Тоді Зоя взяла в нього слово, що він "не буде", і сіла. Так вони сиділи й гомоніли довго. Уже був один дзвінок, і другий, щоб санаторійці сходились спати, але Анатоль і не думав іти. Вже було холодно, вони трохи трусилися, але сиділи. Анатолеві вже дозволялося обіймати й цілувати Зою, тільки не братись руками за груди й не перекидати на ліжко. Як уже надворі сіріло, Зоя повела Анатоля до палати, бо він міг заблудитися. Вела якимись покрученими стежками, східцями то вниз, то нагору. Чорні кипариси рядочком стояли, як височезні силуети, непорушні, німі, кидали рівну, довгу тінь і наводили якийсь острах. Зоя довела Анатоля до сірого кам'яного будинку й зникла в кипарисах. Анатоль лишився сам біля будинку. Будинок був замкнений. Стукати було незручно. Почує сестра, й можуть бути неприємності. Але ж і надворі лишатися ніяк. Та ще й десь тут ходить вартовий, подумає, що злодій. Анатоль шкодував, що пустив Зою. Вона з охотою лишалася з ним, вони могли б походити так до ранку. Він усе-таки вирішив постукати. До дверей підійшла постать у білому.
— Хто там?
Анатоль назвав себе.
— Обійди кругом та вийди на веранду, а я тобі відчиню вікно… я сам лише прийшов…
Це Анатолів знайомий із англійськими вусиками.
— Так ти, сукин син, оце гуляв із нею? — шепотіли з-під ковдри англійські вусики…
— З нею… — радів Анатоль.
— Ну, що? — Анатоль розумів це "що" і сказав, що "ні".
Так вони довго шепотіли, розповідаючи один одному про свої успіхи, аж поки бас не гукнув:
— А ну, як би ви замовкли… здається, лікуватися приїхали, а не "тягатися". Чи ви хочете з санаторію вилетіти?
Довелося замовкнути.
XVII
Зоя в Ялту не поїхала. Як Анатоль удень грав собі на роялі, що стояв на естраді, вона стояла біля нього, опершись грудьми на стілець, і слухала. Потім вона чекала довго, поки прийде Анатоль. Він ходив брати франклін, гальванізацію та морські ванни, та ще й на сонці пікся. Зоя заховалася в гущі дерев біля мигдалевого горіха й розбивала собі камінням горіхи. Поки Анатоль прийшов, вона настукала купу лушпиння та почорнила собі пальці. Листа Людмилі було ніколи писати, та вона, не дочекавшись Анатолевого листа, написала сама до нього. Вона не знала його адреси. Знала лише, що він має перебувати в Хараксі, тому навмання вигадала адресу: "Харакська лікарня, що біля Ялти". Листа Анатоль одержав. Цей лист примусив його пригадати голубу блузку, японський проріз очей і принадний клубок волосся на потилиці. А в листі писалося, що Людмила скучає, що вона не уявляє собі життя без Анатоля. Що їй хотілося глянути на нього хоч одним оком і що вона більше в Севастополі лишатись не може та їде додому в Білгород. Вона дає йому свою домашню адресу і просить дуже написати їй листа, а ще краще приїхати самому.
Листа написано ніжно, любляче, й Анатолеві також дуже захотілось побачити Людмилу. Про це він їй напише, а поки що йому ніколи. Він пішов із Зоєю на Ластів’яче гніздо що-небудь з’їсти та випити вина. Ресторан "Ластів’яче гніздо" стояв на кам’яному обриві над морем, так високо, що коли кинути од нього вниз каменюку завбільшки з коняку, то не буде чути, як вона вдариться об воду. Шум моря ледве чути, й таке воно звідси рівне та спокійне, як синє поле, по якому в жарку погоду гойдаються сиві баранчики. Веранда ресторану виходила виступом у море, й від цього тому, хто перший раз із цієї веранди дивиться вниз, здається, що вона одірветься разом зі скалою… По щілинах на стінах, на огорожі й на веранді видно, що тут був землетрус. Під верандою висить кілька зрушених камінців, що ось-ось упадуть від найменшого руху. Половина веранди вже обсипалась, вона стала тоненька, й той, хто не звик на це дивитися, ходить по ній із острахом. Біля ресторану лежить купа якогось грузу. В цій місцевості багато будинків зруйновано, і сам ресторан уцілів якимсь чудом, бо ж цю скелю трясло, як цяцьку.
Зараз був пізній вечір. Зоя повела Анатоля на третій поверх ресторану, і звідти було видно Ялту, що за 8–9 верстов. Ялта лежала в долині, врівень з морем. Синій вечір злив її докупи з морем та з небом, і вона виблискувала вогнями, наче в цій теплій імлі хтось розсипав безліч діамантів.
Зоя швидко бігала східцями, бо знала кожний куточок цього місця, зате Анатоль ішов помацки, як сліпий.
З ресторану вони пішли в сад, а потім розійшлись. У палаті сестра сказала Анатолеві:
— Я хочу з вами побалакати…
— Дуже радий вас слухати.
— Усі, — почала сестра, — помічають, що ви ходите з Зоєю. Будьте обережні. Ви ж не знаєте цієї дівчини. Її тут знають усі як попсовану дівчину, яка багатьом тут закрутила голови, доводила до того, що на неї витрачали останні копійки… Потім вона така, що вміє вас делікатно обікрасти й бути чистішою від найчистіших. Мені хотілося б, щоб ви тут гарно провели свій час, не витрачали свого дорогого часу й енергії на цю брудну дівчину, про яку ходить погана слава… А тепер ідіть спати… Я зараз гаситиму електрику.
Пішла довгим коридором, повна, свіжа, поважна, вся в білому. Від неї пахло парфумами й було багато щирої прихильності до своїх хворих. Вона обійшла кілька палат і погасила електрику. Анатоль уже був у ліжку, й коли електрика погасла, йому тьохнуло серце. Він відчув, що десь аж унизу до загального штепселя доторкнулася рука пахучої повної сестри.
Другого дня про Зою так само казали й інші. Казали, що Зоя повія і навіть злодійка. Казали, що вона тут у санаторії перебрала всіх чоловіків. Наслухавшись про Зою різних балачок, Анатоль став із нею поводитись надто сміливо. Як тільки пізнього вечора вона пішла з ним у ліс і вони сіли там на плетене ліжко, Анатоль схопив Зою й перекинув на спину. Зоя, як і завше, вирвалась і збиралась іти. Анатоль став умовляти Зою "згодитись", але вона вдала, що навіть нічого не розуміє. Анатоля брало зло. Він іще намагався побороти Зоїну впертість, приклав усіх своїх зусиль і здібностей, але це все ні до чого не доводило. Зоя навіть образилась. Тоді Анатоль устав і сказав сердито:
— Прощай! Я більше з тобою не зустрічаюсь!
І пішов.
— Толю, — журно гукнула Зоя. — Толю! Йди сюди!
І він вернувся. Вона стояла, як сирота, і плакала. Стоїть собі таке маленьке в білій сукні без рукавів, у поношеній баядерочці наопашки, тримаючи її рукою, щоб не впала з плеча. Коли її голова нагиналася, волосся падало на обличчя і його доводилось одкидати рукою; тоді її кругле високе чоло світлішало.
— Толю, не сердься… — Вона погладила рукою його чуба.
— А чого ж ти… ти ж мене вимучила…
— Чим же я тебе вимучила? — наївно сказала Зоя. Той знову став пояснювати, чого він хоче. Але вона знову не розуміла.
— Не вдавай із себе наївну! Ти не дитина, — і прямо просто сказав, що він хоче.
— Як тобі не соромно, Толю… які ви всі гидкі… не встиг зустрітись, і вже за своє… Вимучила… Хіба йому діло до того, що десь у глухому кримському закутку лишилась якась Зойка і що з нею може трапитись лихо… Він собі поїде й з глузуванням буде тебе згадувати й розповідати товаришам про свій "геройський" вчинок, про свої розваги, а ти оддувайся. Яке йому діло до того?.. Вона сіла на зелений од давності камінь і, затуливши руками обличчя, схлипувала.
— Зою, що ти прикидаєшся? Мені казали, що ти…
— Що тобі казали? — байдуже спитала Зоя.
— Казали, що ти повія.
— Так? Ну, нехай кажуть, а я себе зовсім за іншу знаю. Дивно, що люди про мене більше знають, ніж я себе. Я певна, що оце, що я з тобою ходжу, люди теж беруть на увагу й гадають, що в нас із тобою вже щось є. Але хай собі думають. Можеш думати і ти.
— Але про тебе ходять погані чутки.
— Наприклад, які?
— Кажуть, що тобі не шістнадцять літ, а вісімнадцять, і звати тебе не Зоя, а Клава, і що ти була заміжня й мала дітей.
— Тю-тю, що ти плетеш? — Вона заплакала вголос і пішла.
— Зою, Зою! — Анатоль пішов за нею, але вона побігла й зникла в гущавині кримської ночі.
XVIII
— В тебе з нею нічого не було? — питав Анатоля білоголовий.
— Ні.
— Не може бути… ти просто не хочеш признатися.
— А в тебе з нею було що, що ти певен у її поводженні? — спитав Анатоль.
— Як не в мене було, то були такі.
— То ті й брешуть.
— Не брешуть. То ти не вмієш… або, найскоріше, не хочеш признатися…
— Та слово честі, нічого не було.
— А ти її вгощав чим-небудь? — питав білоголовий.
— Вгощав.
— Вона гроші любить. Май це на увазі. Любить гроші.
— Так?
— От тобі й так, — передражнив білоголовий. Грошики любить.
Хлопці пішли снідати. Йдучи мимо естради, Анатоль побачив Зою. Вона сиділа за піаніно й бринькала. Анатоль кинув білоголового й підійшов до Зої. Вона перестала грати й тихенько заспівала.
Тарара бумбия
Сижу на тумбе я
Сижу, мне весело
Я ножки свесила[53].
Потім вона поступилася місцем Анатолеві.
— Заграй що-небудь!
Але той не сів і сказав:
— Знаєш що, Зою?
— Знаю, — сміючись, сказала Зоя.
— А що ти знаєш? — перепитав Анатоль.
— Що про мене погана слава ходить.
(Продовження на наступній сторінці)