— Як же сімейні справи? — спитав господар. Микола розповів про своє життя.
— Не женився ще,— закінчив він своє оповідання.— На це ще буде час. Досі не мав часу, захопився новим, усім новим, невиданим, нечуваним, прекрасним. Ще встигну.
— Не варто було б відкладати цієї справи у довгий ящик,— промовив Тарас Іванович.
— Тобто одруження?
— Атож. Треба женитись, щоб мати час виховати діток.
— А якщо їх не буде?..
— В сім'ї, де немає дітей, там немає повного щастя,— висловила свою щиру думку господиня, що досі не брала участі в розмові.
Тарас Іванович хотів було зм'якшити суворий вирок жінки, але Микола став на бік господині.
— Ваша дружина правду каже,— ствердив він.— Але може статись і так, що не буде. Тоді для письменника діти — його книги... Не знаю, чи багато людей знає дітей Пушкіна чи Льва Толстого, але твори цих велетнів знають всі. Наш Тарас Григорович не мав діток, хоч і дуже любив їх, зате залишив нам і світові "Кобзаря".
За столом пішли розмови на інші теми. На бажання господарів, Микола розповів про своїх батьків, про сестру, брата, розповів усе, що знав про них з їхніх листів, які одержував тепер досить регулярно. Тарас Іванович переказав найважливіші моменти свого життя протягом останніх семи років.
— Мало ми пожили, а багато пережили з вами,— сказав Тарас Іванович, вичерпавши тему розмови.
Це було видно і без слів. Пережите відбилось на обличчях обох приятелів. На Миколиному лиці, може, не так різко, бо він був ще зовсім молодою людиною, але лице господаря віддзеркалювало багато страждань фізичних і моральних. Воно стало брезкле, повне, чого не було, коли Лебеденко, ще солдатом, стояв на квартирі у Миколиного діда. Тоді він був худорлявим, рухливим, тепер же рухи його зробились повільні, стримані. Часто хворів.
— Серце зіпсував я собі,— жалівся Тарас Іванович.—Захворів на іспанку1, а вона дала ускладнення, і от ніяк не прийду до норми.
— І випивати почав потрохи, — вставила дружина.— На серце воно шкодить, він знає це, а стриматись не може.
— Ти мене не видавай,— просився Лебеденко.— Не п'яниця я, стриматись можу, коли це необхідно. Зовсім даремно ти, Євдокіє Михайлівно, мене конфузиш.
— У вас є діти? — спитав Микола, щоб припинити неприємну незлагоду подружжя.
— Як же, — оживилась господиня.—Дочка замужем, внучка чекаємо, а син в армії, червоним командиром. У нас діти добрі, гарні, нас шанують, не забувають; дочка часто приїжджає. Вона в Сумах мешкає. Там її чоловік працює в земельному відділі агрономом. Він молодий, але статечний хлопець, і вже член партії.
— О, нагадала,— перервав дружину господар.— Ви в партії чи ні?
Микола розповів, як сталось з його вступом до партії.
— Не пробували більше?
— Ні, не пробував.
— Чому?
— Не знаю чому.
— Образились? — спитав Лебеденко.— Я вас не намовляю вступати в ряди партії, це діло вашої совісті, але радянському письменникові треба бути партійним. Така моя думка.
— Думка вірна,—погодився Гаєвський.—Але хоч я і не в партії — мої твори партійні,— сказав він,— Про письменника судять з його творів. Від того, що я не маю в кишені партійного квитка, я не гірший комуніст, ніж мій товариш з квитком; або інакшими словами, коли в мене буде квиток, я не стану кращим.
Лебеденко промовчав.
Микола почав збиратись до виходу.
Іспанка — грип.
— Засидівся я у вас, пора вам відпочивати, а в мене роботи непочатий край. Дуже радий, що знайшов вас. Скоріше видужуйте, Тарасе Івановичу.— Він міцно потиснув його руку, вклонився дружині.
Господарі проводжали гостя аж до воріт і обоє просили заходити до них частіше.
— Коли тільки зможете, ми вам завжди будемо раді.
Микола подякував, дав свою адресу, попросив відвідати і його і пішов додому, думаючи, як добре мусить бути в родині, де чоловік і жінка люблять одне одного і шанують. Ця любов і ласка передаються навіть гостям, що їх відвідують.
Пригадались донбасівські знайомі: Семен Родіонович і Євдокія Миколаївна.
"Там і тут Євдокія, і обидві подібні характером і навіть фігурами... І не так уже мало на світі щасливих подруж, як дехто думає..."
10
...На роман Миколи Гаєвського зразу з'явилось кілька рецензій, і всі суперечливі. Одностайно схвалювано майстерність письменника, але спосіб зображення описуваних подій викликав у деяких рецензентів заперечення. Проте більшість критиків позитивно оцінили роман, підкреслюючи новизну тематики, знання описуваного матеріалу. Книга розійшлась швидко. її читали і перечитували в інститутах і технікумах, улаштовувано розбори твору і, нарешті, диспут у комуністичному університеті імені Артема, куди запросили й автора.
Для Миколи це була подія неймовірно важлива. Адже яка це була аудиторія! Які були тоді студенти! Не молодики, що кінчили по 8 класів. Це були учасники і герої громадянської війни, люди літні, майже кожен з них був оздоблений як не орденами, то зарубцьовани-ми ранами. Це були люди, які завоювали собі право вчитись у вищій школі кров'ю, це була чудова аудиторія!
Вечір-диспут відкрив ректор університету, колишній робітник паровозобудівного заводу товариш Громов. Після короткої промови він надав слово для доповіді студентові четвертого курсу Кривенкові. На трибуну вийшов ставний ясноокий парубок з буйним каштановим волоссям, одягнутий у солдатську гімнастьорку і цивільні чорні штани. Він поклав перед собою папірець з тезами і почав свою доповідь. Коротко спинився на біографії автора, перелічив його твори, сказав про їх значення для нової радянської літератури і перейшов до нового твору — роману "Копри в степу".
— Для чого написана ця книга? — задав питання доповідач.— Чого хотів автор, яку мету ставив перед собою, починаючи цей твір?
Миколі пішов мороз поза шкірою. Яка ж буде відповідь на ці два кардинальні питання? Він глянув на аудиторію — вона слухала, затаївши подих. Обличчя виражали зосередження, але не відповідь. І нарешті слова доповідача, що автор справився із завданням, показав пафос нового будівництва, показав нових людей — будівників нового життя.
— Перед нами живі люди,— говорив доповідач,— Нові, радянські люди. Незважаючи на нестатки, бо нема у нас ще багато дечого, і хліба нема досить, люди працюють самовіддано, бо попереду, в передранкових сутінках, як каже автор, уже сходить зоря щастя, а з нею — нові великі надії.
Микола бачив серед слухачів багато таких, що на згадку про їжу ковтають слину, він бачив це по блідих і подекуди виснажених лицях, але ніхто з них, він був певний, не проміняв би свого голодного життя на сите буржуйське існування, ніхто не віддав би бойової шинелі чи гімнастьорки, що вкривали його спину, за панський одяг. Тоді всі були бідні і всі рівні. І голова ВУЦВИКу Григорій Іванович Петровський, і солдат, і студент університету ходили в сірих шинелях, але перед ними горіли вогні великих сподівань. Це був час революційної романтики, час закладки фундаменту під будівлю, що мала стати видною на весь світ, це був початок побудови соціалізму.
Доповідь студента Кривенка була зустрінута бурею оплесків. Студентські аудиторії завжди бувають цікавими, але ця була особливою.
Почались виступи читачів. Микола зібрав стільки доброзичливих слів і побажань, що їх вистачило б на все життя.
Після офіціального закриття зборів продовжувались розмови автора з окремими читачами. Микола вислухував цікаві зауваження, іноді несподівані, гострі, які примушували добре задуматись. Гаєвський побачив, що
йому є чого повчитись і від своїх читачів. Вражала цілеспрямованість цих людей, які і на мить не хитались у своїх переконаннях, а були певні в перемозі ідеалів, за які воювали на фронті і в мирному житті.
11
Десь у кінці 192... року прибув у Харків із Кам'янця-Подільського приятель Миколи з давніх гімназійних літ Владислав Сміленький зі своєю дружиною. Походив він із сусіднього села, був однолітком Миколи і вчився з ним колись у гімназії в Тернополі. Мав він гарне худорляве обличчя з великими карими очима, хоч фігурою був досить непоказний, нижче середнього росту, трохи сутулий, худий і злегка кульгавий на одну ногу. (Цю пам'ятку він здобув на українсько-польській війні у 1919 році). Але всі ці фізичні вади скрашували його розум і дотепність. Він завжди був життєрадісним, веселим, говірким. Його любили товариші в гімназії, любили в армії майже всі, з ким він сходився ближче.
З Миколою подружився на військовій службі, а в Харкові дружба зробила їх нерозлучними. Дружина Владика, Надя, була дочкою кам'янець-подільського аптекаря. Вийшла заміж за Владислава, не палаючи надзвичайним почуттям, коли той був заступником голови губ-виконкому.
Перший раз він зустрівся з нею в аптеці її батька, куди прийшов офіціально, щоб перевірити його комору, бо надійшли відомості, ніби він ховає в себе деякі не-дозволені речі, і мало не зброю.
Владик поставив двох міліціонерів на сторожі, а £ам почав обшук. Проте далеко не дійшов, бо у першій же кімнаті, куди його повів старий аптекар, наткнувся на його дочку і там застряв. Дочка справила на нього сильне враження. Це була молоденька дівчина років вісімнадцяти, чорнява, кароока, з гарним кучерявим волоссям, повними рожевими устами і приємним ніжним голосом.
(Продовження на наступній сторінці)