— Не треба істерики, — каже він спокійно.— Обдумаймо наше становище. Це ж не жарти. Мова йде про ціле життя. Я досі навіть не задавав собі питання, чи люблю тебе, а що ж варте подружжя без любові?
— Бідненький, не мав часу подумати, чи любить,— не витерпіла Зоя Іванівна.
— Маєш рацію, не мав часу, а коли б і подумав, то вийпшз б не на твою користь.
— Проте пестив мене, цілував і жив зі мною?!
— Не перечу, але ініціатором цього "життя", як ти це називаєш, була ти, а не я. Одначе пізно про це, питання поставлено руба. Ти знаходиш єдиний вихід із становища в одруженні зі мною, я ж уважаю цей зв'язок неможливим при жодних умовах.
— Що?
— При жодних умовах, повторюю!
Він уявив раптом, що ця заплакана жінка ввійде на все життя в його дім як його законна дружина, і сама ця думка проймає його жахом.
— Ні,— кричить він.— Ні! Нізащо! Іди звідси! Не люблю тебе! Я ні в чому не винен перед тобою. Ти прийшла сюди проти моєї волі, силоміць і протягом року, мов той черв'як, підточувала моє життя. Не хочу тебе!
— Тепер, у такий важкий для мене час, гониш? — спитала напрочуд спокійно Зоя.
Микола глянув на жінку. На нього дивилась з блідого лиця пара холодних сірих очей.
— Ти знала, що такий час колись настане,— промовив уже тихше Микола.— Ти все передбачила, але не до кінця. А я закінчу. Іди! Розійдемось, як друзі, коли це тобі бажано,
— Друзі з тобою?
— Так, зі мною, якщо це тобі бажано, я підкреслив. Напрошуватись тобі в друзі не буду.
— І це твоє останнє слово? — спитала Зоя Іванівна, кусаючи губи.
— Останнє. Іди!
Зоя Іванівна встала, витерла сухі очі і заховала хустинку в сумочку. Вона почекала ще хвилину, думаючи, що, може, Микола змінить думку, але він мовчав.
— Добре,— прошипіла.— Піду. В моїй смерті будеш винен ти! Кривавою плямою ляжу на твоїй совісті, і ти її ніколи не змиєш.
— Добре, добре. Хоч і дуже патетично сказано, та не страшно. Нічого ти собі не зробиш, не пізніше як через місяць знайдеш новий об'єкт страсті.
— Хам!
— О, це тобі властиве, лаятись умієш, Іди вже, набридло.
— Набридло? Це тобі так не минеться, запам'ятай! Запам'ятай! — повторила багатозначно і з тими словами рушила до порога.
Як тільки за нею з грюкотом зачинились двері, Микола мішком повалився на ліжко. Напружені весь час нерви здали, і все тіло обм'якло, обезвладніло.
"Коли б хто з друзів зайшов,— подумав.— Так треба зараз дружнього слова, поради".
Полежав кілька хвилин, почав заспокоюватись. В ухах ще бриніли останні слова Зої Іванівни, але не залишали вже ніякого враження.
Минуло з півгодини. Микола встав, розгорнув газету і почав читати, коли раптом затупотіли чиїсь швидкі кроки під вікном. Парубкові забилось серце. "Невже вона вертається?" Кроки зупинились в коридорі. Почулось черкання сірника. "Значить, не Зоя,— відлягло від серця.— Але хто?" Нарешті стук у його двері. Микола запрошує, і на порозі з'являється блідий, розхристаний Андрій Михайлович Горьований—чоловік Зої Іванівни. "Дедалі то важче", — подумав Микола, підводячись з місця і не спускаючи очей з прибулого. Судячи з оповідань Зої Іванівни, він міг прийти далеко не з мирними намірами. Але чоловік неначе закам'янів на порозі. Спазми здавили йому горло, і він не міг видобути з себе слова, руки дрижали, в очах тремтіли сльози.
— Заходьте,— попросив Микола,— сідайте. Ви, бачу, схвильовані.
— Це все ви, ви! — випалив нарешті.
Чоловік повалився на стілець і, схиливши голову на стіл, заплакав. Ідучи сюди, він усю дорогу укладав, що і як буде говорити: він думкою соромив спокусника, проклинав і вимагав сатисфакції, а прийшов до нього і скис.
Миколі жаль стало людини. Він зрозумів, яке горе заподіяв цьому порядному чоловікові. Коли Зоя приходила до нього, він не задумувався над тим, що робить комусь кривду, а зараз побачив це з найбільшою ясністю.
— Заспокойтесь,— промовив Микола, намагаючись надати своїм словам найбільшої переконливості,— не я, ви помиляєтесь. Не я.
— Як не ви? — зірвався зі стільця чоловік.— Ви ж хочете женитись з моєю шлюбною жінкою. Як не ви?
Миколі почало відлягати від серця. Чоловік Зої Іванівни боїться тільки цієї крайності.
— Не хочу і ніколи не хотів,— сказав він. Горьований витріщив очі і сів.
— Як же так? — спитав.— Вона ж сама сказала.
Микола заперечливо похитав головою.
— Вона вас обманула. . — Для чого?
— Не знаю.
На. лиці гостя малювалось здивування, крізь яке проглянули, проблиски радості. Очі, недавно заволоже-ні сльозами, заблищали, неначе в них хтось засвітив світло, і голос із понурого, переривистого зробився звучним, ясним.
Микола досі ніколи не мав нагоди говорити з ним по службі, ніколи не зустрічався просто, ніколи не бачив його зблизька. Зараз переконався, що це людина як людина, нічого нема в ньому такого, що б відштовхувало, з лиця непоганий. Чому він не подобався своїй жінці — це вже її справа, а йому хотілось потішити цього чоловіка, обов'язково потішити, заспокоїти, зробити так, щоб взаємини його з жінкою надалі стали терпимими, якщо не нормальними. І він вирішив не сказати йому правди. Бувають випадки, коли така правда може мати фатальні наслідки. Таку неправду застосовують дуже часто лікарі, а перед ним сиділа психічно розстроєна людина, яка чекала від нього порятунку, і він вирішив дати його у формі спасенної неправди.
— Скажіть, будь ласка,—— почав гість уже спокійніше,— чого вона хотіла від вас?
Микола подумав одну мить, що на це сказати. Заперечити, що вона ходила, неможливо, треба було це визнати; і він сказав:
— Заходила ваша дружина дуже рідко і звичайно випадково.
— Чого?
— Спитайте її.
— Дозвольте, вона... ви її...
Він знову захвилювався, не можучи чи боячись назвати страшне для нього слово.
— Ви її любили? Адже так?
"— Ніколи,— промовив спокійно Микола. — Ні на одну хвилину.
— Та що ж це значить? — спитав тепер уже цілком збентежений чоловік Зої Іванівни.— Що ж це значить?
— Що саме? — спитав тим самим роблено спокійним тоном Микола.
— Вона сказала, що ви жили з нею, що ви любили її, просили, щоб вона вийшла заміж за вас.
— Все це брехня, — не моргнув бровою Микола.— Для чого вона вам це говорила, я не знаю, можливо, ви мало приділяли їй уваги, можливо, хотіла викликати у вас ревнощі, не знаю. Жінки мають багато способів причаровувати чоловіків. Яких вона вживала, не знаю, але все те, що вона говорила про мене, — брехня.
Андрій Михайлович подивився в очі Миколі, шукаючи в них підтвердження його слів, Микола спокійно витримав його погляд.
— Я хочу вам вірити,— сказав чоловік Зої Іванівни,— інакше, зрештою, не може бути, чого б вона мала мене покидати, я ніколи її пальцем не зачепив, годив їй у всьому... Можливо, замало уваги приділяв їй: жінки люблять, щоб за них дбали, але хіба я винен, я маю працю в установі, і ще надурочну.
— Ви даремно вчинили той скандал. Знищили її речі. Навіщо це було робити?
— Погарячився,— почав виправдовуватись Андрій Михайлович.— Коли б я був знав, що воно так, як ви кажете! Але все гюиравимс. Що значать речі! Все буде, тільки б вона вернулась!
Він встав, щоб іти геть.
— Вона повернеться, як ви думаєте?
— Безумовно, повернеться,— запевнив Микола.— Можете не сумніватись.
— Де ж мені її шукати? — промовив, неначе сам до себе. Йому було зараз соромно дивитись в очі Миколі. Не прощаючись, пішов до виходу.
— Пробачте,— кинув з порога і зник за дверима. Микола глянув йому вслід і задоволено усміхнувся: "Нарешті закінчилась сімейна трагедія".
ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1
Газети щодня приносили бюлетені про недугу вождя, і щораз тривожніші. Невмолима хвороба терзала змучене боротьбою за щастя народів тіло велетня духу, тіло найбільшої людини світу. Лежав у Горках, оточений найближчими друзями, найкращими лікарями, але не помогли ні чудова опіка, ні ліки, ні любов мільйонів. Ім'я цієї людини стало символом братерства народів, стало прапором миру, світочем науки, втіленням людської краси і сили, гордістю великого народу, що видав його з себе.
Настав сумний, холодний день двадцять першого січня 1924 року. Вже з самого ранку закрадалась смерть до кімнати хворого. її стримували всіма силами, але вона сильніша. О шостій годині п'ятнадцять хвилин не стало вождя...
В кімнаті Миколи зібрались вранці три товариші. Сумну вістку приніс з собою Іван Дума.
— Як будемо жити без нього? — питав, переступивши поріг. Він був схвильований, в очах стояли сльози.
Товариші, похнюпившись, мовчали. Важко було уявити, як піде життя без Леніна. Думали. Нарешті Хома сказав:
— Живий живе гадає. Якось мусимо жити. Лишились його учні, соратники, їх же він чогось навчив. А те, що він залишив для людства, його ідеї,—— вічне.
— Але скільки він міг би ще зробити, коли б живу— горював Іван.
(Продовження на наступній сторінці)