Микола заснув, сидячи за столом, заколисаний тишею, яка запанувала в цілому домі по відході господині і її сестри. Нічна праця в млині, далека дорога на Гончарівку втомили-таки.
Прокинувся від легкого стуку в двері. Глянув крізь вікно, надворі вже сутеніло — спав-таки довгенько. Від невигідної пози, бо спав сидячи, боліли в'язи і стерпли руки. Стук повторився. Тоді він скочив з крісла, поправив розкуйовджене волосся і підійшов до дверей.
— Прошу,— запросив він.
Перед дверима стояла Марія Адамівна.
— Задрімали? — спитала, приязно посміхаючись..
— Тут так хороше, так тихо, мабуть, задрімав,—• сказав юнак червоніючи.
— Ходіть до нас на так званий чай,— сказала гостинна жінка.
Микола подякував за запрошення, не зрозумівши гаразд, про що йде мова.
В кімнаті, куди ввела його Марія Адамівна, вікна були завішені. На столі, над маленькою пляшечкою, в шийці якої був прилаштований в бляшаній трубочці гнотик, блимав малесенький вогник. Цей вогник ледве освітлював стіл, на якому в гарних порцелянових чашках, що якимось чудом збереглись з давніх-давен, парувала якась бура рідина. Оце й був "так званий" чай. За столом, крім Марії Василівни, що вже сиділа на своєму місці, Микола побачив усміхнене личко дівчини. До неї підвела його Марія Адамівна і представила:
— Оце моя Сашенька. Микола здалека вклонився.
— Ходіть ближче, подивлюсь, який ви,— промовила дівчина, простягаючи хлопцеві свою маленьку ручку.
Це була невеличка, тендітна блондинка, років двадцяти, струнка і граціозна, мов фарфорова статуетка. Великими в неї були тільки блакитні, променисті очі.
Бачачи ніяковість юнака, що наче розгубився після її сміливої мови, дівчина запросила його роблено великосвітським жестом до столу.
— Розділіть з нами трапезу,— промовила, показуючи на порожній стілець.
Микола сів на вказане місце і тоді вже міг глянути й на сіл. "Трапеза", про яку говорила Сашенька, складалась з цієї ж рідини в порцелянових чашках і якихось чорних коржиків, подібних до конопляної макухи, поданих також на дорогому порцеляновому полумиску. Була на столі ще одна річ, призначення якої Микола не міг відгадати. Це була знов-таки пляшечка, дуже подібна до тої, що випромінювала зараз світло, тільки замість бляшаної трубочки з ґнотом в її шийку була вкладена піпетка з гумовим ковпачком, яку вживають для закапування хворих очей, а сама пляшечка до половини була чимось наповнена, якоюсь прозорою рідиною.
— Солодіть чайок,— запросила Сашенька.— Ви, певне, до такого чайку не звикли?
Микола почував себе дуже погано, він не розумів жарту і не знав, що сказати.
— Це фруктовий чай вищого гатунку, — пояснила Сашенька.— Тепер тільки такий в ужитку.
Микола кивнув головою, набрав ложечкою рідини і проковтнув. Це було щось нудно-гірке. Саша пильно слідкувала за його рухами, і він червонів від збентеження і досади.
— Ви посолодіть, чого ж ви гіркий п'єте? Не бачите цукру?
Микола глянув здивовано на дівчину.
— Ні, такого, якого ви шукаєте, ми вже давненько не знаємо, але маємо чудовий замінник, ерзац, як німці казали. В оцій пляшечці, — вона показала на пляшечку з піпеткою,— є те, що солодить, німецький ерзац, ясніше,— розведений у воді сахарин. Набирайте піпеткою підсолодженої водички і капайте у чай. Звикайте до нашого способу життя, у вас, в Австрії, мабуть, було інакше.
— Я ж не австріяк,— боронився Микола.
— Не відпирайтесь, ми з вами воювали, — дражнила дівчина, бавлячись заклопотанням юнака.
Микола сказав, що вже два роки, як тої Австрії, що воювала з Росією, нема, але Сашеньку це не переконало.
— Не важно,— промовила вона. Дівчина була в збудженому, піднесеному настрої, їй хотілось з перших слів пізнати, що собою являє їхній квартирант, чи розумний він хлопець, чи вихований, які в нього погляди на сучасну дійсність, на життя.
Але це чомусь не сподобалось Марії Василівні. Вона відкопилила свою велику нижню губу і звернулась до Сашеньки з докором.
— Знайшла тему для розмови,— бубоніла вона,— є, мабуть, цікавіші теми, ніж про Австрію, тим більше, що її вже нема.
Микола бачив і розумів, що дівчина силкується жартувати, щоб заглушити бідність, яка виглядала з кожного кутка — і з полумиска чорних коржиків, подібних до макухи, і з чашок, з яких разом із парою виходив солодкуватий запах перепалених фруктів, і з пляшечок, з яких одна імітувала світло, а друга — цукор.
"Як же вони живуть, ці жінки?" — знов подумав Микола і вирішив про це негайно довідатись.
Другого дня він приніс з роботи мішечок білого борошна, одержаного за працю, і віддав господині. Він бачив, як раптом загорілись очі жінки, а потім зразу ж затьмарились сльозами.
— Звідки у вас таке щастя? — спитала, подавляючи спазми.
Микола розповів, що працював надурочно, витрушував мішки в коморі і за це комірник дав йому цей мішечок з борошном. Він запевнив Марію Адамівну, що борошно зароблене чесно.
— Давно ми вже нічого доброго не їли, — промовила сумно стара жінка.— Ми з сестрою ще можемо терпіти, але серце болить, що молода дівчина голодує.
Марія Адамівна швидко змахнула сльозу, що набігла на очі, і опанувала своє почуття.
— Вона горда і тільки вдає, що не терпить,— продовжувала вже спокійно мати Сашеньки,— але я знаю, що терпить, що страждає вона і фізично, і морально. Поки ми ще мали речі — вивозили їх у села і вимінювали у селян на борошно, картоплю й інші продукти, а як того добра не стало — сіли маком. У село пішло піаніно, на якому вже добре грала моя доня, пішло за два пуди борошна і шматок сала, потім грамофон з пластинками за пуд. Пішли за продукти стільці і крісла, пішов весь мій гардероб, речі сестри, Марії Василівни, пішов деякий одяг Сашеньки. Залишилось тільки те, що вже нам було надто необхідне і що, зрештою, не потрібне сільським багатіям. О, як вони знахабніли! Вони вважають, що тільки на них все тримається і буде влада така, якої вони захочуть.
Микола пригадав, що він це вже чув з уст Гирі. Адже Гиря викладав перед ним свої теорії. Він слухав Марію Адамівну з величезною увагою.
— Одного разу,— оповідала жінка,— виїхав такий багатій на базар з дочкою, яка шукала панбархату на плаття. І це, бачите, тоді, коли ми гинули з голоду. Я продавала на базарі шматок гарної вовняної матерії.
Думала колись пошити Саші спідничку, але голод примусив розстатись з добром. Підійшла ця куркулівна зі своїм татом, помацала матерію і тільки фиркнула. Мені, каже, червоного бархату б, а таке не потрібне. Та хіба тільки це?..
Зі слів старої жінки виростали картини, яких він не бачив у своїй вітчизні. Там, у країні "хлопів і попів", як іронічно називали Східну Галичину, такого не знали. Великих багатіїв не було серед селян, бо всі землі забрали поміщики, щодесятий, мабуть, селянин тримав одного або пару коней, а решта батрачила, ставала форналями панськими або покидала рідний край і їхала за океан шукати шматка хліба.
Марія Адамівна перепросила юнака, що знудила його своїми скаргами, і швидко пішла у свою кімнату.
4
Минали місяці, як Микола поселився на Гоичарівці. З його приходом увійшла в дім надія, проста людська надія на існування. Тепер молодий чоловік, як його скрізь називали, вже не харчувався де-будь, а всі свої заробітки, в якому б вигляді вони не були: чи то грішми, борошном, чи продуктами, виміняними за борошно, ніс додому і віддавав господині. І вже щодня на столі з'являлась тепла страва, і поволі почало рожевіти бліде личко Сашеньки, частіше почала з'являтись усмішка на устах обох старих жінок.
Микола почував себе щасливим, він знав, що потрібний людям. Далеко від рідної сім'ї, розділений з нею штучними кордонами, може, й назавжди, він уважав за свій обов'язок допомагати цій сім'ї, що прихистила його в себе, оточила турботами і ласкою. Тепер після своєї іноді виснажливої праці поспішав додому, а не заставши Сашеньки, біг її зустрічати. Не раз годину і більше ходив перед установою, де вона працювала, поки не кінчалась робота і дівчина не виходила. Вони тоді приязно усміхались одне до одного і йшли разом додому, весело розмовляючи. Вона цікавилась, як проходив його робочий день, що бачив, і сама розповідала про свої денні враження. Одного разу він довідався, що за нею впадає один службовець і зробив їй пропозицію вийти за нього заміж, яку вона зі сміхом відкинула.
Микола вдав, що на нього не справила враження ця звістка, але насправді було не так. "Чому Сашенька відкинула пропозицію службовця? Чи вона має якісь надії на мене?"
(Продовження на наступній сторінці)