— Там ішлось про людські гнізда. Звичайно, треба уявити картину, протилежну тій, що я змалював, оповідаючи про пташок. Бо там, власне, діяли пташки-люди, гнізда яких нищили хижаки віками, а зараз вони об'єднались і напали на хижаків. Бачив як маленькі пташки гонять яструба? О, це була складна і важка боротьба. Але давай краще поснідаємо, зголоднів я з дороги, — закінчив Владик вступ до оповідання. Та Микола чекав від нього подробиць.
Надя запросила до столу, і всі сіли. Після чарки, випитої за щасливе повернення додому, Микола почав давати нові питання, що стосувались розкуркулення, і Владик оповідав про конкретні випадки, що мали місце в тих селах, де він бував і працював.
— Один куркуль поставив нам збройний опір. Це був материй глитай і явний ворог. Він заявив привселюдно, що Радянської влади не визнає і бідноті, що колись лизала йому чоботи, не скориться.
— Бач який! Такого гада не жаль! — вставив Микола.
— Ми і не жаліли. Послухай, що було далі. Став цей потвір з сокирою перед дверима хати на своєму ганк^ і заявив, що хто тільки зробить крок на ґанок, розколе йому голову, як гарбуз. Я підійшов і кажу: "Дядьку, давайте не будемо сваритись. Довго ви так із сокирою не встоїте все одно, не примушуйте нас вживати крутих заходів".— "Мені життя не жаль,— говорить куркуль.— Я взяв своє за кращих часів, а за цих злиднів не хочу жити".— Воля ваша,— відповідаю йому, — хочете жити чи ні, ви вже нажились, а ми ще не починали, тому виходьте спокійно з хати, сядете в машину, повеземо вас з усією родиною на вокзал, посадимо у вагон, і поїдете собі в інше місце. Там також живуть люди, і ви будете жити". Не слухав, вперся на своєму і стоїть, як бик. "Хоч одному життя вкорочу",— кричить і все себе підігріває, а видно, перед цим самогонки добре хильнув.
Тоді один активіст, спритний хлопець, каже до мене: "Ви ідіть у той бік і заговоріть йому зуби, і ми зараз будемо його мати". Я зайшов збоку, як той бідняк просив, і знов умовляю упертого. Не встигли ми перемовитись і десятьма фразами, як парубок підбіг і схопив його ззаду. Поки куркуль опам'ятався, його вже тягли колгоспники з ґанку на подвір'я. Зразу ж обеззброїли, забрали сокиру, самого зв'язали і кинули на машину. За ним спокійно перейшла вся його родина. Я дозволив забрати з собою всю постіль, білизну, все, що просили, крім сокири. Тої я не дозволив узяти, а віддав її як трофей тому спритному колгоспникові.
— Дітей тобі не жаль було? — спитала Надя, що увесь час уважно слухала оповідання чоловіка.
— У цього куркуля малих дітей не було. А от у однієї родини маленьких діток було шкода, але що робити. A la guerre, comme à la guerre l.
— Цей куркуль твоїх діток, гадаю, не пожалів би, коли б його взяла,— промовив Микола.
— Безумовно, не пожалів би. Хіба мало дітей голодувало, а в нього гнила закопана в землі пшениця. Він же хотів голодом примусити здатись на його ласку і не-ласку цілу державу, не те що дітей!
— До речі,— сказав він по хвилині,— ти, Миколо, згадав про моїх дітей. А у нас їх чомусь нема. А чому б то, як ти гадаєш? — звернувся він до Гаєвського.
— Ти спитай жінки, а коли вона не знає, то — лікаря,— відбувся жартом Микола.
На війні, як на війні (франц.).
Надя почервоніла до самого волосся.
— Знайшли тему для розмови,— сказала вона, подивившись докірливо на чоловіка.
Владик зрозумів свою нетактовність, підійшов до жінки, обняв її і ніжно поцілував. Микола подумав: а чи це не відповідь на питання, яке мучило жінку?
14
Тринадцятий рік революції був роком великих зрушень і перетворень в державі.
В країні в основному було завершено колективізацію. П'ятнадцять мільйонів одноосібних господарств об'єднано в колгоспи. Соціалістична система стала панівною в народному господарстві. Капіталістичні елементи знищено дощенту, тим самим ліквідовано експлуатацію людини людиною.
У містах, на заводах і в установах, на шахтах Донбасу, по селах України і всього Радянського Союзу з'явились нові люди, яких не бувало ніколи раніш. Це не були якісь приїжджі, а ті самі, що вчора, але... інакші. Усі їх знали по іменах і на прізвище, але іноді самі своїх не пізнавали. Неначе ті люди поскидали з себе стару шкіру, як гнилу одежину, і з-під неї виходили люди нові, свіжі, відмолоділі, з новими поглядами на життя, з новими інтересами і вимогами, з новим ставленням до праці.
На окремих шахтах з'явились шахтарі, які замість одної виконували по дві і більше норм за зміну. За ними тягнулись інші шахтарі, бригади. З'явились рекордисти, чого раніше не бувало. На вимогу робітників на заводах і шахтах плановики і нормувальники переглядали старі норми, виборені колись страйками, а тепер визнані самими робітниками непідходящими, бо свою робітничо-селянську державу робітникові обманювати негоже. При капіталізмі можна було занижувати норми, але при соціалізмі нв годиться, треба їх збільшувати.
Слухаючи по радіо про такі випадки, про ріст свідомості серед робітників, Микола згадував своє перебування на шахті 16—17 Будьоннівського рудоуправління, про свою працю і перевиконання норми на двісті процентів, що стало тоді приводом до перегляду існуючих норм виробітку і незадоволення серед деяких робітників. Зараз серце його переповнювалось гордістю за свою передбачливість. Хоч це, що діялось зараз в цілій країні, переходило межі його передбачень.
Минуло заледве кілька років, а як світ змінився! Щораз частіше з'являлись ентузіасти-виробничники не тільки серед міських робітників, але й по селах, у колгоспах і радгоспах республіки. Росла свідомість радянської людини, а зі свідомістю і добробут її.
Одного разу Микола прочитав у газеті про такого ентузіаста в селі, в якому десять літ тому був у гостях у куркуля Гирі. Цікава вістка не давала спокою. Адже це було знайоме село і перше, з яким ознайомився тут, на Україні. Отже, вирішив поїхати сам, подивитись на нього вдруге, поговорити з новою людиною, про яку писала газета, довідатись, як формувався її світогляд, зрозуміти її психологію.
Хотілось ще обов'язково побувати в колишній хаті Гирі, хто б у ній зараз не мешкав, подивитись на господарство, як воно зараз виглядає у нових господарів. Згадав комнезамівця Вудочку, що про нього розповідав колись Іван Дума, і драму, яка розігралась у куркульській хаті.
Не відкладаючи, поїхав.
Був знов, як і тоді, десять років тому, чудовий весняний ранок. До вокзалу доїхав трамваєм, купив квиток на приміський поїзд і через десять хвилин уже їхав до знайомого села. У вагоні, крім нього, було ще кілька жі-нок-селянок з найближчих сіл, розкиданих вздовж залізниці, які зараз, хоч це був тільки ранок, уже вертались з міста додому. Микола попробував було розговоритись з одною жінкою, але з його спроби нічого не вийшло. Жінка збивала його короткими репліками, явно не бажаючи продовжувати розмову. Втративши надію розговоритись, відійшов у кінець вагона, став біля вікна і задивився на поля, що пробігали повз нього, закосичені збіжжям не так, як десять літ тому, коли на них тільки бур'яни жирували. Задивився на ліси і переліски, на гіевеличкі дачні висілки і окремі будиночки серед зелені гаїв.
Чудесно було в природі: світло-сонячно, молодо, зелено.
За ним, на двох суміжних лавочках, розмовляло кілька жінок. Поговоривши про свої господарські справи, заговорили про дорожнечу, про те, що "нема ситцю, нема де лаха купити, нема цвяха в цілому місті, як так далі піде, то й зовсім не можна буде жити".
Якийсь молодий голос потішав, що все це буде, як тільки запрацюють заводи, як держава налагодить важку індустрію, то почне виробляти те, без чого зараз можна обійтись.
Микола мимоволі оглянувся. В кутку, біля самого вікна, сиділа дівчина років вісімнадцяти, худенька, бліда, але в її великих сірих очах світився розум і віра в те, про що вона говорила.
— Як то можна обійтися, — накинулась на неї жінка.— Щоб у держави та ситцю не було! Щоб люди хліба не наїлись досита, відколи Совіцька власть?
— Тут уже, тіточко, ви переборщили,— відізвалась дівчина,— По вас не видно, щоб голодували.
— А чого б я мала голодувати?
— Я ж і кажу, чого б ви мали голодувати, а нарікаєте на Радянську владу, що досі хліба не наїлись.
— Я про людей.
— А ви про себе кажіть, а люди за себе самі скажуть.
Жінка скоса подивилась на дівчину і замовкла. Вона підтягнула ближче до себе свій великий клунок і примостила в ногах, неначе та дівчина самими своїми словами загрожувала її добру.
— Ти мене не вчи,— буркнула.
Розмова в вагоні вщухла. Поїзд сповільнив хід і зупинився на якійсь станції. Жінка з великим клунком і з нею ще дві жінки подались до виходу. На лавочці залишилась молода дівчина з великими сумними очима. Микола хотів було підійти до неї, заговорити, але роздумав. Поїзд уже рушав, а наступна станція була його, треба було самому сходити.
Вийшовши з вагона, Гаєвський забув про дівчину і, не зупиняючись на станції, пішов уже раз ходженою Дорогою в село. Пригадував її через десять років.
(Продовження на наступній сторінці)