Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.
Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:
— Дід!
Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.
У пень липи вперся кам'яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.
Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п'ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги — запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.
— Ой-га! — мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками.— Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!
Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна,— з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.
— Весела живина, та на перехід недобра...— позіхнув Байбуз. Стали.
Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.
Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.
Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?
— Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:
— Джерги — сюди!
Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив'язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в'язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів...
Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір'я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.
Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами — диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький... У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач,— поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б'є почерез греблю білими й золотими сіявами.
То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.
Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на згарі.
— Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!
Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.
Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.
І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.
Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь... Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа...
Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:
— Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.
Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.
— Добре, що не ворчить на безголов’я, — уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.
Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.
— Скаже слово, як мороз укреше, — поправив Кмита.
— Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько...
— Еге ж, а заговорить — не треба й золи трепетової.
— Мабуть, сам меду не лиже.
Завели зборище, добули їжу, гомонять.
Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.
А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.
Обсіли Олелька, як мухи молоко, — обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.
— Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.
Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить... Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій...
Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.
— Хіба ж він справді вкрав, той молодяк? — простодушно заступився за втікачем Держко, жонолюб. — Пошанував тільки, нехай дар божий не марнується.
Засміялись грімко з тієї циганської оборони, й Олелько посолодив губи з непитої Димшиної судинки і правив далі.:
— Іншим разом гостював я в Сен-Дені під Парижем, у красномовного абата Фулькона. Граємо в кості, кормимо голубів, риємося в миршавих палімпсестах, ллємо в пугарі сонце...
Одного дня абат виїхав із чорноризцями на богослужіння до Нотр-Дам, де Филип Август мирився з Інгеборгою (проте живе далі з жовтоокою Агнією, панею Мерану...) На схилку дня люто зв’ялила мене нудьга, забаг я відвідати сусідський хутір, одинцем. Минув монастирський сад, винницю й вийшов у сумерках на поле, коли поміж бур’ян і каміння покотилася до мене людська голова з огню, як місяць уповні, кривавий... Я навздогін, з мечем, а вона між терня, у лопухи, плигнула в розриту могилу на цвинтариську...
— Біс! — запевнено гукнув Добриня.
З-поміж грані, що розсипалась в пил, високо стрілив огонь, радісний, молодечий, захопив посвітом збічну деревину, лизнув попіл й із співом згас.
Бибельський покотив туди на підмогу берестову гілляку, що з шипотом обганялася жарі, й правив:
— Абат через місяць із перепою помер, і я переїхав до Іспанії з одним альзаццьким ченцем-вагантом. Трохи недоставало, був би я попав у побожний почот.Петра Католика, але саме прийшло кортесам на ум учити свого Порфіроносця, по чому міра солі. Вчили так, що папа Інокентій не скоро побачить іспанську данину!
— Не талан, не закон правлять світом, — вдумливо зворкотів Дедько, бувалий.
— Світом править не талан, тільки кріпка воля! — ніби з пращі вдарив словом Мстиславич, і всі туди повернули голови. Але він замовк наново, простягнувся з ломотом на ввесь ріст, закликав до ніг улюбленого пса, меч придавив грудьми й кам’янів, мов різьба на диптихоні.
— О, Інокентій — це велич! Не для данин він роздає корони: весь світ хоче християнським учинити! — ворухнув бувалець Держко, аж засвітила на ньому до місяця усяка блища. — Від нього й Лестько свою корону дістав! Що ж, Інокентіїв висланник приїхав до Галича вже в поворотній дорозі з Польщі...
Знизив голос до шепоту:
— Кажуть, що князь про привезену йому королівську прикрасу ні словом не дозволив послові згадати. "Корона я сам!" — перебив із місця... Ця справа, відомо, давно вже папою приготована, і князь, що на всі боки ворогам відбивається, ждав тільки ради спокою країни на вінець із папських рук. Але князем вергло це, що хтось третій пробував поруч хреста встромити меч.
— Ваша Світлість, як хлопчик, — так із усмішкою наполоханий висланник, — цей теж повторює щораз: я сам!
Знявся обережний гамір у прочутті чогось незвичайного, й Держко важко зупнився, аж стихне:
— Тоді князь, мов ігрою, став брати посла на поглум, заговорив їдко при поселюванні по всяких державах війська ченців, що знову розбудили, від негодування, приспане поганство. Із здивуванням зауважив далі, що посол вибрав таку обхідну дорогу, коли до Галича куди ближче угорськими ворітьми... А що все-таки князь із заходом дружить, то, мов ніколи нічого, попрощав висланника в добрі:
(Продовження на наступній сторінці)