Батько нічим не змінився, далі найулюбленіше його місце було на тапчані, а ставлення до новин у Жашкові таке ж непримиренне. Так само ходив десь по "оказіях" із сопілкою і мав там своє товариство.
Як і колись, розмови я могла провадити тільки з мамою. Мама питала: "Як це так? Працювали все життя, старалися дітей до пуття довести, з боргів не вилазили, а тепер — усе не твоє?" Мала вона на думці не тільки наші відібрані хати, а й те, що діялось навколо. Вістки приходили звідусюди, що нові "хазяї села", комнезами, тиснули хуторян і нехуторян.
Я намагалася щось пояснити, мовляв, — нові часи, те, що на їх думку було добре, тепер виявилось недобре. — Нащо були батькові ці хати? Світ перебудовується і якщо в нас забрано власність, то так і треба. — Дурна твоя балачка! — на це мені мама. Замість облегшити, затаврувати заподіяну несправедливість, я тільки гнівила. — Але ж треба, щоб усім було добре! — настоювала я. — Коли? Як рак свисне? Вже тепер видно, яке те добро...
Але я ж не могла перейматися жалями батьків. Мені таке життя, як їхнє, було немиле, я такого не хотіла. І мама могла б мати іншу долю, якби не та епоха, що в ній вона народилася.
Вона мусіла вийти заміж, бо не було де подітися. Е, такої епохи ще й для себе я не приймаю!
А там у Києві, куди душа летіла, там треба було бути пролетарською студенткою з ідеологією нового ладу, а не такого старорежимного, як панує вдома. Не означає це, що я свою шкуру гляділа, а через це відмежовувалась від батьків і їх жалів. Ні, це було інше. Я не могла тримати в голові дві бухгальтерії, одну вдома, а другу в виші. Я хотіла бути чесною до духу часу і до місця, де я здобуваю освіту. Це, освіта, було для мене важливе й велике і для цього я хотіла бути щирою. Як я могла бути ворогом до часу, коли він такий для мене випав, а не інакший? Я й не була ворогом. Який зв'язок мало те, що в нас націоналізували хати, із гаслом "Геть експлуатацію людини людиною" — я не бачила, ми наймитів не мали ніколи, але я була за це гасло. І існуюча система на кожному кроці греміла, вбивала в голову, що вона усуває визискування людини людиною. Чи могла я бути проти рівноправности жінки, сама жертва того, що нею вродилася і на кожному кроці чула: "З дівчат, як з козла молока!"? Чи "Освіту в найширші маси" — зле? Чудово!
Це були тодішні мої улюблені думки. Тож чи боліло мене, що в діда забрали його землю? Що з того, що він її мав, коли його геніяльний внук, Юхим, помер від сухіт, хвороби злиднів? Дідове багатство в нас у хаті не поважалося й так. Чи може я за поміщиків та капіталістів?
Словом, я була як молоде зілля, яке хоче рости з того ґрунту, в яке посіялося, хоче прищепитися. А ґрунт той був неясний і хто похвалиться, що він такий ясновидець і бачив майбутнє? Моє дороге, національне, оскільки воно не було буржуазне, ніхто не заперечував. Я говорила українською мовою, я ходила на всі лекції, збори й концерти, де було українське.
А тут у хаті шиплять. Треба ж їх якось примирити, треба, щоб і вони зрозуміли, що нове ламає старе і що того старого вже не завернеш і що треба в цьому новому шукати щось і добре.
А щоб було наглядніше, як воно все неясне було тоді, додам, що Петро Товстолужський, той самий, що видавав директиви про націоналізацію хатів та землі, він же запитав мене найперше, як ми зустрілися після мого приїзду з Києва: — Чи ти вже в комсомолі? — Ні! — Та ось тобі моя рекомендація.
Ця рекомендація довго в мене була, але в її так ніколи й не показувала нікому...
Одна з головних рис пролетарського студента — громадська активність, про це вже також мені вуха протурукали в виші. Про громадську роботу питають у всіх анкетах. Це те, чого я найбільше не вміла. Просто ніяк вона до мене "не прикисала", як би сказала мама. Перший раз попробувала я виступити з промовою — і назавжди закаялася.
Я не знаю, хто це мене втелющив. Може Петро, а може й Саша Цимбал. Саша завжди тримався дуже скромно, доброзичливо, особливими талантами не виблискував, і досі не вмів говорити українською мовою, але був це цілком інтелігентний хлопець. Може це йому треба було виправдатися за те, що я посідаю магічну оранжову картку, а він ставить у ній печаті перереєстрації, а може це мені така ідея влетіла, щоб виправдатися за свій незаможницький квиток?
Вже не було в Жашкові "Просвіти", а став "Сельбуд". Ніякої культурної роботи там не було, ні драмгуртка, ні хору, ні читальні з газетами. Туди просто сходилися "лузати насіння", товкся люд, бо ввечорі нема куди подітися. А тут з'явилася в Жашкові "культурна сила", студентка. Треба ж до народу ближче стати! Не пам'ятаю, яка тоді в мене була тема промови, знаю тільки, що стояла я перед купою людей. Повна заля дивилась на мене й чекала, яке то я промовлю їй мудре слово. Почала я словом: "Товариші!.." — а далі вже думала, як би звідти втікти. Жадного слова в голові не знайшлося, все здув якийсь вітер, перед екраном думки була біла плями. Ой, як було соромно! Ще добре, що Саші Цимбала не було в залі, він делікатно не зайшов, щоб не бентежити мене. Але напевно стояв за вікном і бачив цей мій провал. А, нех йому всячина! — сказала я собі, як тітка Тодоська. — А все лихе, все немудре! Ніколи вже не буду виступати з промовами. Ніякої "громадської роботи", якщо тільки це вважається громадською роботою. Я — словесноусна каліка! Від одноногих не вимагають танцювати!
Отак ганебно скінчилася моя перша прилюдна промова. Перша й остання. Більш не бралася.
15
Рання осінь 1923 року.
У цій великій кімнаті, у флігелі на Жилянській, живе нас сім дівчат. Вхід до фліґелю дуже поетичний. Це від фіртки йти довгою алеєю, засипаною червоним і жовтим листям, що вже падає з озолочених дерев. Просто гай, а не внутрішній двір київського житлокопу. Якась жінка найняла нам цю велику кімнату у своєму півпідвальному мешканні, а має вона ще 16-літнього сина енцефалітика, що ходить поламано і має ідіотичний вираз на лиці. Крім мене й Тамари з Мотрею, була тут і Василина, що таки приїхала і вже вступила до ІНО. Була ще Женя Смолінська, дочка інспектора народніх шкіл, шепелява, жебонлива повненька дівчинка з довгеньким носиком і очима чорної вишні, дуже педантична, як і належиться вчительському насінню. Була ще з нами одна медичка, яка безперестань зубрила латинь і думала, що в цьому — весь сенс медичних знань. Та ще одна дівчина з білоцерківської педшколи, здається Варка, яку Тамара позаочі називала "молочною фермою" за її об'ємистий бюст. Всіх нас Тамара називала "дєвами". До речі, мала вона саркастичний склад мислення, мабуть, їдь ця випливала з гіркоти свого СОЦІАЛЬНОГО стану. Попівна ж!
Це тоді почала я писати щоденник, щоб себе розвантажити від вражінь. Ось на щастя, зберігся в мене уривок запису з тих часів:
"Тамара Масюкевич дихає ненавистю до всіх, хто має трохи більш, ніж вона. її ремарки про кожного ядовиті. "Он Мотра прийшла. Вона себе називає Майєю. Я навмисне дивилась у словнику, що це значить. Знаєш, що? Богиня плодороддя у Індії... Ги-ги! А проф... не балакає з дєвою, а гирже... — Диви, всі наші дєви в шляпках! — А ти правду кажеш, що Варка переспіла. Як динька, що ось розсиплеться! Як кокетує до Ліди! А Ліда благосклонно слухає... (Ліда — була поголоска, що вона — гермафродит — Д. Г.) — Ти знаєш Тодя? Шикарно вдягається. Він селянин, але принципово не балакає українською мовою. Диви, які холені ручки! З чого він живе? — Ти знаєш, у мене відберуть картку АРА. Що я тоді буду робити?"
Тамара зве Мотрю вдовою. "Ота, — каже, — вдова назбирає кругом себе хлопців та й дуріє з ними". І моя ремарка про Тамару: "Тамара обернулась в говорильню. Всі сплетні переказує, патякає всяке мерзенне..."
Ця "білоцерківська колонія" часто згадувала свого вчителя, Юрія Покоса, письменника Будяка. А тут і до мене прийшов гість, Дмитро Загул, ще й приніс подарунок, "Поетику", що щойно вийшла. То ж то рейвах і гармідер застав він там у нас!
Пожили ми місяць-два в тому похмурому півпідвалі і наша шляхетна спілка розпалася. Розігнав нас енцефалітик. Почав за нами ганятися з сокирою, хотів нас убивати. Жахливо бачити поламану постать ідіота з піною біля рота і дикими криками.
Перша виломилась Мотря. Вона знайшла собі кімнатку, довгу й вузюсіньку, та й то вселилась у неї з хитрощами. Цей її епізод вселення я згодом використала у оповіданні "Кімната з примусом". Тамару вичистили "за соціяльний стан", і я вже ніколи її більше не бачила. Де поділись інші, не знаю, бо я з Василиною подалися до Кубуча.
Ініціятива була Василинина.
Це я вже на першому курсі літературно-лінґвістичного факультету, як і Женя Смолінська. Там же побачила я й Юліяна Западинського, вже не в латаному кожушку. І отого червоно-армійця в кубанці й шинелі, що виглядав мені бравим бійцем з героїчним минулим, Івана Телігу, справді кубанця.
А з Василиною якось так вийшло, що вона вступила до ІНО, а опинилась у Театральному технікумі Терещенка. Хтось Василину запевнив, що вона має казкове майбутнє, якщо розвиватиме свій природний дар — гнучкість. Василина ж — висока, струнка, тонка, гнучка, як лозина. Без труду згиналась вона дугою, голова назад, руками опираючись в землю. То не диво, що й у Театральний технікум її прийняли безвідмовно.
(Продовження на наступній сторінці)