Вона не довго гаялась того року, та весна, і швидко прийшла, наливши балки й лощини сніговою водою, відкривши з-під снігу чорні поля; вогкі й пухнасті, вони немов самі просили плуга. Але Грицько не мав ні плуга, пі худоби; сусідам позичити було тяжко; два дні робили на панщині, а то треба було орати своє; та й худоби було не дуже багато, все спрягалися, а в декого, як і в Грицька, й зовсім худоби не було. Знову Грицько обернувся не до кого, як до пана, позичив худоби й плуга, позичив насіння й оброку. Все те коштувало!
— За тобою є вже тридцять п'ять злотих,— сказав нарешті Грицькові пан. Той міг тільки почухатись, почувши про таку силу грошей.
Весна була не дуже погожа. Спочатку правда, закроювалося на добре, але після великодня дощів було мало і хліб захирів. Грицько щодня виходив був глянути на свою ниву, й лице його ставало все хмуріше: він вложив стільки надій в сей посів, що не міг дивитись без сердечного болю, як той хліб скніє, й нарешті перестав уже й ходити до ниви Дощ, що перепав якось в рішучий момент, трохи підправив ярину, але все-таки врожай був незначний. Коли було звезено й змолочено урожай і обраховано, показалося, що трохи не ввесь прийшлось би віддати, аби заплатити, що був він вину ватий панові й сусідам, значить, частину позик прийдеться на другий рік відкласти. Перспектива заможного господарства блідла й никла. Ганні дуже хотілося мати корову, але се було неможливо: спромоглися тільки на теличку А на другий рік, значить, прийдеться знову все позичати: і плуга, й волів...
— Ти б узяв у пана вола, а гроші потроху ми б сплатили: адже паша в нас єсть,— порадила Ганна, і ся думка дуже подобалася Грицькові: маючи вола, можна було спрягатися, не позичаючи ні в кого; тільки купити його не було за що Грицько взяв у пана наборг.
Новий рік почався вже з звичайною панщиною: два дні на тиждень, дві толоки, чотири шарварки, стерегти по черзі панський двір уночі, ходити з підводами до Луцька й Львова; жінці — сікти капусту, прясти панську куделю, робити на панськім городі й багато ще чого, що важким тягарем налягало на Грицька і його жінку. Правда, се все було легше трохи, менше трохи, ніж у попередньому селі, але воно ставало далеко тяжчим після мрій про волю й змагань її добитись. Тікати світ-за-очі, віддавати на всяку непевність свою долю, свою шкуру, аби тільки вигадати один день панщини на тиждень, а зрештою мати все ту ж працю, панщину, шарварки та толоки — се здавалося чистим посміхом. Варто було тікати!
Такі думки не раз почав висловлювати Грицько після того, як перші рожеві надії на нове господарство його зрадили і потяглося панщинне життя своєю колією. Ганна, одначе, не хтіла поділяти його думок, і як він занадто вже почимав нарікати, прозивала його волоцюгою й ледащом. В неї далеко більш було примирення, і вона ще не тратила своїх надій на добробут.
Маючи вола, далеко легше було господарювати, і Грицько не побільшив, а ще зменшив свої довги за зиму; але літом прийшлось тяжко, коли до двох днів панщини пан додав йому два дні на виплат довгів. Пан хапався з жнивами, але так само мусили хапатись і люди. Разом настала спека, дні стояли гарячі, роса перестала падати, і хліб починав сипатися дуже, а зерно було таке важке та добре, що шкода було дивитися на ту трату.
— Хай йому всячина! — сказав Грицько, почувши від осаули, що йому робити на сім тижні чотири дні.— Хто чув таке робити? В мене самого хліб сиплеться, де його до середи чекати!
Він не пішов у понеділок. Пан покликав його ввечері, вилаяв і похвалявся бити. Але Грицько не покорився: він не то навіть щоб не хотів, а просто таки не міг задля панських жнив кинути свій власний, кривавицею политий хліб висипатись.
— Підождіть, пане, я потім вам відроблю,— все казав він своє панові, а не відпросившися, все-таки не пішов на панщину й у вівторок. Се так йому не пройшло: Грицька знову покликано до двору і всипано йому щедро.
Грицько вилежав мовчки — ані пари з уст; такий на нього дух найшов. Різок коштувати було йому не первина, траплялося й на попередніх місцях, особливо — на дворі служачи, але тут, на нових місцях, здалося вже занадто прикрим.
— Варто було тягтися за п'ятнадцять миль,— мурмотів він сердито й ще сердитіше додав: — Бодай не діждали, щоб я задля них свій хліб кинув!
Свій хліб мусили жати вночі. Погода стояла все гаряча, земля не простигала й уночі, так і пашило теплом. Ганна робила, скільки могла, і цілком знемогалася; Грицько казав їй, аби йшла додому, кинула роботу; вона не кинула, поки не втяла руку серпом... А хліб сипався; Ганна пробувала жати й в'язати порізаною рукою, та не могла й трохи не плакала з досади й болю. А Грицькові сказали відробляти ті дні, що він не робив. Грицько пішов раз, а далі не втерпів та, покинувши панщину, кинувся свій хліб дожинати. Наслідок був той самий: Грицька знову покликали до двору і знову його вибито.
Хліб нарешті зібрали чи сяк, чи так. Врожай все-таки був добрий, хоч хліб і висипався значно. Ціна стояла на хліб добра: Грицькові можна було посплачувати, що був винний, навіть вола, але йому вже се було не в голові. Його вже не тішив врожай після того, як життя в Ставках повернулося своєю непоказною стороною; бас увірвався. Думка, що він помилився з своїми надіями, гризла його й не давала спокою. Все похмурніший сидів він дома, зате більш вчащав до кривого Шльоми, до шинку, де гірко, нарікав з іншими хазяїнами.
Якось винирнула в бесіді вічна тема про волю й вільні землі, про Поділля, куди кликали на слободи. Якийсь перехожий чоловік, що трапився в шинку, сказав, що він був на Поділлі, й почав його вихваляти.
— Земля не міряна — бери, скільки схочеш: чи лан, чи два. А земля така, що з самосійного родить сам п'ятнадцять і більше.
— А панщина? Правда, що там нема панщини?..
— Ге, панщина — ніхто й не чує за панщину. Ори на себе — та й усе. Ще й запомогу всяку дадуть, і то без відробку. Бо ті землі відібрано в турка, й король сказав залюднити їх якнайборше, щоб не була порожньою, аби турок знову не забрав *.
Грицько слухав тих оповідань, і в нього не прокидавсь попередній скептицизм, коли закидав він брехню тим всім оповіданням за подільську волю. Людина все вірить тому, чого собі бажає.
Вернувшися додому, Грицько почав оповідати те все жінці. Та прийняла те все зовсім неприхильно й знову вилаяла його волоцюгою.
— Як будемо сидіти, то щось придбаємо; менше б ходив до шинку, то було б краще. Верзуть не зна що, а ти слухаєш. Адже ж і сюди йшли — сподівалися волі, а показалося, що така сама, як і деінде; таке саме і з тим Поділлям.
Се були власні майже слова Грицька, але тепер вони не зробили на нього найменшого вражіння й не переконали його й трошки. Грицько не був ледащом, як признавала за ним жінка; він міг працювати дуже багато, коли та праця вела просто до його мети — добробуту. Але жертвувати своїми надіями й бажаннями й миритися з життям за всяку ціну — не міг він.
III
Один випадок був краплею, що переповнила міру Грйць-кового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках.і треба шукати вільних подільських осад.
* Поділля вернулось до Польщі по угоді 1699 р.4
При кінці.серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі — чи опився, чи що, тільки після сієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про се панові й прохав у нього собі другого вола, бо сей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.
— Хто ж його знає, чого він здох; може, він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.
Таким чином зістався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей сих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти^з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.
Тікати, й годі!
Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.
Аби пан не взяв хліб за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.
— Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.
Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався* тоді. Се було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втікачку; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.
Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти далі. Так можна було забрати й усяке збіжжя — аби тільки знайти де того чоловіка. Після того як віл пропав, Грицько надумав тікати знову пішки, як і той раз — принаймні ніхто не знатиме. Треба було тільки спродати все, й Грицько прийнявся за се.
Хоч як обережно він вів сю операцію, щось таки донеслося до панських ух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав не багато, бо тільки вилаяв його.
(Продовження на наступній сторінці)