Між тим це "одно" було немислиме, — не тілько тепер, у час гибелі права, проміж клекіт міжусобиць, але й давніше, за життя покійного владара, торговельна виправа степом без відділу правильного війська а то, бува, і княжого проводу належала до сміливих предпринять. Самому ж, тільки з гуртком слуг верстати степ у дорозі домів, де другу купецьку валку у повороті з набором у такій порі зустріти зовсім трудно, — являлося легкодушне й небезпечне.
Впрочім у Юри було важне батькове доручення: провідати, нехай, що за високу ціну, тайну нового гематінону, власности славного грецького золотаря, який вироблював непрозору, скляну масу у величавій, доси не бувалій червоній красці, та примінював її до мозаїки і розкішної посуди.
Оці ж вази зі скіфами та фенікійсько-грецькими взорами родом з чорноморських факторій, продавані у Галичі на вагу золота, не давали спокою Коливановичам...
І ще треба було у ткальнях Тессальоніки роздобути і проворно привезти домів сувій злотоглаву найвищого сорта, який вироблювали тілько для понтифікальних імператорських риз: на темно-багряній основі золоті візантійські вірли з вінками у дзьобах. Обійти чуйність цісарського монополю і перекинути дорогоцінности через межу держави було завданням, якого романтичний бік додавав принади далеким дорогам і снам у росах, з обличчям проти неба.
Юра згріб підборіддя з русим пухом над губами, пожалів себе:
— Життя, гомінкий будень, в Ясині ж воно вічне свято. Кожна згортка її стрункої сукні сяє здалеку культом річей неледви релігійним. В хаті у Словита разом з червоними гвоздиками на вікнах цвите пахливий спокій, від якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з білих стін не квапиться за діброву. Прислуги ніде будьте не видно, але кожна робітна пора схоплена завчасу, бо дім як повна чаша, а чижми Доброніги ходять лиш по гладкому. Невжеж такий спокій годен родити гроші, так само як їх згрібає в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорість, увесь хист старого Йова Коливановича? Ледве.
Ось треба було виправити Юру в дорогу, — попри нього слуг, дорогий набір обійти, предвидіти все, запораїти від харчів до ліків, від постелі під кожну голову до подвійного одіння і взуття. Правда, дім гудів, як улий, але як все продумано, як завершено без догани!
А прийде осінь, з сіл, де батько позаводив не сади, — ліси яблуней та слив, тягнуть валки з податтю, з овочем і треба його якстій на всякий лад переробляти для дому і для світа, а все те обраховано, доцільно і скоро.
Чи виручила б коли Юрину матір-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де димує голуба арома, — як треба невістці купців? Ні! Вона мрійниця, озеро в глибинах гір, де у полуднє бачиш зорі ночі...
Ще думав, як звідкись нахлинуло питання:
— Чого це у Галичі, віч-у-віч з Ясинею цей бік річей ніколи не зарисовувався так остро і чітко, як тепер?
Може тому, що Юра належав уже далині? Довгенько вже пахне риба над степом, величні води близько... Дніпрові пороги звиджуються у снах, веселий гамів купецьких жертвоприносин на Хортиці причувається ухові у звучній глуші степу... Повз берегів Понтійського моря до Царгороду як рукою подати!
Сон якраз торкнув злегка повіки юнака, як у тишину впав нагло високий оклик вартового:
— Каравана!
Що жило, схопилося з місць, — міг же вартовий навіть із своїм яструбиним зором помилятися у сутінках цих хмар, цих трав... Кожний допевнився у свойому оружжі, у мечеві, копії та стрілах, — уся ватага заняла оборонне становище внутрі чотиробока. І тоді над голови коней викотився сліпучий диск сонця.
А там шлях зарудів від здвигу возів, що повзли одинцем, круглими поворотами, як здоровий вуж, що від ситости перевалюється з боку на бік, — плахти вощанки верх скирт набору сліпо відбивали світ дня, багр сонця і мана була повна.
Аж через хвилю від цих високо навантажених возів відділили ся фігури людей на конях, з сагайдаками верх пліч, у вістрях списів іскра, як блиск грому.
То Юра одушевлено скочив між своїх і скричав:
— Позір! Вози всп'ять!
Переглянулися, хтось спитав глупо:
— Їхати далі?
Не відповів, але його серце співало:
— Вертати... вертати...
Тілько тепер він прислухався ще раз до голосу парубка біля возів і лице залила жага, гей вогким рядном. Жмиволос! Оба вони, один скритовбивець, другий втікач із загроженої батьківщини найшлися як на їдкий глум поруч себе... Так, Юра заслужив товариша, такого, як сам! Яке болюче зрівняння вартостей!
А керманич каравани у згрібній кожушанці, розпанаханій на грудях під дротяною сорочкою, перекидався веселими окликами з Сірославичем, вони чествувалися на скору руку осетриною й сикером, рух знявся широкий, гомін на весь степ. Белзького це Олександра талан, — персидські коври, стиракс, годовабль і коріння! Довелося зимувати на далекому Сході, вождя каравани пропасниця била...
А тепер щосил вертають домів, — лихі вісти женуть, ні дня, ні ночі каравані за поспіхом нема!
Юра стояв осторонь сутолоки і слухав чогось проміж запити й відповіди, важив. Лице стемніло від вражіння, він згубився сам а собі, як у лісі. Дві душі вели у ньому боротьбу, дужалися великим боєм. Сумніви, гей буря з покрай світа, темніли навкруги. О ваго рішення, о горе! І вітхнення і стид в цю мінуту оболіклися в дивні, неледви видимі форми, про які доси чув із казок. Оце пригнали за ним, за зрадником, всемстиві Гарпії у постати хижих птиць, з обличчям повноустих красунь і пазурами рисів, що як мечі рвуть серце.
Через кілька хвиль, довгих, як вічність, знявся новий гамір побажань, — каравани пращались, минаючи себе на путі. Юра прокинувся мов від сну і схопився з місця у свідомости безповоротної утрати. Одно, одиноке слово проходимцям і він знову той сам, що вчера, що все...
І справді м'язи відмовили послуху? Дух стомився розпуттям, охляв?
Слово це одиноке не впало з уст Юри.
Обі валки майже рівночасно рушили в дброгу. І тут, і там колісся гнало проміж соняшні огні до своєї далекої мети.
НА ХИЛІЙ ДОРОЗІ
XXV
"Прихилюся я до липоньки,
А липонька не матінка —
Прихилюся я до явірка,
А явірко — не батенько..."
(з нар. пісень)
Одиноке світло у кліти духовника блимнуло ще раз і згасло. Жовта полоса подвір'я з лиснючим углом старої крислатої кирниці накрилася глубокою тінню, — з нею пропала з виду й липа, приспана в рум'яній імлі, як казка чи пісня про зачаровану дівчину. В проймаючій мовчанці північної години гомінко сплакав пугач, а тоді вже стало тихо аж до дна ночі.
— Аклане?
З темряви виринув хилий силует Половчина, з трикутником, випаленим на щоці, довічним тавром. З грубою чулістю Аклан пригортав до грудей накутаний одежею клунок. Маленька діточа ніжка, гола, маяла безпомічно з-під хусти.
— Ось я... — прошепотів послушно. — Натомилося пахоля, ані щеберне.
Струнку тінь жінки, укритої з головою, з кованою скринькою для цінностей у виді п'ятибанної церковці на руці, зійшла бистро з кам'яних сходів. Жінка вела біля колін хлопчика, а цей вередував. Не хотів ні раз із нагрітого лігва, з безпеки.
— Ай, коник мій, я хочу йти з коником, — заплакав пристрасно, впер п'ятки у пісок стежки й приостав.
— Не личить князеві говорити пустого, — шепотом стримував Аклан. — Ваш коник у мене в тайстрі, попоїв травиці і спить.
Пішли. Фіртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який ніби розірвав чиєсь життя надвоє. Листя маслини засвітило здовж стежок власним світлом, сивим і рясним, як наглий дощ. Яблуні зітхали: шелесне суха гилька, птах спищить журливо, із шкалубини тевкне об землю жук до безпам’яти упитий сном. Скиба мокра від вечірного дощу пахла з усіх сил. Вона ніби оксамит всякала шепіт ходи, шум риз.
Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачіпив бойко рубець її завої, немов останним зусиллям на землі задержував...
Поражена вражінням сплакала внутрішними слізьми. Аклан йшов тепер опередь неї, вів.
У цей раз небо поблідло злегка від пливучого за хмарами місяця й занавіса тьми розхилилася ніби тихі двері. Білий посвіт упав на верховіття. Старі улиї, витягнені в три шнури попід галуззя, замаяли хилими острішками, поміж них побіг місячний промінь, от як стрічка пущена між пальці.
— Тут... — заговорив пістун.
Він з силою відпер якусь ржаву засуву, — вузькі, однокрилі ворітця в залізі з вагою подалися вперід. Потрійний перстень валів, наїжених високими, грізними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нічний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що під плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп'янів доразу, затужив, будьте під лемент сопілки:
— О зорі білі, черленобокі! Стада гойні, окрасо мандрівок! Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминів, тугу по доньці-красуні, коли тихий призов ізгори, шорох осиписка й двоє діточих рук простертих до нього з владним довір'ям, вернули його дійсности. Провергся раб.
(Продовження на наступній сторінці)