Зоя Іванівна зупинилась. На вулиці не було ні душі. Це був час, коли одній людині ходити по завулках небезпечно. Випадки, що злодії і старші безпритульні роздягали на вулицях, були часті. Зрештою, ніхто й не поміг би, коли б покривджений кричав пробі. Роздягальники оперували звичайно не поодинці. Коли один грабував, другий міг чатувати у найближчому під'їзді.
Зоя Іванівна тремтіла від страху і злості. Кваша став зараз для неї нестерпно гидким. Адже там, на вулиці, вона сказала йому, що більше з ним бачитись не хоче, сказала, що не любить його і ніколи не любила, що тільки хвилево піддалась його спокусі тоді, коли він, скориставшись з її скрутного матеріального становища, розіграв роль закоханого, загрожував, що позбавить себе життя, якщо вона відмовить йому у взаємності. Чому ж він цього не хоче розуміти? На це питання не міг би, мабуть, відповісти й сам Кваша.
Захекавшись, він підбіг до неї. Ловлячи ротом повітря, вхопив Зою Іванівну за лікоть, але вона з відразою вирвала руку.
— Відсапайтесь спочатку, шпигуне! Для такої роботи ви непридатні, забагато жиру,— промовила злобно.
Переслідувач пропустив її фразу повз вуха.
— Куди ходила? — спитав грубо.
— Ти знаєш, чого питаєш? Ходила і буду ходити. Це тебе не стосується.
— Стосується, і дуже! Не думай, що тобі так легко вдасться від мене відкараскатися. Ми з тобою зв'язані навіки.
— Ти збожеволів, що ти плетеш? — крикнула Зоя Іванівна і схаменулась, усвідомивши, що відповідає Мико-линими фразами, які чула недавно на свої власні репліки.
Історія повторювалась, тільки декорації перемінились і артисти обмінялись ролями. Ясно, що Кваша був досвідченим у житті і в коханні, і їй важче було позбутись його, ніж малодосвідченому Миколі її. Проте вирішила не відступати ні на крок, вірячи в свої чари й силу.
Кваша шаленів. Губи його дрижали, і весь тремтів у стані крайнього збудження.
— Я не дозволю тобі більше ходити до того писаки,— шипів він.— Я вб'ю його і тебе.
— То вже як там у тебе вийде,— промовила спокійно Зоя Іванівна, повертаючись, щоб іти, але він знов схопив її за руку.
— Ти що? — видивилась на нього жінка.— Чого ти мене тримаєш?
— Скажи, що більше до нього не підеш,— почав він уже іншим голосом.
Зоя Іванівна усміхнулась.
— Невже тебе задовольнило б, якщо б я таке сказала!
— Задовольнило б,— почав він скоромовкою,— задовольнило б. Я тобі завжди вірив, ти правдива.
— Чого ж ти зараз хочеш? Я сказала, що тебе не люблю і переконалась, що ніколи не любила, що підко^ рилась твоїм благанням тоді, того першого разу, з вдячності за те, що врятував мене від голодної смерті. Ти ж поводився тоді неблагородно, ти давав мені тільки те, що в тебе залишалось, що тобі вже в горло не лізло, а брав від мене... Не йде мені це слово на язик. От коли б ти допомагав безкорисливо, можливо, й справді полюбила б, тоді мав би і моє серце. А зараз ти більше нічого не маєш і не будеш мати. Я люблю його, від нього зараз вийшла, і буду ходити, і буду любити, і не страшні мені твої погрози. Ти занадто любиш себе, щоб ризикувати своїм ситим життям. Нічого ти нам не зробиш, і не боїмось ми тебе: ні я, ні він!
Кваша стояв збентежений під словесними ударами жінки, неспроможний промовити й слова, і, аж коли вона замовкла, видобув з себе:
'" "—; А твій чоловік? Ти не боїшся чоловіка?
' — Он коли ти згадав чоловіка! — скрикнула Зоя Іванівна.— А коли сам лазив до мене у вікно і у двері, тоді думав про чоловіка? Мерзотник! Можеш іти, сказати йому.
— І піду, і скажу,— заявив нахабно Кваша. І по ньому було видно, що піде й скаже.
— Не забудь сказати і про себе. Чуєш? : Вона хвилину подумала:
— А хочеш, я тобі поможу, піду сама зараз і все розповім? '
; Кваша побачив, що'жінка не жартує. Він добре її вивчив. Він знав і те, що коли б вона призналась чоловікові, що зраджує його, він їй також нічого не сказав би, а от йому, Кваші, мабуть, не простив би. Зваживши це, він хотів повернути все в жарт. Запевнив жінку, щс5 нікуди не піде, а сказав це так, заради красного слівця. Він тільки просить, щоб вона одумалась і не робила нерозважних вчинків.
— Ми вже звикли одне до одного,— говорив він благально.— Чого тобі шукати біди? Колись це мусить викритись, і буде скандал.
— Хоч би ти не виставляв на світ божий свого мо^ ральноґо убозтва,— перервала його тираду Зоя Іванівна.— Ти знаєш, що мій чоловік є моїм тимчасовим супутником. Він, як і ти, скористався колись з мого скрутного становища. Він випадково врятував мене від животіння в селі, а ти від голодної смерті. Але коли б я Допустила, що мені доведеться вікувати в такому становищі, у яке я потрапила, то краще б я два рази вмерла: Слухай і мотай на вус, — звернулась вона до нього, підвищуючи голос: —"І тй, і мій чоловік, ви мені обидва огидні, ненавиджу я вас. Ви можете мене вбити, але жити з вами я не буду. Не буду! — закінчила вона і швидко пішла вперед, прямуючи до освітленої Московської вулиці.
Кваша, мов побитий пес, поплентався за нею.
8
Микола Гаєвський стояв перед партійним бюро факультету і слухав рішення на його заяву про вступ до Комуністичної партії. Воно було негативне.
Стояв червоний, схвильований. Такого не сподівався.
Адже він був не тільки студентом, а й службовцем, і письменником, мав друковані твори. А крім того, його рекомендували такі визначні партійні працівники, як Голубаєв і Дума.
— У чому ж справа?— питав він розгублено.
. Відповідав секретар бюро Андрій Воля. Це був високий вродливий парубок, років двадцяти семи, темно-русий, з сірими розумними очима і високим чолом. Він, як і Микола, був не тільки студентом, алей працівником Народного Комісаріату освіти, де займав досить високу посаду.
— Ви приховали деякі моменти з вашого минулого! — сказав він, пильно поглядаючи на схвильованого хлопця.
Лоб Миколи вкрився краплистим потом.
— Не розумію, що я міг приховати. Я все сказав. Моя біографія, зрештою, не така вже й багата, що( ,"
.— Дозвольте, — перебив Воля,— ви не написали в своїй біографії, що були білим офіцером.
Микола здивовано глянув на членів бюро. На всіх обличчях була намальована непримиренність і суворість, А це ж були його інститутські товариші, з якими він ,в одній аудиторії слухав лекції, в одних лабораторіях відбував практичні заняття. І, нарешті, звідки це обвинувачення? Білим офіцером він ніколи не був і не міг бути,' Про це він і заявив присутнім.
— Я бачу,— почав він схвильовано,— що б^рро кимсь невірно поінформоване. ,
. — В жовто-блакитній служили? — перервав знов фразу Миколи секретар.
— Ні,— сказав гостро Микола.— Ви плутаєте. Я такої не знаю. Я служив у галицькій армії, був мобілізот ваний урядом ЗУНР. Обвинувачувати мене в тому, щр я білий чи жовто-блакитиий, немає аж ніяких підстав.
тт Не розводьте демагогії,—знов перервав мову Миколи секретар.— Є й інші підстави, чому вас не прит йнято в кандидати партії.
— Може, мене повідомите, які саме? — спитав Микола.
— Ви ще не позбулись буржуазних звичок, весь вигляд ваш якийсь панський,— закінчив він з презирливою усміщко]Ю.— Ну, і ще є дещо.
Микола отетерів від такої відповіді секретаря партійної студентської організації...
Справа, чому і чим саме виділявся він серед студентської маси, була дуже проста. Наладивши контакт з домом, Микола попросив батьків, щоб йому прислали вбрання, яке він залишив удома. І батько вислав йому його сірий костюм, пару сорочок, кілька краваток і капелюх. У цьому костюмі Микола почав ходити на роботу в Наркомпрод та в інститут. Своїм одягом він дійсно виділявся серед бідно одягненої студентської маси.
—■ А чи варто судити про мою пролетарськість по зовнішньому вигляду? Я виходець із родини інтелігентного пролетаря — народного вчителя, я переконана радянська людина і мріяв бути в партії, але коли ви вирішили, що я для цього не підходжу, то я почекаю...
— Довго вам доведеться чекати,— сказав іронічно Воля.
— Може, так, а може, й ні.
В коридорі Миколу чекали В'ячко, Давиденко, Михайло Лукаш, який прибіг аж із свого педінституту, де він вчився. По обличчю Миколи пізнали, що його спіткала невдача.
— Не прийняли? — спитали в один голос друзі.
— Я ж уже сказав.
Микола переповів ще раз усю розмову, що відбулась з ним у партбюро.
— І ще одно, про що я забув сказати,— додав Гаєвський.— Секретар сказав, що в нього ще щось є, про що він не сказав. Я думаю, що це якийсь донос. Я ніяких політичних гріхів на совісті не маю, але мало чого можна на людину видумати. Це мене найбільше турбує.
Друзі задумались над долею товариша. Деякий час панувала мовчанка. її перервав Михайло:
— Ти не запідозрюєш нікого, хто міг би на тебе щось написати?
— Кого мені запідозрювати? Мешкаю і дружу я з Хомою, дружу з вами, з Думою Іваном, а більше з ким...
— Дозволь. Ти в Харкові скоро вже чотири роки. Працюєш в установі, друкуєшся, ти знаєш і тебе знає більше людей, ніж нас двоє та ще й Хома з Думою.
(Продовження на наступній сторінці)