Остапа здивувало — звідки йому відомо, що він у Підгір-ці. Зацікавлений, без зайвих слів, він скочив на ходу на полудрабок і вмостився разом з Грицьком. Спитав мерщій:
— То, виходить, і ти вже чув? Про Тимоху.
— Чув,— журно хитнув головою Грицько.— Те, що й ти, мабуть. Від Уляни.
Обабіч, побіля воріт, заклечаних осиковим та кленовим віттям, стояли юрбами люди. І з самих скованих їхніх рухів, з засмучених облич знати було, що і в них зараз мова про сердешного Тимоху.
— І чого йому треба було у той Славгород, западись він! — по павзі озвався Остап. Грицько нічого не сказав.
Як проїздили повз школу, побачив на шкільному подвір'ї ївгу. Знімала з мотузка висохлу білизну. На білому тлі простирадла чітко вимальовувалась її струнка постать — спиною сюди. І враз обернулась на торохтіння коліс, і на обличчі її застиг вираз великого подиву: що не спинивсь, проїздить мимо. Адже обіцяв привезти з поля клечальної трави — потрусити в кімнаті та в класі, пристосованому після закінчення учбового року під житло. І таки віз, мав кілька оберемків скинути біля школи, але при Остапові робити цього не схотів. "Обійдеться!" І вдарив віжками по конях.
Зразу ж за церквою — в розчинені двері лився хоровий спів вечірньої відправи — Грицькові було звертати на свій куток. Але він чомусь поминув свою вуличку. Може, не помітив у задумі, подумав Остап і сказав йому, щоб спинив коні — дав би йому з воза встати. Але Грицько, мовби не чув, вдарив віжками по конях, ще й батогом підстьобнув, а до Остапа гукнув, перекриваючи гуркіт коліс:
— Сиди! Мені теж у той край!
І далі до самого лісу мовчали обидва.
Грицько мимоволі думав про ївгу. Про те, як він пояснить їй потім свій вчинок. Навіть жалкував: було б таки спинитись — і траву скинув би, і її попередив би, що забариться, а може, й зовсім не зможе прийти цієї ночі. Причину можна було б якусь вигадати. Огидно, звичайно... Ну та раз уже так сталось, що не сказав тоді, зразу ж по її поверненні з міста, про свій зв'язок із партизанським загоном, то вже доведеться чекати тепер іншої слушної години. Мабуть, перед самим весіллям найдоречніше буде. Якщо воно коли-небудь відбудеться. Після того, як відкриється їй. Дуже добре йому було упомки ота зеленоярськ.а розмова їхня і її "ультиматум". Мабуть, і в місто на цілий місяць зникла тоді, щоб тільки показати характер свій, застерегти, що плохі з нею жарти. Дарма! Він теж не Хома. Будь-що-будь, а від свого не відступиться нізащо! Хоч би й до розриву діло дійшло. Спочатку навіть самому було дивно, що так спокійно думає про оце. Чи не збайдужів до неї за отой місяць розлуки? Ні, розлука була тут ні при чім. А все почалося з отої дуже прикрої розмови, одразу ж по її поверненні з міста.
Уже після вечері, стелячи постіль, ївга через плече сказала з легеньким докором: "А ти так і не спитав мене, чого я в місто їздила!" — "Бо знаю це з твого листа".— "Ні, в листі про те нема.— І по невеличкій павзі додала, наче з рушниці пальнула: — Зробила аборт!" — "Що?!" — оторопів Грицько і своїм виглядом навіть розсмішив жінку. "А ти що, не знав, що від того діти бувають?" — "Ну й стерво ж! — подумав ніколи ще, навіть в думці, не вживаною щодо неї лайкою.— І ще жартує!" Нарешті видушив з себе: "Та як же ти могла?!" — "А так,— обірвала на півслові.— Бо досить із мене і одного байстряти!" — "Та хіба ж я тобі не казав, що женюсь?!" — "Казав, та не зав'язав".
Згодом, уже серед ночі, в ліжку, Грицько іще повернувсь-таки до цієї теми, але тепер уже в іншому — ліричному тоні. "Ні, не збагну, як ти могла?..— ївга мовчки долонею закрила йому рота, Грицько одвів руку.— Я вже не про те... Але як ти могла не сказати мені, не поділитися зо мною. Адже для жінки, якщо вона по-справжньому кохає чоловіка, немає більшої радості, як почути під серцем дитину од нього!" — "Ну ти ж і нахаба! —■ озвалася ївга незлостиво.— То, значить, я люблю тебе не по-справжньому? А як? З розрахунку? За твої маєтності? І годі, спи, мій романтику дурненький!" Тієї ночі про весілля не було в них розмови. Але з наступного дня починаючи, майже щоночі, навтішавшися одне одним та відпочивши або й поспавши якусь годину та прокинувшись, вони заводили розмову про весілля. Власне, про саме вінчання, бо виконанням цієї необхідної формальності і мали обійтись. ївга була за те, щоб вінчатись не у Вітровій Балці, а в місті. (Як то і годиться взагалі — в приході молодої у церкві, де її метрика). І не в свято, а серед тижня, щоб без зівак. Грицько досить байдуже на все те годився. Гаразд. Чи в місті, то й в місті. Вибере днину, що коні будуть вільні од роботи, та й з'їздять у місто. З тим, щоб другого дня вже й додому вернутись. Але ж куди? На белебень до нього ївга категорично відмовилась. ("Ні за пані не хочу, ні за наймичку!") Доведеться в школу. До кімнати можна буде ще й клас під житло устаткувати. Не зараз, звичайно, а як закінчиться учбовий рік... І ось тиждень тому скінчились нарешті заняття в школі, зайшли канікули. Уже на другий день найняла ївга двох молодиць — винесли парти в сарай, заходилися з мазанням. Та спершу довелось шпарувати; а потім поки маслянки роздобули (аж у Князівку мусив Грицько з'їздити). На цілий тиждень розвели той ремонт. А думалося ж іще до зелених свят і в місто з'їздити, і повернутись. Не встигли. То вже доведеться тепер одразу ж після свят...
"Та ні, не вийде одразу після свят!" Грицько й сам не тямив — чи то подумав це він, чи вголос промовив. Щоб перевірити, зиркнув на Остапа поруч. Сидів похнюплений з виразом втоми і смутку на темному обличчі. Ні, не чув, як видно. Але зараз, відчувши Грицьків погляд на собі, повернувсь до нього лицем і спитав:
— Але чи то ж пропустять лісовики? Кажуть, що на ніч всі дороги перекривають.
— Проїдемо,— сказав Грицько.
До лісу під'їхали вже в присмерках. А коли в'їхали в ліс, під склепіння вікових дубів та осик, так одразу й облягла їх ніч, темна і насторожена. Не встигли півгін проїхати, як з темряви, з-за кущів вихопилось двоє оружних.
— Стій!— Підійшли до самого воза, приглянулись пильніш.— А, Саранчук!— впізнав один.— А це хто з тобою?
— А це зі мною,— відповів Грицько.
— Пойнятно!— і відступився од воза. Поїхали далі.
— А тебе знають тут,— сказав Остап здивовано. Грицько з міркувань конспірації схитрував:
— Знали б і тебе. Коли б цілий місяць лісових вошей годував разом із ними. Отоді, ховаючись.
Біля хати лісника, через дорогу — на отій галявинці, де тоді взимку відбувся перший збір засновників червоногвар-дійського загону, на яких обрано було Тимоху Невкипілого за командира, біля куреня горіло вогнище під казаном на тринозі, а навколо з десяток партизанів із сторожової застави — поки поспіє вечеря — весело гомоніли. Мабуть, котрийсь розповідав якусь веселу побрехеньку. Бо час од часу вибухав гучний регіт.
"Значить, не знають іще,— майнула у Грицька думка.— Чи, може..."
І те ж саме, як видно, подумав Остап. Сказав, як од'їхали трохи:
— А може, Грицьку?.. Адже сама Уляна, либонь, на власні очі не бачила.
— Коли б то!— зітхнув Грицько. І подумалось: як мало треба людині в біді! Блиснув малесенький промінчик надії, і вже одлягло трохи од серця. І навіть на розмову потягло. Грицько дав перепочити коням, їхав якийсь час тихо. А самі тим часом закурили.
— А про Артема так нічого й не чути?— після першої затяжки спитав Грицько.
— Живий!— одразу ж пожвавішав Остап.— Уляна розказує, що за кілька днів перед нею і він ночував у Горпини та Власа-денщика, що тепер за двірника робить у Галагана. Бідує, либонь, дуже. Безробітний. Нібито якийсь там охвіцер, знайомий Власові, хотів за кучера до Галагана у Князівку влаштувати, але зірвалось. То наміряється сюди.
— Ну то й чого ж ти зітхаєш?
— Не буде йому життя і тут,— відповів Остап.— Значить, у лісі...
— Живуть і в лісі,— сказав Грицько.— Живуть і навіть не завжди, як бачиш, горюють! Чуєш?
Ще б пак не чув! Коли ж увесь ліс повнився луною пісень. Поміж дерев там-там горіли огнища. Партизани жили по куренях, не всі разом, а окремими підрозділами. Сьогодні з нагоди зелених свят до багатьох прийшли жінки з передачами. Отож і лунають по лісі хорові пісні. Від одного вогнища:
Ой козаче, козаче-гультяю, 1б4 Виведь мене з зеленого гаю...
А з іншого гурту — глухіше, слів і не добрати, а тільки з мотиву знати,— співали журливої "Туман яром, туман яром..."1 5.
Зустріли й на самій дорозі — ішли двоє обнявшись, чоловік і жінка. Як видно — молодята. Певно, тому, коли вже неподалік од Підгірців зустріли ще двох — ішли хоч і не обнявшись, але й не нарізно, а пліч-о-пліч, то навіть не звернули уваги. І вже тільки як проїхав, Грицько догадавсь, бо впізнав Захарка Невкипілого, і півголосом сказав Остапові:
— Орина!
Остап сплигнув мерщій з воза і кинувся услід їй, гукаючи на ім'я. Орина спинилась, впізнала брата й пішла йому назустріч. А як зійшлись, ридма припала йому до грудей.
"Значить, таки факт!". Ізнов, як тоді на греблі, у Грицька похолонуло в грудях.
(Продовження на наступній сторінці)