— Еге ж, якраз попав пальцем у небо!— аж сплюнув Юхим.— Ну, а далі, мовляв, картина ясна,— видно й так уже, що за хлюст: полигач панський. Бачив їх на своєму віку всяких мастей. Інший — глянути збоку,— такий уже "стра-датель" за нашого брата мужика. А колупни, так панським духом і вдарить у ніс. Нічого. Хоч і який мужик іще темний та неписьменний, а проте життям уже трохи образований.
Він скоса зиркнув на Катрю,— сиділа уважна, очей з нього не зводячи,— то й ще став говорити далі. Як це саме життя мужика "образовує". Про заробітки, про ті ж таки заводи та шахти, про своє замолоду блукання в світах — і по шах-тах, і по портах вантажником, аж поки не осів оце в них у Вітровій Балці — за коваля в князевій економії. Та про науку, що виніс її з отого блукання.
— Еге ж, мабуть, ні в яких класах не здобув би отакої науки, як у широкому світі поневіряючись. То отак і багато хто з заробітчан. "Лишай на село заносять". Ач^ хлюст який!
— Юхиме, я оце тебе слухала,— стиха озвалася Катря,— це ж, по-твоєму, виходить, ніби й добре — отакі злидні на селі, що доводиться бідним людям на заробітки йти, "наука", кажеш.
— А то вже, Катре, з якого боку на це подивитися. Не добро — злидні. Краще, коли б краще. Щоб кожен жив у достатках. Так нема ж цього. І ніякі мудрії цього не вимудрують, поки народ сам своєю головою та своїми руками за це не візьметься. А тим часом отак воно й буде ще: одні багатітимуть, а другі убожітимуть. Хоч-не-хоч, а при отакім безземеллі надівай торбу на плечі та й на заробітки. Думаєш, як ти свого виростиш малого, то не вирядиш отак?— вирядиш! Ну, а тут уже вся ця справа і другим боком повертається. Інша й картина. Атож! Про тих уже, що назавжди залишаються на шахті чи на заводі, немає що й казати, одне слово — робітничий клас. Але й ті навіть, що тільки потруться серед робітників, пороблять зиму, чи що, та й до-дому-таки на свій наділ,— і ті вже вертаються на село не тими, що з дому йшли. Не ті вже й думки в них у голові, не те й сознаніє жизні. А це вже, Катре, і справді добре. Думаєш, довіку отак будуть пани над нами панувати, жили вимотувати, на нашій кривавиці розкошувати? Ні! Ми до них ключі підберем!— Він потушив об долоню недокурок, потім потягся тілом і ліг на спину, руки заклавши під голову.— Отоді аж настане справжнє життя для нас.
Катря зітхнула й замислилась. Еге ж. Отак саме й брат Федь, бувало, каже (чи не од нього Юхим і похватив?). Коли не приїде з міста додому в гості, товариші посходяться в хату. Ото й почне розповідати — про місто, про завод, про життя робітниче... І теж отак: "Нічого, довіку не будуть панувати! Ми до них ключі підберемо!" Не все й добере Катря, не всьому й віри пойме, а полегшає на серці.
— Бо хіба ми зараз оце живемо!— помовчавши, вів далі коваль.— Чи ми той світ ясний за роботою, за клопотом коли бачимо? Ось таке сказати: лежу — небо зоряне. Таке вже приступне, здавалося б, проте коли я його бачив отак, щоб — любуючись?!
— Це ти правду, Юхиме, кажеш,— погодилась жінка і собі звела очі, на зорі глянула. Потім опустила голову, якусь мить, не знати, чи думала щось, чи просто прислухалась до сумовитої пісні на греблі. А тільки раптом озвалася стиха:
— Або ось пісня. Я вже забула, коли її й чула. Щоб не тільки вухами, щоб отак вона аж у груди лилася.— Ще помовчала хвилинку і розчулено додала:— І як це добре, що ти нагодився сьогодні. Вернулась додому — місця собі не знаходила. Як проклята — Остапка ні за що вибила. Сама плакала потім. І аж страшно, як у ямі,— від самоти. А от побалакав зі мною, і наче рукою зняло. Правдиво, Юхиме, аж не хочеться йти.
— А чого б ти йшла? Ще рано!— Юхим звівся на лікоть. Побачивши, як здригнула Катря, спитав у неї:
— Тобі холодно?
— Трошки: вітер!
Тоді Юхим одним махом, як плавець, сковзнув по землі до Катрі.
— Ховайсь у затишок.— Звівся й сів поряд неї впритул, щей рукою обняв за плече.— Тепліше так?
Катря звела очі на коваля. Одну мить дивилась напружено йому в очі. Раптом усміхнулась стиха. Похилилась і потім тихо подалась до нього,— схилила голову йому-на плече...
Роздум'я було Катрі в степу біля гречки. Вийшла на ниву змучена. І, мабуть, ще ніколи не було їй отак, як сьогодні,— тривожно і скаржно. Все про одне думала і ніяк не тямила, як воно тоді отаке сталося. Хотіла забути, може, хоч у роботі. І жала — не розгиналася.
А дома, зразу ж як прийшла, засунула двері й лягла спати.
Чула вночі, гупав попідвіконню, стукав у шибки Юхим,— не впустила.
Жнив уже не було. Тепер Катря була і в будень дома — брала собі і людям плоскінь. І саме через село на підмет було їй ходити. Уранці й нічого ще,— вибиралася з дому не світ,— мало хто її й бачив. А вже увечері по людних вулицях було їй як по колючках іти. Так і здавалося, що всі вже знають, пальцями на неї тикають. Верталася в сутінях попідтинню, мов кралася. А дома зразу ж засувала двері й не світила світла, хоч і не спала: допізна, бувало, сидить на постелі в тривозі.
І все ж не сховалася: чого найбільш боялася, те й трапилось. Власне, ще зразу після тої пам'ятної ночі погані знаки були: все надило на кисле та солоне. А чула ж Катря од молодиць, зразу й занепокоїлась. Та й порадитись ні з ким,— ославлять же зразу на все село. Он і так (не могла Катря без остраху і згадати про це)— пішла була до сусідів огірків миску позичити (свої ще не просоліли), не вбереглась та й похвалилася, що за солошм та кислим аж душа горить. А Скорячка мерщій: "Ой лишенько, що ж це тобі, молодице? Чи, бува, не того?.." Добре, що Катря не розгубилася, хоч і почервоніла, як буряк, проте відповіла невимушено: "Дра-стуйте, тітко, звідки б же? Од кого? Хіба від вітру!"—"Отож, бережись, Катре,— застерегла Скорячка,— ти ж молода, світ не зав'язаний, може, ще й заміж вийдеш. А таку, ославлену, хто тебе візьме? Пропадеш удовою з дітьми малими!"
"Ой, далебі ж, тіточко, пропаду!"—думала Катря сама собі потім і не знала, що робити. Плакала тільки та ждала часу. А його ждати ще цілих два тижні! Навіть ісхудла молодиця, доки діждалась. Час прийшов, але втіхи сердешній не було. Ще день, другий в одчаї прождала, а третього дня встала, заплакала ридма та й не стала більше ждати.
Саме в неділю було це. Люди до церкви вранці... По обіді на вулиці, на ґулях... А Катря боялася і з хати вийти: отак і здавалося їй, що кожен із самого виду все розгадає. І що вже не передумала в хаті на самоті! Тітку Скорячку не десять разів на день ізгадала. Спливали Юхимові слова у пам'яті з отої незабутньої ночі — про злидні, про заробітчан. Думала журно: "Еге ж, напророчив! О, тепер уже напевно з торбами вирядю! Виворожив!" Але дивно: великого гніву Катря на нього не мала. Було, що й кляла в мислі (у вічі відтоді й разу не бачилася), потім одходила і вже себе кляла, а на Юхима — нічого, окрім терпкого жалю в серці. Іноді навіть хотілося побачитися. Хіба їй легко! Оце й позавчора, як приходив уночі, стукав у шибку, гукав одсунути,— сама вже не знає Катря, як і втерпіла.
Дуже хотілося Катрі побачити Юхима й сьогодні,— як ще ніколи, мабуть. Ждала ночі. Але привелося зустрінутися раніш. Увечері вийшла до воріт овечат з отари залучити, а по вулиці чоловіки із сходки йдуть. "Це ж і він, мабуть",— зразу й подумала. Швиденько залучила вівці в хлівець та й знов на ворота.
Отут і зустрілися. Стримані обоє. Але ось щось помітив Юхим, підступив ближче до тину. Придивився в сутінях до Катрі і голосом, що Катря ніколи й не сподівалася в ньому такої теплоти, спитав:
— Ти плакала, Катре?
Мовчала. Пильно дивилася на Юхима якийсь час і тільки потім ледве помітно хитнула головою. Став допитуватися Юхим. Катря довго вагалася, а далі й призналася в усьому.
Як умів, розважав Юхим. Що діло це — житейське. А слава людська — то пусте. І життя не таке вже страшне буде й з двома дітьми. Та й не вік же отак воно буде: таки ж любить її. Хоч би й зараз посватав, коли б не напасть отака. Він змовк і хвилинку стояв хмурно задуманий. Згодом зітхнув.
— А це ще саме й Килині покращало. Щоправда, вставати не встає однаково,— похопився додати.— Так що може-таки недовго вже й сама мучитиметься...
Катря аж руки до грудей притисла. "Боже мій!" За своїм горем досі, мабуть, ні разу й не згадала її. Та чи й згадувала, хіба ж розуміла! Оце вперше жорстокі Юхимові слова наче одкрили їй очі на всю ту жахливу суть і її так само нелюдяного, як оце Юхимове зараз, ставлення до хворої. Хиталась постаттю й казала тихо, немов уголос думала:
— Боже мій! Стоїмо над душею. Ждемо. Як ворони, в очі заглядаємо — чи скоро вже! — І на цьому раптом не втрималась, змучена й так за всі оці дні, затулилась долонями і, не стримуючи плачу, пішла, не оглядаючись, до хати.
(Продовження на наступній сторінці)