хоч над містом не стояв гість із косою, кожен мешканець на острівку міста мав талісман, щоб відганяти того гостя, — забірну продуктову книжку.
Надходило літо.
Нечуваний урожай змушував забувати гекатомби загиблих. Чи може не було кому пам'ятати в порожніх, вимерлих селах?
Стиралася пам'ять і про тих, кого поглинули Казахстан, сибірські простори. А може не було кому згадувати?
Одного тільки Василька неминуче згадували на всіх зборах, де "проробляли" недобитків, його блискуча неповторна постать так врізалася в уяві кожного, що мусіли, хоч із прокльоном, а згадувати, його проклинали, засуджували ще й ще раз, — але все це виходило, як глибоке захоплення цією найяскравішою постаттю на письменницькому тлі спілки.
Мусів партійний комітет заборонити саме згадування цього імени. Аніяк! Забагато чести для ворога народу. З ворогом не дискутують!
Ідеологічно витримані письменники писали нариси, скетчі й оповідання про заможне колгоспне життя, про смачний обід і ковбаси на столі в колгоспника, художники малювали картини про веселі й багаті збирання врожаїв у колгоспах. Микитчук готував п'єсу під назвою "Нова знать" — під гаслом "жити стало краще, жити стало веселіше".
В літературі панували благоденствіє і сон. Літературні полеміки ушухли, вже не було ні футуристів, ні "Плугу", ні "Гарту", ні неоклясиків, ні "уярмленних братів", ні пролетарських, ні попутників, ні...
Президія спілки, себто Ре із Танцюрою, порадившись із членами, надумалися оживити цю сплячку. Чорт візьми, в нас же є ще старі письменники! Не всі репресовані, є й чесні старі письменники. От, Васильченко! Його твори розходяться новими й новими виданнями, читач їх любить. Васильченко якось не потрапив між ножиці всевидящого ока. Хто це там по закутках шепочеться, що найвидатніших, найталано-витіших знищено, що з української літератури вилущено найцінніше, що вона стекла кров'ю? То ганебний наклеп, брехня, чергова вилазка знахабнілого клясового ворога. А Васильченка!.. А...
Ну, так, так. От, Васильченко. Треба показати, що партія й уряд шанують українську культуру.
Ухвалили відсвяткувати сорокалітній ювілей Степана Васильченка.
Урядили це врочисте свято у одній з прекрасних заль міста. Ювілейна комісія влаштувала все чудово, — з морем квітів, першорядним концертом, з художнім читанням творів Васильченка, з довжелезними привітальними телеграмами та делегаціями від різних організацій, з бенкетом навіть.
І все те було б дуже добре, якби прийшов на це свято сам ювілянт.
Він не прийшов. Нікуди не виїхав, не був хворий, не подав причин відсутности, — і все ж не прийшов. За ним три рази посилали, — але він відповів, що терпіти не може цих фальшивих учт.
Не перекажеш же ти публіці цього дослівно...
II.
Теперішній секретар партійної групи спілки, Юхим За-гайгора, сидів у президії з нудьговитим виразом і дивився в залю. і
Він зневажав оцю сіру масу вчителів, переважно виход-ців із села. Змалку він усмоктав у себе навіть неусвідомлену, а інстинктовну зневагу до всіх тих, що приходили мити підлогу, носити воду, прати, гасити за копійку в суботу світло, приносили аж до хати молоко удосвіта, захаращували Дри-жиполе маслом, курами, відрами й возами ягід, яблук, мішками збіжжя... що просили його батька написати "прошеніе" чи позичити на весілля, або на похорон сто карбованців... Він почував свою вищість над усім тим морем тубільного населення, що оточувало острівок містечка Дрижиполя і що всім обслуговувало Фімин рід.
(Продовження на наступній сторінці)