Тоді ж од будинку рушили діти струнко, з цеберками, з поливальницями.
А ззаду врочисто несли — ринви, цебри і драбинку. Зашуміло, заклекотало по сходах і внизу. На стовпи, раніш позакопувані, стягли і прибивали ринви і сточували в одну суцільну ринву від шаплика аж до осики.
Усе раніш було приладнано. Отже, тому так і горить під руками. Вже й через розсоху на блок каната з цебром перекинуто і край за колесо прив'язано отої, що під осикою, крутілки. Од зруба до цебра, що під осикою, теж ринвочка не дуже довга... Все. Хтось крикнув:
— Готово!
Тоді всі по сходах збігли на гору. Лишилися тільки біля колодязя двоє. Біля осики теж двоє. Та на драбині біля блока один.
Усіх п'ятеро.
— Давай води,— хором із горба.
Крутілка заверещала у Стьопи з Андрушею. Витягли прудко і враз: го-оп! — і в ринву, а з неї та в цебер під осику. Під осикою тоді друга крутілка задерготіла, а цебер поволі угору, вгору аж до розсохи, аж до краю ринви тієї великої. Тоді Петро, що на драбині біля блока на— розсосі,— під дно цебер і — раз! — вилив у ринву, і зараз же униз цебер пішов.
Поки на землю став під ринву, а вже Стьопа з Андрієм:
— Го-оп!
І знов цебер угору. Тиша.
Мов дух затаїли всі на горі.
І враз — чути в тиші тій — із ринви великої в шаплик — ш-ш-ш... вода зашуміла.
Павза. Ш-ш-ш... Другий цебер. Пауза... Ш-ш-ш...
Натовп, мов зачарований, і не ворухнеться. Аж це як вибухне радісним шумом, із криками, плескотом рук.
І оркестр вдарив. А з шаплика вже через вінця ллється вода...
Діти раді круг нього. Руки — у воду. Може, не вірилось? Ні, вода справжня й холодна. Ллється, ллється на землю... Хапали жменями. Галас. І бризкали руками на грядки... А в бризках тих — в кожному — шматочок сонця.
І навколо сонця, сонця! І радісних облич.
1928