Як почула Мар'янка, що скоїлося, аж у жар її вкинуло. Черевика згубити! А хто ж то такий спритний? Отой Никодим? От іще! Високий до неба, а дурний, як не треба!
Як же це вони тепер без Дарочки будуть? Ще може й Яринка Слухаївна не прийде?
— Чому Яринка не прийде? — почув її останні слова Данько, що ввійшов разом із приятелями із садка до хати.
— Глухий не дочує, то видумає! — відтяла Мар'янка. — Он Дарочка черевика відбігла!
— Відбігла? — перепитав своїм басом Меркурій, мацаючи любовно свого стриженого їжачка. — А голови вона, часом, не відбігла? — І подивився на всіх розсміяними очима, хоч не сміявся наче.
Цей Меркурій не дуже то був добросердний. Всі, як один, бідкалися тою пригодою Дароччиною, а він байдужісінько мовчав. Данько навіть закинув був:
— А знаєте що? Замість до церкви, — ходім-но й ми шукати...
— Та ні, мабуть, ми тут отягаємося, а Дарочка з Цико-димом вже давно біля церкви, — заперечила Мар'янка, якій так хотілося, щоб не розладналося очікуване цілий тиждень свято.
— Хто хоче, то нехай іде... Не мав роботи... — прогув своїм густим басом Меркурій. Неслухняна посмішка таки вибилася крізь непорушну байдужність.
Він був перший бас на крилосі.
V.
Дарочка з Никодимом сиділи за садком на рову й чекали. Никодим, — тихий і винуватий, — ні в сих, ні в тих, заглядав за суницями і клав їх на пелену Дарочці. А Дарочка невтішно плакала. Нема черевика! Боса тепер!
І сказати не можна в хаті.
Тато почнуть зараз пригадувати, як то вони замолоду жодних черевик і ввічі не бачили, в постолах ходили... У двадцять років в самій сорочці ходили, штанів не було. А тепер вам дай готове, та крамне, та й того не вмієте шанувати...
Мама такі, що ще й наб'ють. Тато тільки поговорять, а мама круті в них.
Так, наче вона це навмисне зробила!..
— Ходімо, ще раз обшукаємо. Може ми кепсько дивилися? — підіймає свою похнюплену голову Дарочка...
— Ну, ходімо, — покірно відказує Никодим.
І вони, вже которий раз, знову виходять на шлях, знову пантрують очима, скільки око сягне. Але черевик чудом зник, щез. Ніхто не йшов, крім них, цим відлюдним шляхом — і щез!
— А що я мамі скажу? — в сотий раз питалася Дарочка.
— Зажди, он здається наші вже йдуть. Може вони знайшли?
Одні й другі намагалися на відстані вгадати, чи ті з черевиком, чи ні? Хотіли вичитати щось утішне. Де там, не видко, щоб було щось утішне! Вони й до церкви сьогодні не заходили, як побачили, що Дарочки нема.
Тепер — як повинитися перед старшими? На Осташен-ковому хуторі купівля нових черевик була величезною подією, вона траплялася на кілька років раз. Там копійка була он як дорога.
Ніхто з цих дорослих, чистих серцем, дітей, і гадки не мав, щоб якось вибрехатися, напустити туману. Цього не було на Осташенковому хуторі зроду. Тут не вміли ні брехати, ні хитрувати, — такий уже рід був нелукавий. Не візьме, де не поклав. Не прибавить у розмові, не відбавить. Не приличкує. Потреба в щирій правді, — то була невід'ємна частина Осташенкової вдачі.
Проте, як на те йшлося, — не судилося ні в цю, ні в наступну неділю татові й мамі дізнатися про невідшкодовану втрату.
Молодь не знала, що в господі гості. Приїхала найстарша сестра, Донька, з Побійної довідатися до батьків. Донька, а власне, Єлисавета (невідомо, чого її перехрестили на Доньку), що була там замужем от уже другий рік, не втерпіла та й довідалась додому.
Вже й індик був зарізаний, як на Великдень, вже в хаті був дим коромислом, як поприходили із церкви діти, — де там було про черевики думати? Дарочка кілька разів поривалася, щоб матері повинитися, — несила ж таїтися! — як мати її перебивала:
— Побіжи в льох, з глечика сметани збери!
— Поскоч у садок, вишень нарви, — Доньці додому...
— Подивись, чи там свіженького сінця кинуто коням... Тимчасом, нашвидкуруч смажилася яєшня, — самі
ніколи цього не їли, все на ярмарок до Дрижиполя везли. Так за гістьми не вдалося правди сказати. Ну, а в будень на хуторі не до святкових черевиків. Скінчилася неділя й знов цілий тиждень невсипущої, тяжкої, непере-робленої роботи. В неї втягався весь хутір, від найстаршого до найменшого1.
VI.
Саме починалися жнива, час, коли сплять яких дві-три години на добу. На Осташенковому хуторі наймитів ніколи не водилося, своєї голоти було досить.
Все різноманітне господарство, в якому мало що докуповувалося, провадилося своїми, ненайманими руками, а для цього треба було гарувати від світання до смеркання. Город, поле садок, худоба, коноплі, птиця, вівці, — Господи, чи є край цій роботі?
Дарочці, як найменшій, діставалася найлегша робота. Дарочку любили всі й жалували. Обід зварити, хліб спекти, свиням дати, тричі на день корову подоїти, — все, що біля хати випадає, — це ж виграшка, спочинок проти тієї каторжної роботи в полі, на стерні, під палючим сонцем.
І як Дарочка не огиналася, однаково, це її не минало.
— Та я б радніша в степу, мені спека не страшна, — просилася вона.
— І куди отакому патикові братися до серпа? Хіба ж видолаєш ти... цілий день на сонці?
— Видолаю!
— Дві копі нажнеш і зв'яжеш?
— Нажну і зв'яжу! Аби тільки не оця хатня крутанина... Бо в хаті звиваєшся цілий день, як муха в окропі, —
і познаки нема, що щрсь робилося.
— Ось диви, як руки порепалися, — показувала Наталка свої зашкаралублі руки, грубі від серпа й цурки. — А спідниці до цих снопів десь треба залізної...
— Ну, Дарунько, як так уже тобі припекло, то ставай з нами перевесла крутити, — каже тато. — Узавтра мати вдома зістанеться, хай спочине...
Перевесел треба накрутити стільки, щоб усім женцям узавтра на весь день вистачило. Вили їх до місяця. І справді, тонкі, ніжні рученята Дароччині зашкарубли, набрякли, зранилися, а сама вона впала під ранок там, де стояла, кулака під голову та й заснула солодким сном.
А вдосвіта до схід сонця, — ну, за яких може годин дві, — вже тато будять:
— А нумо, вставайте, поки роса... День не стоїть, зимою виспитеся.
Вдень буде сипатися пшениця, бо нестерпна спека й суша стоїть уже відколи.
Зрештою, прийшлося ту пшеницю до місяця жати. Чи ж до Дароччиних черевиків за такої напруженої жнив'яної гарячки?
VII.
Другої неділі, як зговорилися, — ніхто до церкви не йде. Никодим відмовляється, що втомився, хоче виспатися. Наталка ж таки справді заспала, аж сонце крізь продерту стріху в клуні вдарило золотом їй у вічі. Маніло чогось пішов до Дрижиполя. Старші десь порозходилися. Хібащо, тато пішов до церкви сам.
Прокидається Наталка, — нікого вже нема в клуні, одна Дарочка сидить, примірює її черевики та рюмсає.
Жаль так стало Наталці — розпадається, сердешна дитина, а чим ти їй допоможеш? Якби мала за що, то купила б, та ба... Зроду не мала Наталка грошей.
— Ну, не будь така дурненька, Дарочко, я сама сьогодні все розповім мамі, вони не будуть нічого казати. Хіба ж можна так усе до серця брати?
От уже ця Дарочка! Така вразлива! Така недоторкана! Чи що вколе, чи вшкрябне, то інше за мить і забуло. А Дарочка довго-довго переживає, пам'ятає — і забути не може. Все до серця бере.
І в кого воно таке тендітне вдалося? Таке діткливе? Як паненя.
— Еге, добре тобі казати! — Дарочка сиділа, обнявши коліна, й сумно дивилася на Наталчині черевики. — Нема в що взутися, мама не знають... Як я їм скажу?
І як на те, за столом при обіді такий веселий гармидер зчинився. Тато сьогодні дуже говорущі. Десь чарку випили. А як тато веселі, то дітям тільки подай Боже/ Не сміли самі й рота розтулити, як старші мовчать, але тепер, що гляне одне на одного, то й регочуть. Забували, що з татом та з мамою за панібрата не годиться...
Коли ж самі тато забули. Вони розповідали, що чули-бачили в церкві.
— А оте Сарґолове дурило, як завело апостола читати, то мов із кадовба.
Сарґолове дурило! Ха-ха-ха! Цей пихатий Муркур із їжачком на голові! Тепер уже за ним навіки зостанеться прізвисько "Сарґолове дурило". О, прізвиська на Осташен-ковому хуторі ніхто не обмине, як своєї долі. Навіть рудий, кудлатий пес Віська зветься в них Гуйджасало, — бо обзивається на це кумедне слово.
— А що ж, хіба не дурило? — перепитує батько й обводить усіх очима. — Куди йому ще лізти до апостола? Оце в четвер на ярмарку в Дрижиполі зустрівся я із старим Яринеєм, чарку випивали. Що вже нарікав він на Муркура! Ледащо, чуєте, росте, та й годі. Йому, каже, не про хазяйство дбати, а циганом бути. Скрипочку в руки, та й тирликає... А що коні голодні, що воли не напоєні — йому за всі голови... І отаке дурила лізе ще й апостола читати.
— Чула я, що старий Сарґола вже не одну скрипку на голові йому побив — обзивається від печі мама. — Ану, гляньте-но там у вікно, на кого це Гуйджасало так бреше? Либонь, когось Бог несе.
І що ж! Промайнула під вікном тінь і до хати входить... Сарґолове дурило. Чи то пак, Меркурій... Про вовка помовка...
Меркурій скидає кашкета, ніяково ворушить свого їжачка й каже густим басом, — мов із кадовба:
— Доброго здоров'я, ївши... З неділею будьте здорові! Всі за столом так і хлихонули, але батько спинив цей
(Продовження на наступній сторінці)