— Гнобили нас Годі! Смерть буржуям! Уже під ногами повсталих пролетарів і нас, бідноти, повзають вони розчавлені. Смерть їм! На землі є місце лише нам. Земля — нам! Заводи — робітникові!..
— Земля — нам!
— Смерть!
— Виймайте ж із стріх гвинтівки, надівайте патронташі і — гайда! Чуєте?
У хаті на мент заніміло. Знадвору глухо ревла гарматами ніч.
— Ми повинні бути там. Пам'ятайте: "Не ждіть рятунку ні від кого!"
— Конешно, хто нас рятуватиме?! Але ж... ну що, як уб'є? От тобі і земля, і воля!
Якийсь крикун плигнув на ослона.
— Нє, товариші! Нікуди не гайда. Нада спервоначалу закріпить слободу, щоб вона, значиться, ні двиг! Ми, революціонери, ми, соціалісти, на весь світ крикнули: "Смерть буржуям! Усьо — наше, народне". Ну, тепер що нада дєлать? Тиша.
— Мовчите? Нада бить буржуїв! Нада одібрати наше, потом нашим нажите!.. У економію! Каменя на камені не оставимо. І на розвалинах старого мира будемо строїти новий!..
Крики:
— Каменя на камені не оставимо!
— Ми потом наживали!..
— У економію!..
Дух тобі забило. Очі налилися кров'ю. В юрбі кричав і ти, сам не чуючи свого крику. А потім ніч чорна й холодна ударила в лице тобі сніжно-гарячою долонею.
По вулиці — галас. Вили собаки. А вдалині рєвла-стогнала червона хуртовина.
Маєток спав. Німо. Покої, комори, сараї — змежили очі. Що снилося їм під виття вітру, голих дерев у саду, під грізний клекіт боротьби серед тривожної ночі?
З села — шум. Линув — котився, ріс. Напер на паркан, на ворота — трісь! — і влився юрбою крикливою в подвір'я.
Поночі. Чувся в темряві крізь галас і крики брязкіт ломів об залізо. Забряжчали побиті шибки.
— Огню! — кричав хтось.
За сараями спалахнув ожеред соломи. Червоні фігури метнулися, забігали, як тіні химерні, в тривожнім сяйві пожежі, в покої, до загонів, під вікна в сад... Чулося — грюкіт чимсь важким у, двері десь усередині, торгання, скрегіт меблі, бряжчання шибок і глухий гул...
— У... р... р...— і згодом у вікні блиснуло щось чорне й незграбне і важко похилилося вниз.
— Пускай!
Грюкнуло, аж завило, а потім все тихше-тихше... Вікна ригали поламаними кріслами, розпанаханими перинами, купами посуду... А по снігу попідвіконню повзали" фігури хапні й хрипло-шумливі.
Зайнялися сараї.
— Машини!.. Рятуйте!
В роззявлені двері блищали маховики, зуби й колеса жаток...
— Рятуйте! — гукав хтось.
Ти підійшов, заглянув до них (падала вже покрівля) і вищирився. А брови хмурні. Раптом схопив дрюка з лати й почав гепати по машинах, влучаючи, щоб якнайдошкульніше. Аж хрипів... Коли ж не міг уже підняти рук, кинув і, слоняючись, подався до загонів.
Маєток палав. У чорному небі кружляли червоні птахи. Дерева простягали в полум'я голе гілля, немов намагалися хоть що-небудь вихопити з огню. Марно, все пожер.
Стихло на пожарищі.
А по дорозі на село котився гул. Вітер сердито кидався, шматував його й клаптями шпурляв у темряву. Рев худоби, крики хриплі. Десь за селом вили собаки.
Минали дні.
Весніло. На чорних ріллях, як мурашки, повзали люди, греблися в землі, зморені, з слідами землі на руках, на обличчях. А очі ясніють, радісно гладять кожну латочку, кожну грудочку цілують!
На своїй роботі!
Хтось сіяв. Набирав золотого зерна повну жменю й кидав поперед себе в чорну пухку постіль. "Роди на здоров'я!" Різав мотузок в плече, і вся рука — мов вивихнута. Та дарма (собі ж сіє). Весело дивився на рожевий схід — сонце вставало, і згадалося чомусь — пожежа маєтку (десять сівалок згоріло тоді. А інших машин!).
Ти волами своїми, з економичеських загонів, чесав свою ріллю. Прикипів налигач до руки, плечем торкався до плеча волового.
— Гей, сірі!
Всміхався в простори й жадно хапав легенями весняне повітря, насичене пахом ріллі рожевих проростів... грою блакитних дзвіночків і криками радісними з-під хмар: "Кру... кру..."
А увечері пізно повертався додому зморений, але ясний. Лише в'їжджаючи у двір, хмурився на розвалену оселю й зітхав.
Все — те ж. І хата убога, напіврозвалена, і тіні в кутках... мати стара, нітрішки не помолодшала, ще, навпаки, не одну срібну нитку вплело в її волосся.
Подала вечерю, а сама й-за ложку не взялася. Зітхнула.
— Журно! — промовила.— Все думається,— а немов перевернеться, що буде!? Та ще й сон такий бачила сю ніч: наче в церкві ти з молодою своєю, і обоє — у вінцях. В осяйній церкві, заквітчаній зеленим віттям і степовими квітками, пахло степом і ладаном... Ти взяв її за руку й хотів поцілувати. В ту ж мить зблідла вона, похитнулась і впала на землю... Поганий сон, сину!
У — Ат, не крякайте, мамо!
І все ж похмурився, і серце тобі вщипнув смуток. У тривозі вийшов з хати.
Вздовж греблі шуміли верби. Над ставом у кущах сміялися солов’ї. Зоряно, тихо. Кущами прокрався ти до хати, до знайомого віконечка підійшов навшпиньках і тихо-тихо: стук-стук! Вийди, я жду!..
Тихо. Далі щось біле майнуло в темряві хати. Обличчям дівчина твоя наблизилася до шибки й хитнула головою. Згодом — рипнули двері.
— Ну, я прийшла,— кинула ліниво й спросоння потягнулася молодим і гарячим тілом. З-під рясних вій, як з-під густих очеретів, глянула очима — озерцями, порослими ряскою. В ту ж мить набіг вітрець — стріпнулися вії...
— Ну?
Ти прихилився до неї, стиснув дужо й потонув у синім тремтінні її очей. Палко устами шукав її уст. Тиснув... Раптом, наче під бурею тополя, хруснув її стан.
— Ай!
Пручнулася й висковзнула з твоїх обіймів. Одбігши, стала й злісно кинула:
— Іч, падлюко!
Ти збентежений стояв. Не розумів нічого.
— Любо, ну я ж кохаю тебе! А коли ж? — благав і простягав до неї руки.— Коли ж?! На мойому вбогому подвір'ї ти ж бачила дубки з панського лісу — на нову хату! Збудую, уже й майстрів договорив, обсаджу тополями й вишнями. Старенькій матері звелю покрапати навколо запашними квітками, для тебе ж... Любо!.. Ну ж!
Вона засміялась зневажливо. — Тоді ж і нехай! Та тільки, мабуть, ніколи! Ти думаєш — я піду до тебе у твій "совітський" рай. В казармі жити, з одного казана їсти. Не виглядай, мабуть! Чи ти, може, віриш у свою хатинку з панських дубків?
— А хіба що?
— Ти й не чув нічого? Ех ти! Війна ж іде. А це брат одержав звістку від товариша свого отамана Петленка. "Сподівайся — ідемо!" — пише.
Ти засмутився.
Розійшлися мовчки, наче чужі.
Як тінь, блукав ти хмурний і блідий. Робиш що, а очі стрілами пускаєш в далечінь тривожну. Линеш понад принишклими в тривозі ланами — селами з непохованими трупами поза городами... Уночі довго не спав. Перевертався з боку на бік і не міг задушити зітхань.
А за стінами десь у далечі рев чорних гроз. Глухе ридання штовхало нічну тишу, і вона, важко сновигаючи, падала, билась об хати, аж шибки бряжчали...
Перед "богами" мати навколішки. В беззубому шамотінні чутно— плутався жах і журба. Клала поклони й хрестами намагалася заколихати смуток. Марно. Тінями химерними й патлатими він одривався од неї і падав додолу. Далі повз по долівці й принишк у кутку. Труїв повітря.
Тоді ти підвівся і почвалав із хати.
Гаснули зорі. Хтось дужо за обрієм надував губи та все: пху! пху! Гасив. І злорадо так реготався. Або ж сухенько хихотів у кулак. А потім клацав зубами...
— Давай: пожру, пожру!..— чулося в глухому шумі. А може... Принаймні тобі так здавалося. Ти злякано притулився до одвірка. А перед очима в блакитному смутку сповиті — сіра напіврозвалена повітчина... хлівничок... Чутно— ремиґали воли. Обіч — дубки, що думав на хату...
Зітхнув.
— Ех, думав! Чого не думалося в ті медові дні, коли повітря, підхмелене шрапнельним димом, кров'ю, весняними громами, п'янило мозок і в серці розхристані бажання гасали, рвались, летіли...
Здригнувсь і закляк. Стояв на порозі, прихилившися до одвірка. Розпутано пускав очі по подвір'ю. І никали вони по всіх закутках, а поверталися голодні й залазили в тебе. А з далечі — шум, глухі крики:
— А-а-а!..
Ходив, як уві сні, і не знаходив місця. Виглянув за ворота вздовж улиці,— тихо й мертво. На луки за левади туманні далі. У загоні ремиґали воли. Зайшов.
— Ех ви, мої сірі! Підете знов од мене. І ніжно гладив їм голови, шиї...
На світанні сірі вужі обозів шумом і грюкотом збудили село. Заспані хати розплющили очі, і в них глянули сполохані обличчя. Де-не-де рипнули двері хрипло спросоння. Немов питали:
— Що трапилося?
І питання це з холодом у душі блідими фігурами людей бігло за ворота, за тинами притаїлося:
— Що таке?
— Більшовики одступають.
Серце в тебе з болем стислось і заніміло. Схилившись на тин, тупо дивився ти під колеса на шлях. Раптом (чому те згадалося тобі), пригадалося раптом обличчя прапорщика Петленка. Смугляве, з невеличкими вусами вниз. Пригадалося, як він казав, бувало:
— ...Та земельки десятинок двадцять-тридцять. Господарствечко. Воли круторогі, садочок... пчілки...— і хитро так підморгував та ворушив усом. Ану ж, хлопці, співніть!
(Продовження на наступній сторінці)