Думав про Матюху з його компанією, про позавчорашній сход, про збори в себе в хаті, отоді, увечері. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур’яни, він убродить у хліб тоді й вириває їх із корінням. А потім оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухівку.
До шелюгів дорога була добра, піщана. І шелюгами. А потім пішли чорнозем та солонці. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, і волочив їх, як пудові. На його щастя, зразу ж за Михайлівськими хуторами нагнав якийсь чоловік рябою кобилою у возі. Давид попросив підвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через дві години яких уже під’їздили до Щербанівки.
Зразу ж од степу, звідки під’їздили Давид із михайлівським чоловіком, вигін — ярмарковище — широко розлігся. Цілий табун вітряків прилетів звідкілясь і спустився отут. Далі стояли гамазеї, крамниці й рундуки базарні. Базар уже розходився. За гамазеями, ліворуч,— маєток колишнього інженера Погорілова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим він здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тоді було: в дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли. Тепер паркана зовсім не було. На великому, порослому бур’яном подвір’ї стояла мовчазна водокачка, розбиті будівлі, купи цегли з бур’яну. Тільки під садом стояв одремонтований флігель та стайні. Біля купи гною з вилами порався в червоному кашкеті міліціонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
— Оце міліція тут міститься. Ото під садом льох, сидів і я в тім підвалі. Не дай бог нікому! То арештантська є таки, а то й у льох саджають.
Давид поцікавився, за що ж його посадили були.
— Та от сказати так,— почав дядько,— живемо ж ми на хуторі. Ну, а життя наше звісно яке. Прийшли й до мене вночі під вікно: "Хазяїн, одчини". Потім стали у вікно лізти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одігнав-таки. Як же прилетіла на ранок міліція шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троє суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!
Приїхали.
Біля ґанку стояли підводи, на ґанку багато селян. Було рівно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярію й глянув на годинник. У канцелярії за столами сиділи й шкрябали перами писарі, навіть на машинці стукотіла одна машиністка — білява тендітна панночка. Біля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом і од сіряків — вівцями під дощ. Кричали плакати з стін: "Купуйте селянську позику!", "Підвищуй урожай!" Кликав наймит у спілку "Всеробземліс". Два кремезних чоловіки, робітник та селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка міста з селом!" Якось одразу де й поділося в Давида чуття самотності й пригнічений настрій. Знов одчув у собі таку певність і радість, мов то живі люди, живі заводи, фабрики димлять, бринять не на плакаті, а в повітрі ескадрильї літаків. Життя буйне — відродження країни.
Скинув будьонівку, трошки патлатий і з веселими очима. Пройшов до кабінету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село і повернеться, може, надвечір, а може, аж завтра. От жаль!
— А що ви хотіли? — спитав секретар.
Та з землею в них ніяк не влаштуються в Обухівці. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, і от не чути нічого, і приговор той десь загубився. То думають ізнов оце. Зараз у них провадиться організація земельних громад. І думають сход оце скликати, то хотів побалакати: треба, щоб хтось із району прибув, бо в них же, в Обухівці, "диктатура" Матюшина,— він може і пику побити, і сход розігнати.
Секретар нічого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.
— Да, жаль, що голови немає.
Зайшов потім у партком. Там же це, з коридора просто двері. Але саме сидів з Мироновим (це секретар парткому) начальник міліції. І, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор і сів на лутці, піджидаючи. Хвилин через кілька вийшов із кімнати начміліції з забинтованою шиєю. На Давида тільки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тоді зайшов у партком.
— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сів перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг із-за обшлага якісь папери, партквиток, поклав на столі перед секретарем. От спершу зареєструватися. Бо тоді якось приходив, а в парткомі нікого не було. А скаже от що: свавілля та безладдя страшенне в них на селі. Він сам з Обухівки. Миронов це знає. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спідлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, і подумав: "Да, пожалуй, ще б тільки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
— В партії з якого року?
— З двадцять першого.
— Де вступили до партії?
— В Червоній Армії в Ташкенті.
Миронов мгукнув і довго не зводив очей з Давидового обличчя, потім спитав: що ж там у них, в Обухівці, за свавілля та безладдя? (І "свавілля", і "безладдя" — підкреслено в нього). Давидові одразу, від самої інтонації його голосу, стало якось не по собі, і він уже відчув, що не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Він похмурився і став розповідати про сход, про Матюшину політику й мордобій, про історію з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скінчив Давид, затягся цигаркою й спитав ні з того ні з сього:
— Ви от що, товаришу, краще скажіть: у дев’ятнадцятому році, до Червоної Армії, де ви були?
— До приходу денікінців — дома, а потім — в лісі, у партизанському загоні.
Ще мгукнув Миронов і мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорі гомін та рипіли двері на блоці.
Миронов перший озвався:
— Це все, що ви мали до мене? — і, одклавши квиток, взяв олівець і схилився над паперами.
Давид спалахнув.
— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам іще мало: на сході, перед цілою громадою, чоловікові за те, що голосував проти голови сільради, партієць б’є в кров обличчя — мало? Хватає й намагається зґвалтувати дівчину начальник міліції, добре, що вирвалась,— і це мало? Село затуркане, темне, в хаті-читальні досвітки. Ночами п’яний розгул із Матюхою на чолі. Я оці дні ходжу сам не свій. Іноді просто не віриться, що це дійсність, а так — немов заснув і душить кошмар.
Я пішов сюди, думав порадитись із товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, і сказав тоді на диво байдуже:
— Це все буде в парткомі обговорюватись. Да, Обухівка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п’є, про це ми знаємо, і знає партком. П’є, та розуму не пропиває: недарма ж два роки обирають на голову, і якось зовсім не можна припустити, щоб він... та ще на сході. Сахновський позапартійний — хай буде відомо йому. А потім — "намагання зґвалтувати" — це таке розтяжиме поняття.
І взагалі його, Миронова, дивує: на селі праці для партійця — непочатий край. На селі — кооперація, КВД, культосвітня робота. А він із такими дрібницями...
Давид оторопілий дивився на нього й довго мовчав. Хотів щось сказати, та втримавсь. Тільки закусив губу до болю, підвівся. Довго надівав будьонівку на голову. Ще стояв і думав: не вірилось, що от треба повернутись і вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помічав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом підвів обличчя й сказав:
— Ні, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
— Чому?
— Він ніде не дінеться,— ухильно відповів Миронов.
Надворі, як зійшов з ґанку, став під мрякою й досі оторопілий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в одній банді?" Але потім поволі одходив, тільки настрій такий же безпросвітний та важкий був. Сходив потім на пошту, вкинув листа в редакцію газети "Голос праці" й передплатив газету на три місяці для хати-читальні на ті гроші, що зібрали тоді ж у неділю. Трохи полегшало й надійніше стало.
Годинник на пошті показував пів на другу. Давид довго не барився вже, улаштував іще деякі свої справи й рушив додому.
Як і тоді, вранці, мрячило й тоскно гудів над головою телефонний дріт на одній ноті. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, і бриніла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлівських хуторах смеркати Давидові стало.
Вже де-не-де світилось по хатах. А як за хутір вийшов, зовсім чорно стало — ні дороги не видно, ні степу. Все небо крізь мряку й ріллі злилось, змішалося в чорну й липку квашу. Гудів дріт. І було, що дріт обривався, тихо тоді, тільки ноги в грязюці чвакали. Потім, чути ногами стало,— почалися піски... Це шелюги вже. З обох боків дороги в темряві тьмяно пляміли на сірому піску кущі, кучугури. І зовсім близько чорніла смуга соснової посадки.
Поминув хрест край дороги — колись при денікінцях тут розстріляно кількох селян, як гнали їх на Щербанівку. Згадав, як Зінька вчора... І раптом одчув у собі таку смертельну тугу, мов серце хто взяв і здавив у холодній слизькій руці, аж пальці в нього повгрузали.
— Уб’ють сукині сини. Десь підслідять і вб’ють. Ну й хай. Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили... Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упроголодь, щоб, може, ніколи не вернутися. Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тільки мить одну, що тільки крилом черкнула... А! хіба радість чи й саме життя вимірюється часом!
(Продовження на наступній сторінці)