— Охоче назву себе: студент третього курсу Київського університету Тищенко. Уповноважений повітового продовольчого комітету.
— Так я й догадувався: відгодівля свиней. Діло хороше. А в мене, на жаль, ні чинів ніяких, ні звань. Просто — слюсар Харківського паровозобудівного заводу. Потім — солдат-фронтовик. Зараз гостюю у своїх родичів.
— Тільки й всього! А я вже подумав, чи не особливий уповноважений від сільської громади. З таким ви апломбом!
— Ні, ні. Але й за уповноваженими діло не стане. Як треба буде. А це ми з товаришем просто знічев'я зайшли у парк свіжим повітрям подихати. Та й розговорились ото випадково з паном Погореловим. Чому й ви свідок. Про привиди. Ні, не така це проста штука,— знову повернувся до Погорє-лова,— живій людині у привид перевернутися. Марні й ваші, пане Погорелов, потуги!
— Марні?
— А тим більш з такими, як у вас, намірами. Та ще до того ж — не самі ви свої наміри й "координуєте", пане Погорелов.
— Не розумію. А хто ж?
— Маю на думці ваших синів-спадкоємців. Обидва — золотопогонники.
— О, мої сини — то гордість моя! В оці смутні часи вони лишилися вірними своїй воїнській присязі, своїй вітчизні.
— Про це й мова. Про їхню відданість старому режиму. Але нічого з цього не вийде. Накрився рязанський маєток, накриється і цей. Не сьогодні-завтра. І даремно ви сюди приїхали.
— Та як ви смієте!— не міг уже стримати свого роздратування пан Погорелов.— Я приїхав до себе додому.
— Але ж ви забуваєте, що це не тільки ваша домівка, а домівка принаймні ще душ тридцяти наймитів економії. І що вони навряд щоб погодились і надалі з такою несправедливістю: будинок кімнат на двадцять — для одного, для пана Погорєлова, а вони — на долівці покотом, на солом'яній підстилці. Як худоба! Думаю, що навіть на сьогоднішніх наймитських зборах стане і це питання.
— На долівці? Вперше чую!— здивувався Погорелов і звернувся до управителя:— Що ж це таке, Іване Авер'яно-вичу?
— Та слухайте!— заперечив управитель.— Сплять, де хочуть. Дівчата — на кухні на лавах, а котрі — на полу за перегородкою. А хлопці — у чоловічій людській. Є піл. І на лавах можна. А як їм на долівці охота,— вольному воля!
— І нащо б ото я казав!— за весь час вперше озвався обурений Тимоха.—"Вольному — воля!" Та хлопці ще з осені товчуть вам про піч. Так ви все — нехай та нехай. На долівці тільки й рятуються від диму та чаду!
— Ну, це вже чисте неподобство, Іване Авер'яновичу!— обурився і пан Погорелов. І тільки ворухнувсь, як Влас, що весь час стояв за спиною в нього, ступив крок, пригнувся. Пан Погорелов сперся рукою йому на плече і важко звівся на ноги.
— Та ви їх слухайте більше. Всяких баламутів! Подивитесь завтра самі.
— Не завтра, а ще сьогодні!— запалився пан Погорелов, але зразу ж і охолонув.— Проте, що я можу?! Одне сьогодні добре діло зробив, але якою ціною! Цілу баталію видержав.— І далі без видимого зв'язку звернувся до Артема: — Так кажете, молодий чоловіче... Але чи не здається вам, що для того, щоб із дому прогнати мене, потрібні серйозні причини якісь. Контрреволюцією не займаюсь. Нікуди навіть із дому не виходжу. Нікого не приймаю.
— Причина та сама, що і в ваших рязанських земляків була,— сказав Артем.— Як пак, Власе? "Щоб і вам нерви здря не псувати, та й серед наших, може, який слабонервений знайдеться". Не перебрехав, Власе? Пробач, не знаю, як по батькові.
— Не чіпляйся хоч до мене!— сердито відказав Влас. І потім, з фамільярністю давнього і відданого слуги, до пана свого звертаючись:— От і послухай вас, ваше превосходительство! "Дай прикурити". А вони якраз із тих хлопців, що самі прикурити дають!
Студент Тищенко засміявсь:
— А непоганий з тебе, Власе, каламбурист!
— Базіка!— гнівно глянув Погорєлов на Власа, повернувсь і рушив назад, у напрямку до будинку.
Артем з Тимохою, не шукаючи стежки, навпростець побрели по снігу через парк до чорного двору. Якийсь час ішли мовчки. Раптом Тимоха обізвавсь:
— І непоганий, може, чоловік. Коли б з нього оте генеральство та поміщицтво зшкребти.
— Не зшкребеш: як шкура приросло! Оце й лихо його,— сказав Артем.— І, помовчавши часинку, додав:— Та, мабуть, і наше. Бо зайвий клопіт.
— Клопоту великого не буде з ним,— зауважив Тимоха,— отак, як і рязанцям.
— Ти так думаєш? Дай боже! А два сини-спадкоємці? Золотопогонники? Старший — ротмістр лейб-гвардії якогось там полку. Корніловець. Ще восени з однокашниками своїми, такими ж золотопогонниками, пробрався на Дон, до Каледі-на. А менший — юнкер Київського артилерійського училища. Цього тобі мало для клопоту?!
XIV
Чорний двір просторо розлігся зразу ж за парком і межував з другого боку із скотним двором, що розкинувся по горбі вздовж ставу, аж до греблі. З двох інших боків степ підступав до самих будівель. Ціле містечко, де старі ветхі будівлі (деякі навіть іще з часів кріпацтва) стояли впереміжку з новими цегловими під бляхою — інбарями, каретним сараєм та конюшнею для виїзних коней, конторою, свинарниками, пташарнею. Житлові будинки всі були старі: і півдесятка мазанок в один ряд — для сімейних (по дві сім'ї — через сіни), і людська, незграбна будівля, де містилася кухня, а в другій половині — помешкання для одинаків. Поряд з новенькою конторою ця величезна, як клуня, будівля здавалася ще старішою. Вечірні димові стовпи стояли над стріхами, червоно забарвлені сонячним промінням. Хоч сонце вже сіло за небосхил. На протилежному краї бірюзового неба вже зайнялася вечірня зоря. І така тиша, що чути було голоси на скотному дворі,— саме напували худобу.
Хлопці з-за конюшні увійшли в двір і майже зіткнулися з Горпиною, яка вийшла із свинарника з порожньою цеберкою в руці.
— Здрастуй, Горпино!
Дівчина спинилась, радо здивована.
— Артем! Ой, молодці, хлопці, що прийшли. Здрастуй!— цеберку поставила на сніг, глянула на свої руки.— І поздоровкатися ніяк, бо від свиней, руки брудні.
— Знайдемо вихід!— весело сказав Артем.— Коли, звісна річ, не заперечуєш?— І, не чекаючи на відповідь, обняв здоровою рукою дівчину за плечі й поцілував — та ще так міцно!— в пругкі дівочі, ще ніким з чоловіків не ціловані губи.
Горпина аж розгубилась. Зашарілась. Навіть ряботиння зникло з лиця, тільки стало лице мовби дуже смуглявим і в сутіні — на подив вродливим.
Тиміш жартома й собі підступив до дівчини.
— Ну, вже годі тобі,— до Артема.— Дай же і мені поздоровкатись.
Горпина відступила від нього на крок. І собі в жарт:
— Та чи ж я ікона, щоб ото кожен... Та ми ж уже й бачилися сьогодні.
— Та правда, бачились. Думав: може, забула!
— Ні, я не з забудькуватих!— І почувалось, що сказала це не так для Тимохи, як для Артема.— От молодці, що прийшли!— облишивши жарти, ще раз подякувала Горпина.—■ А ми ради такої нагоди навіть на вечерю з варениками заходилися. Побіжу, треба помогти дівчатам.
Хлопці перейшли двір, наміряючись зайти спершу, перед зборами, до Омелька Хріна, який жив у другій від краю хаті-мазанці. Його ще дома, мабуть, і нема — упорує на ніч воли, але не біда. Посидять у коваля Лавріна, тестя Омелькового, що жив із своєю старою в одній із ним хаті — через сіни. Але, порівнявшися з крайньою хатою Оверка Вухналя, хлопці мимоволі спинились. Уже й вечір, та ще й проти неділі, а він щось собі порається на причілку хати. Дзвякала сокира.
— Що ти майструєш там поночі?— спитав Артем.
— Та... Закурити є? Несіть сюди.
— Балуваний!— пожартував Артем, коли підійшли до Оверка.—"Несіть!"— А сам радий був нагоді зблизька роздивитись споруду невідомого призначення.
— Так що ж це воно буде? Чи не за планами архітектора Невкипілого, Прокопа Івановича?
Оверко не зрозумів. Поки закурював, мовчав. А далі, бо треба ж було щось відповісти:
— Затишок для курей.
— А досі ж де їх держав?
— Та в сінях. Там тих і курей •-— аж п'ятеро.
— Так що ж вони в цій загороді робитимуть уп'ятьох?
— У довгої лози гратимуть,— посміхнувся Тимоха.— Ой, не крути, Оверку! Тут добрий десяток овець поміститься.
— Ну, вже й десяток! Хоч би півдесятка припало. І то добре. А на менше я і не згоден. Четверо дітей! А ні — корову! Тридцять років ув економії роблю. Не заробив, скажеш, Артеме?
— Чому не заробив! У сто крат більше заробив. Та бач, яке діло, Оверку: заробітки наші за тридцять років розтринькували рік у рік. Спершу князь Куракін з княжатами, потім Погорелов. Скільки по загряницях розвіяли вони нашої пра-ці-кривавиці! Не збереш!
— Це так. Але й залишилось немало.
— Немало: земля! А це добро, що в дворі зараз, хоч би сирітські та вдовині сльози втерти вистачило.
— А мені, значить...
— І тобі перепаде щось,— перепинив його Артем,— не треба тільки дуже апетит свій розпалювати. Та я, власне, і не про це хотів. Не це мене дивує. Отака кошара, отакий корівник у дворі, а ти льодник будуєш.
(Продовження на наступній сторінці)