Рефрен був такий: не треба жити. Я тут зайва, Несучасна (каже Гася), неспівзвучна. Від молодої людини вимагають першої "пролетарської" якости — активізму. Закид у пасивності дорівнюється закидові, що ти в конфлікті із сучасною дійсністю. Аджеж від нас у "Плузі" вимагали не тільки тематики про батраків, про клясову боротьбу, мрій про комуну, але й виключення з ужитку інтимних мотивів, про кохання, сум, "соловейків" (це їдючо висміювалось), про "вишневі садочки". Все це — "дрібнобуржуазна тематика", "не наша". Письменникові при найменших нотках суму закидали песимізм і непогодження з дійсністю. Писати дозволялося тільки мажорно. Мінор, туга розцінювалися, як особистий конфлікт із радянською владою, неприймання сучасної дійсности.
Ну, я не можу знайти в собі активістського голосу. То за це мене в помийницю? Вони не знають, що існує ще якась інша порода, всі повинні бути на один копил, зфабрикований в партійному агітпропі?
Василина ще й досі ні слова не сказала на цю мою суцільну скаргу. На це моє шукання причини, чому мені не знайшлося місця в письменницькому колективі. Чому це мартичі й адель-гейми, рибаки з тельманами розсідаються там, а я "відлетіла тріска"? Я почувала, що моє право — праця із словом. Ніде інде... Адже ж скільки я вже перепробувала професій і праць, та й ні одна, жодна... І відганяють!
Я ладна була шукати причину в моїй споглядальній вдачі.
Про споглядальну, медитативну вдачу вони ніколи не чули, та й я не знала, що зо мною діється, чому я органічно не можу писати так, як вимагається. Треба соціялістичного реалізму, а в мене виходить "повзучий емпіризм" або "декаденщина". З того всього, як не дають тобі говорити своїм власним голосом, то й накинений не видушується з горла. Замовкаєш. Стаєш "меблями", за висловом Качури, або "ялівкою", за висловом Будяка.
Я хоч і не розуміла тоді, але без думок знала, що споглядальність має таке ж саме право існування, як і активність, що це — спрямована вглиб активність, не виявлена дешевою галасливістю. От це знання без слова-думки — було серцевиною мого постійного почуття своєї рації, слушности і права.
Не ворожосте, ні! Жадної ворожої думки й наміру я не маю проти дійсности, приймаю навіть ролю тріски, що відлітає під час рубання лісу. Але ця трісочка й собі хоче по силі здібностей прислужитися для побудови кращого майбутнього. Це моє найбільше і найвище бажання. Але мене, такої, як є, не приймають, виганяють, нема ніде для мене місця, мойому бажанню працювати над українським словом...
Василина вже наполовину уклала свої речі у валізку, бо вже не метушилась, а сиділа й дивилася на мене своїм сухо-холодним поглядом. Тільки тепер побачила я, що говорю до чужої людини. Все, що вона знайшла сказати на мою нескінченну (о, ще й до половини не дійшла!) скаргу, були такі її слова:
— Ти загниваєш і розкладаєш інших!
"Та-ак, Василино? — билось у мені, як вийшла я, відразу після цих слів. — Тепер, коли тобі усміхається чудова подорож і коли ти міцно вгнізджена у властиву тобі працю, — в тебе не знайшлося для мене інших слів? Та-ак?"
35
А я, мабуть, справді була тоді дуже неприємна. Від таких думок, що варилися, товклися в голові і знов верталися, я попала в якийсь ступор. Бути відігнаною від свого, до чого прямувала все життя, це ж крах, життьова катастрофа. Гася потім мені казала, що зо мною важко було говорити, така я тоді була похмура і задубіла, із застиглим обличчям. Яка я тоді була, Кіпніс аж через кілька років признався: "Неприємно було на тебе дивитися. Втупиш очі в одну точку і годину нічого не промовиш". Але я ні разу не відчула, що я неприємна в тій хаті, що небажана.
А в той час не тільки чужі комісари, що прийшли розпоряджатися в колективі письменників, не тільки вони обливали мене холодом, але й свої, недавно ще ніби приятелі. Хто ж із українських письменників хотів тоді зо мною говорити? Кому я була цікава? Нікому. Перший Косарик-Коваленко. Як бачив здалека, — переходив на інший бік вулиці. Кому ж входило в голову, що моя похмура мовчазність, зосереджена в собі недіяльність — свого роду діяльність, і то — дуже активна. Галас тільки розбиває її.
Як вони мене бачили? От, ходить якась невдаха... Що не напише — літературний брак. І я переймалась та й собі вважала себе невдахою, нічим, а тому... не треба жити! До цього кожен раз зводились мої думки. Це вже відтоді (і дуже довго) я вважала найкращою частиною буття сон. Засинаючи, казала собі: "Коли б уже не встати", а прокидаючись, питала: "Чого я прокинулась?"
Тільки тоді, як я дивилась на себе, комашку, чужими очима, ставало легше. Як було дуже боляче, я виходила із свого ма-ленького-комашиного "я" в велике Понад-Я — ставало трохи легше, але однаково моє життя здавалось непотрібним. Непотрібна світові — значить непотрібна. Всі мої зусилля непотрібні. Тому й друзів нема, нема ні з ким спільних точок, непривабна я, тому ніхто не впускає до себе. Все-все поставило мене п о-з а. Нікому нецікава стара діва.
І от тоді, як я так потребувала хоч зайти кудись помовчати, тоді дуже людяно, гостинно й привітно приймали мене в хаті Кіпніса та його Віри. Більш ніхто.
А я ж у цей самий час цілковитого остракізму проходила цікавий внутрішній процес, що якось вміщувався в душі разом із гіркотою викинутого за поклад непотребу. Я ж у своїй скерованій всередину сконцентрованості хотіла недоступного. Монотонія щоденних газетних тем ставала щораз нуднішою. Хай уже Гася пише на завдання в передовицях. Для мене був цікавий процес життя у всіх переливах, у гамі позитивів-нега-тивів. Всі оці зрушення, вихорі, що навколо, всі ситуації, що витворюються, але правдешні, які є в житті ("повзучий емпіризм", уже підказує якийсь колесників-коваленків голос). Повнота життя, де б усі сторінки його мали свій повний вияв. Хотілося вхопити так, щоб нащадки мали повну безсторонню картину у всій багатогранності. Який був складний злам, з якими жертвами...
Чи потрібні були жертви? Я тоді вірила, що хоч жертви, хоч болючі, але гряде вища, складніша й багатша епоха. Я тільки хотіла без тенденції, без обмежень, на повний голос. Ця творча метода була мені цікава. А так, як вимагали — не вмію, нецікаво.
І це було в гармонії, з моєю вдачею. Хоч уже довелося в житті брехати, я однаково ненавиділа примус брехні, це для мене огидний і проти моєї природи стан. Його не приймала душа ніяк. Щирість — найбільша цінність і я її завжди та скрізь шукала, аж само слово стало утертим, тільки іншого не знайду. Та моєї щирости ніхто не хотів!
Оці ментори й цензори казали мені тільки одне бачити й подавати, а всього іншого, боронь Боже, не чіпати. Ні тих совєтських князьків, що панували на зразок панських прикажчиків, ні зла людям від них. "Викачка" хліба, примусові облігації, депортації, "поток і разграблєніє" одної частини села руками другої, голод, за цим — винищення цвіту інтелігенції... Думи й вислови самих жертв "перебудови"... Мої спроби бачити ці процеси повно, з вірою в конечну мету (перебудова економіки, всі освічені, матеріяльний і духовний розцвіт) були заздалегідь засуджені. На нових задумах лежало незриме вето, що не давало їм зав'язуватися в твори. "Чи ти вже перебудувалася?" — чую звідусіль. А мені все це "перебудування" стає щодня нудніше...
Безплідна. Як не можна малювати словом психологічних образів ("психоложество!" — вигукує критик), ні зачіпати солов'їних мотивів ("це просвітянщина"), ні історичних ("це — втеча від радянської дійсности"), то безплідна. Залишається прославляти партію та розмальовувати квачем гасла з газет, — а від такого верне, таке з горла не лізе... Словом, безплідна й бездарна, як це визнала радянська критика.
Інколи приїжджали з Гуманя Ганя з Вітею... Як ми в тій кімнатині тоді всі містилися? Як туди втиснулося нас так багато?
Вітя вже доростає. Завжди веселий, повний життєрадости, дуже білявий, синьоокий, плеканий, мов дівчина. Ганя ж на нього хухала й дмухала. Ріс він ніжно, хоч життя було жорстоке, — відгороджувала Ганя, як могла. Він навіть не міг себе оборонити від вуличних сутичок із такими ж хлопчаками, зараз біг до Гані скаржитися: "Мамо, вони мене били!" Ганя й порадила йому на це: "Не приходь до мене з такими плачами. Вони тебе б'ють, а ти бий їх!" І відтоді Вітя не скаржився, перестали його лупцювати.
Коли він приїздив до нас у Київ, у цій кімнаті відразу здіймався нестерпний гармидер. Все розвихрене, розкидане. Це ж єдине, що могли ми, — класти все на своє місце, щоб можна було в хаті повернутися. А Вітя цього не знав.
— Хто це буде за тобою прибирати? — питаю.
— А ти! — відказує безжурно Вітя.
— То я була в гостях у тебе в Гумані й прибирала, а тепер ти в мене — і знов маю прибирати? — навмисне суворо дивуюся я.
— Ти дівчина, то ти й прибирай! — на це мені Вітя.
Ну, як тут на нього сердитися? Завжди він щось виспівував, вибренькував, веселість із нього била аж до стелі. Мене він уже перейменував на Явдоніну. Ще одне ім'я!
(Продовження на наступній сторінці)