Коли Довбуш з опришками повернувся в свій табір, уже було літо. Після тривалого відпочинку отаман наказав готуватися до зими. Кількох опришків розіслав до найближчих багацьких полонин. Багатьох власників тих полонин вже не було на світі, а їх маржина ще паслась на полонинах. По кілька овець з кожної такої полонини отаман велів забирати і гнати на полонину Данила Вовка, який з Фокою і ще двома опришками заготовляв сіно на зиму. Крім овець, велів привести кілька дійних корів, дві пари коней і від кожного ватага, відповідно до кількості маржини, брати скором: сир, бринзу, масло. Усе це в бербеницях, щоб могло довше полежати.
Фоці отаман велів писати нові універсали. Розбивши в Балехові крамницю з письмовим приладдям, опришки принесли в табір багато паперу, кольорових олівців та фарб. Писати було чим. На жаль, умів писати тільки Фока. Решта опришків були неписьменні. Гван Рахівський знав тільки мадьярське письмо.
— Твоїх універсалів, Фоко, пани бояться більше, ніж наших куль,— говорив Довбуш, потираючи з радості руки.— Ти в мене золота вартий! Стільки золота, скільки сам важиш!
Фока, що вже аж світився, такий був кволий, червонів до сліз від цих слів.
— Тепер різними фарбами писатиму, — хвалився він.
— Як? — не розумів Дов(5уіи.
— Ну от, слово "універсал" напишу червоною фарбою, середину чорною, а підпис — синьою.
Довбушеві ця ідея сподобалась, тільки фарби просив перемінити. Початок просив написати синім, середину — чорним, а його підпис зробити червоним.
— Так можна буде? — спитав наївно.
— Можна, чому ні,— радів Фока.— Як різними фарбами, то швидше в око впадатиме.
Та от скінчилося літо, частіше стали випадати дощі. В лісах було мокро. Відбувати походи стало неможливо. Опришки лежали, нудились. Одного разу Довбуш сказав:
— Друзі, може, будемо помалу розходитись? Ви цього року, гадаю, вконтентовані, маєте з чим іти до своїх домівок чи куди там хочете, а тут сидіти без діла скучно.
І побратими почали розходитись.
Першими пішли такі, що не думали більше вертати. Мали вже гроші, мріяли про купівлю хати і шматка поля десь подалі від рідного села, де їх не знають. Але таких було небагато. Більшість, подібно до Пугача, не лакомилися особливо до грошей. Помщалися за панську несправедливість. Любили волю. Довбуш-бо причепливо добирав собі людей. У Пугача, наприклад, не було ні сім'ї, ні кола, ні двора. Не гнався за грошима, але був не в міру жорстокий. Недовго розбирався, де винний, а де не винний, і, коли б не Довбуш, багато б зла наробив. Отаман поважав його за хоробрість і безстрашність. Крім того, він був прекрасним мисливцем. А вже ніхто так не умів наслідувати голосів різних звірів і птахів, особливо сову і пугача, як він. За це й дістав таке прізвисько і забув справжнє.
Всім, хто відходив з табору, Довбуш видавав універсали і просив розліплювати їх на видних місцях або передавати вірним людям, щоб вони поширювали серед селян,
— Ці папірці стільки важать, скільки й наші напади на панів,— говорив він.— Вони своє діло зроблять.
У таборі стало тихо. Залишилися тільки ті, що збиралися тут зимувати. Маючи досвід двох попередніх зим, готувались до третьої більш старанно. Конопатили мохом стіни, перекривали дах, настеляли підлоги, клали печі, заготовляли дрова. Зими на верхах люті, особливо вітри скаженіють, та й морози набагато міцніші, ніж на долах. Учорашні войовничі опришки перетворювались на мирних газд.
Нарівні зі всіма працював і Довбуш. Любив селянську роботу. Не раз ще пастухом мріяв про власну хату, сім'ю, уявляв, як господаритиме. Не довелося здійснитись його мрії. Зараз у нього велика сім'я вірних товаришів, та нема любої дружини, нема діток. З плином часу він все більше тужив за тим, що не має дітей.
"Хоч би Дзвінка була породила від мене дитину",— думав не раз.
Такі роздуми часто навідували отамана. Тоді він ходив понурий, і товариші боялися заговорити до нього.
Думка про Ксеню не давала спокою.
Ніколи не гадав, що буде так боляче. Крім неї, не знав жінок, проходив повз них, не помічав, хоч був молодий і гарний.
"Чом не забрав її в гори, як просилась..." — думав часом.
Якось в одну з таких хвилин до нього підійшов Іван Рахівський. Довбуш сидів неподалік від табору на великому камені, звідки видно було далеко навкруги. Це було його улюблене місце. Цей камінь і нині називають "каменем Довбуша".
— Сумуєте, отамане? — спитав Іван.
— Так, чомусь невесело,— не одразу відповів Довбуш і силувано всміхнувся.— А тобі як? Весело?
— Не так весело, як нудно,— сказав Іван.— Чи не зарано ми відправили людей? До зими ще далеко.
І справді, після холодів раптом потепліло, здавалось, літо вернулося на гори. Данило Вовк виганяв на пашу маржину, і вона напасалась.
— А ти знаєш, що там тепер робиться?! — показав Довбуш на доли.— Ми розворушили осині гнізда, і ці озброєні комахи тепер насторожі. Без розуму рискувати життям людей я не маю права... А хочеш? — раптом стрепенувся він.— Тобі ж нудно... Хочеш, підемо з тобою в Космач?
Іван чекав такої пропозиції.
— Удвох чи ще когось візьмемо?
— Скажемо товариству, куди йдемо. Хто схоче — піде з нами. Я тобі, як братові, кажу правду: хочу бачити Дзвінку.
— А Степан?
— Його питати не буду.
— Степана треба вбити! — сказав рішуче Іван.— І якнайскорше!
Довбуш завагався.
— Не знаю, Іване, чи треба...
— Треба вбити доконче, щоб іншим не кортіло зраджувати нас! — палко говорив Іван.
— Але ж Дзвінка...
— Як скажете, так і буде. Я піду з вами, куди схочете. А там побачимо,—притримавши свій запал, сказав Іван.
Того ж таки дня п'ятеро побратимів верхи на конях спускалися з гір на доли. їхали один за одним. Попереду Довбуш, за ним Іван Рахівський, Палій, Мир і Фока. Довбуш їхав у сідлі, ті охляп, тільки на вовняних ліжниках. їхали поволі, мовчки, озброєні рушницями і пістолями, з ножами за чересами, як на бій.
Уже темніло, коли спускались у Космацький ліс, а коли підійшли до села, настала темна ніч. Горами йшла гроза. Блискавки пороли чорне покривало ночі, і воно рвалося з грізним ревом. Наче бугай із припону, зірвався дикий вітер і погнав із гір на доли. В темряві не було видно, що наробила його скажена злоба, але відчувалось, як він рив незримими копитами землю, як розкидав рогами стіжки сіна, валив дерева, вив і стогнав. За кілька хвилин полив сильний, навальний дощ.
— Ну й буря! Ну й вибрали час для походу! — повторював Мир. Він був уже весь мокрий, як, звичайно, й Довбуш, і решта товаришів.
— А може, це й краще,— сказав Фока.— Ніхто зі смоляків тепер із хати носа не поткне.
— Нікому на думку не спаде зараз нас сподіватися,— додав Палій.
— А ми їх і обманули, — докінчив Довбуш.—Ось що, друзі. Одному треба залишитися з кіньми, а ми четверо підемо в гості до Дзвінки. Ти, Фоко, лишайся! Не боїшся? — спитав лагідно, як дитину.
— За себе не боюсь,— відповів Фока, — за вас боюсь.
— Нема чого боятися! Ми скоро вернемо.
У хаті Дзвінчуків уже не світилось. Там, як завжди, лягали рано. Під хату підійшли тихо, навіть пес не гавкнув. Може, не було його на подвір'ї. Довбуш постукав у шибку. Ніхто не відповів. Постукав ще раз. До вікна підійшла Ксеня.
— Хто там? — почувся її голос, але його одразу ж і заглушив удар грому.
— Це я, Довбуш.
— Ти, Олексо?
— Я. Не пізнала?
— Чого так пізно?
Раніш так не питала, а бігла хоч і серед ночі. Але зараз там був Степан.
— Відчини, ти ж чуєш, що робиться надворі, — попросив Довбуш.
— Не відчиню! — різко кинула вона.
— Боїшся, що твій Степан не виспиться? — спитав напруженим голосом.
— Не боюсь, але не впущу,—відповіла гордо,— Ідіть, звідки прийшли.
Он як вона заговорила... Стиснувши зуби, Довбуш підійшов до дверей, шарпнув за клямку, але двері навіть не заскрипіли. Опришки чекали його наказу.
Спробував натиснути на двері плечем — даремно. Вони були нові, ковані. Це все Степан постарався — сподівався гостя.
— Ломика давай! — гукнув у нестямі.
Палій подав йому залізного ломика, який стільки разів уже виручав опришків.
Довбуш засунув його кінець між одвірком і дверима і рвонув другий кінець до себе. Від дверей відскочив шматок Деревини, та замок ще тримався. Але тепер уже утворилась велика діра, в яку міг вільно увійти лом. Отаман на цей раз зачепив кінцем лома замок, шарпнув — і двері відчинилися. Забувши про небезпеку, Довбуш переступив високий поріг сіней. В ту ж мить блиснуло, і сильний удар в груди повалив його на землю.
Звуку пострілу він вже не чув, та його почули опришки, що стояли за хатою. Прибігли, але було вже запізно. З сіней линув істеричний рев півзбожеволілого від страху Дзвінчука.
— Не підходь! — верещав не своїм голосом.—Уб'ю кожного, хто переступить поріг. Уб'ю-у!
Не було часу з ним возитись — на землі стогнав смертельно поранений отаман.
— Вмираю, несіть мене швидше в ліс,— устиг іще сказати.
Побратими підняли його на плечі і швидко подались із двору.
Довбуш затис рукою рану в грудях. Стогнав і щось говорив, але того вже не можна було розібрати за шумом дощу і розкотами грому.
Що кілька кроків ставали, бо було слизько, спотикалися.
— Може, Фока мене вилікує, він такий у нас розумний...— раптом чітко вимовив вмираючий.
Поки донесли до місця, де стояли коні, був уже мертвий.
Побачивши тіло любимого отамана, Фока закричав, наче його різали. Мир затулив йому рота, щоб криком не видав їх. Коли ж його пустили, він припав до голови мертвого, і голосив, і ридав несамовито.
— Не вмирай, не вмирай, батьку! — кричав і молив.— Не вмирай, рідний! — Він піднімав голову отамана, але вона безвладно падала додолу. Коли товариші відтягли його від трупа, він раптом замовк.
Якась нова думка його заспокоїла...
Тим часом вірні друзі висадили мертвого отамана на коня, прив'язали до сідла і швидко повезли в гори.
Буря поволі втихла, небо прояснилось, показався місяць. Він сходив тепер пізно, значить, недалеко був уже ранок.
За всю дорогу ніхто не промовив ні слова.
Зі смертю Довбуша все мінялось у житті цих людей.
Іван Рахівський думав, поки ще тепло, податися до себе в Угорщину, Палій і Мир також не хотіли більше опришкувата. Фока мав свої плани.
Ховали отамана теж мовчки.
Вище Кедроватого, за Гаджіною, серед полонин, є висока, стрімка скеля. Колись давно, може, кілька віків тому, від землетрусу скеля розкололась і між її двома нерівними частинами утворилась глибока, бездонна щілина. Пастухи, що пасли на цій полонині, закрили отвір камінними плитами, щоб маржина чи людина туди не провалилась. У ту щілину вирішили опустити мертвого отамана. Поспішали, щоб не наскочила погоня і не познущалась над мертвим.
До місця вічного спочинку привезли його прив'язаного на коні. Зняли з коня, поклали на дорогий перський килим, здобутий в княжім замку, почали прощатися з ним.
Поставали на коліна, поскидавши крисані. Потім загорнули його в килим, обпеленали, як дитину, і обережно спустили в розколину. Отвір знову закрили камінними плитами і завалили дрібним камінням. І до сьогодні це місце носить ім'я славного отамана опришків — Олекси Довбуша.
Степан і Дзвінка полягали спати, як тільки почалась буря. Щоб не бачити блискавок, позатуляли вікна подушками і скоро обоє поснули. Степан ночі спав тривожно, особливо після останнього несподіваного нападу опришків на замок, а цієї ночі ліг спокійний. В таку погоду годі було сподіватися гостей. Коли Довбуш перший раз постукав у вікно, він зірвався на рівні ноги. Розбудив жінку.
— Довбуш під вікном, — прошепотів.— Пустиш у хату — уб'ю тебе й себе.
— Що ж робити? — спитала перелякана Дзвінка.
— Не впускати.
Далі ми знаємо, як розгортались події. Поки Довбуш ламав двері, Степан встиг підсипати сухого пороху на панівку і, причаївшись у сінях, чекав його появи в дверях.
Убивши Довбуша, виліз на горище, втягнув туди драбину, виповз через дахове вікно на дах і там, невидимий у темряві ночі, пролежав, доки опришки не відійшли з пораненим від хати. Тоді зліз з даху і помчав до Сіромського сповістити про смерть Довбуша. Був певний, що Довбуш убитий.
Другого дня вранці задзвонили дзвони в космацькій церкві і католицькій каплиці. В обох храмах ішли відправи. Дякувано богу за те, що прибрав з землі заклятого ворога панства — Довбуша. Каплиця була переповнена смоляками на чолі з Сіромським, були тут і кілька шляхтичів із княжих слуг. А церква була порожня. Селяни, довідавшись, чого їх скликають у будень церковні дзвони, не пішли до церкви. Стояв перед вівтарем один Степан Дзвінчук. Думав, що, позбувшись Довбуша, заживе спокійно, але спокою не здобув. Йавпаки, тепер стало ще страшніше. Сподівався помсти. Хотів молитись і не знаходив слів молитви у своїй пам'яті. Страх затьмарив розум. Після кожної фрази священика і співу дячка хрестився, згинаючись мало не до землі, але думки були далеко від церкви і далеко від молитви.
"Чому Ксенька не прийшла до церкви? — думав він. — Людей боїться..."
Одначе і те, що він поділив свою провину надвоє, що поклав половину на жінку, не дало полегшення. Хотілося кудись бігти, щось комусь пояснювати. Але із церкви виходити до кінця служби не годилось. Тож стояв, і думав, і не знаходив спокою.
"Піти б випити",— раптом сяйнула думка, коли побачив, як священик, повороживши над чашею, потягнув з неї вина. Так і не дочекавшись кінця служби, Дзвінчук вийшов з церкви і бігом подався до корчми...
А в цей час, як у церквах дзвонили дзвони, із табору опришків вийшов і також побіг стрімголов униз маленький чоловік. Не пішов з побратимами проводжати отамана в останню путь.
Від учорашнього дня Фока нічого не їв і перед дорогою забув поїсти, отже скоро втомився. Не пройшовши й половини дороги, змушений був сісти. Охляв. А в мозку билася думка: "Тільки б добігти, тільки б не впасти по дорозі!"
— Боже, поможи мені дійти,— звернувся до бога. Ніколи раніш не молився, хоч знав молитви. Коли питали люди, чому не молиться,— говорив: нема за що богові дякувати, а просити його, щоб з горбаня зробив рівного,— не поможе. А тут почав молитись, щоб поміг дійти!
Нарешті устав і погнав далі. У лісі, через який довелося іти, наткнувся на великі поля чорниці. Припав до землі і почав збирати ягоди обома руками. З'їв багато. Занудило, але почув приплив нових сил і побіг швидше.
Поки добіг до Дзвінчикого оседку, звечоріло-. Ховаючись у гаджугах 1, що росли біля її садиби, підповз до оборогу, на якому не раз сидів, оберігаючи Довбуша під час його гостювання у Ксені. Боявся, щоб собака не перешкодив. Але ні, пес на прив'язі недалеко від хати — сюди не прийде.
Фока вигріб невеличку ямку в сіні і влаштувався так, щоб видно було і хату, й дорогу. Хата стояла замкнена. Господарів не було вдома. В дверях видно було щілину, що її проламав Довбуш. "Це добре,—думав хлопець,— зустріч буде надворі. Коли б тільки не зовсім поночі". Вийняв і вдесяте оглянув пістолі. Мав їх два: один власний, другий — самого отамана. Віддали йому товариші. З табору втік, нікому не сказавши. Боявся, щоб його не випередили, щоб не забрали йому останньої радості — щастя розплати. І ось він уже тут. Коли б тільки що не перешкодило!
Так задумався, що був би й не помітив Дзвінчука, коли б той ішов додому мовчки. Але п'яний убивця горлав пісні. Як вийшов уранці з церкви, як забрів до корчми, так тільки оце зараз вертав. Може б, іще сидів би там, якби корчмар не вигнав. А вигнав тому, що прийшли до корчми ґазди і, побачивши Дзвінчука, сказали, що з ним за один стіл не сядуть.
Ішов і співав, щоб додати собі бадьорості і щоб заглушити страх, який так і не змогла до кінця приспати горілка.
Фока тихенько зліз з оборогу і причаївся за ним. Дзвінчук мусив пройти повз обрріг, і Фока міг його вбити, не показуючись. Але цьо^го йому було замало. Хотів потішитися над своєю жертвою, хотів упитися його жахом, безсиллям, хотів почути його благання, хотів бачити його на колінах перед собою.
Він вибіг із-за оборогу і гукнув Дзвінчука. Той обернувся. Не пізнав зразу, бо вже сутеніло. Побачив щось невеличке, думав — дитина. Вирячив очі і... пізнав.
— Фока! — скрикнув і став так з відкритим ротом, без руху.
— Так, це я, нанашку2, пізнали?
Фока тримав пістоль націленим у груди Дзвінчука.
— Не жартуй,— вимовив нарешті Степан.
— Ти не жартував учора, стріляючи в Довбуша, а сьогодні я вистрілю в тебе.
Дзвінчук не знати чого підняв руки вгору.
— Що ти, Фоко, так не жартують!..
Хміль ураз вийшов йому з голови. Фока побачив, що він зараз кинеться на нього, тому крикнув:
— Не рухайся з місця!
— Дзвінко! — заверещав Степан.
В ту ж мить пролунав постріл — і Дзвінчук, не зойкнувши, повалився на землю.
Фока вийняв із-за пояса сокиру і відтяв йому голову. Подумав, що з нею робити. На цепу гавкав, аж заходився, пес. Фока страшно всміхнувся, взяв за волосся синю вже, обезкровлену голову і кинув собаці.
Довбуш був відомщений...
Хотів ще почекати на Дзвінку, хотів потішитись її страхом, коли побачить страшний труп, але побоявся рискувати: міг не дочекатись Дзвінки, а стягнути на себе смоляків, бо його постріл хтось же, мабуть, почув. Не роздумуючи, поліз на той же знайомий оборіг. Звідти добре було видно Дзвінчину хату. Тут він перший раз в житті покохав. У цій хаті зазнав розкоші Довбуш, в цій хаті знайшов і смерть.
"Спалити хату", — раптом майнула думка.
Але слідом за думкою прийшов образ господині хати, яку любив так безконечно, що й зараз не перестав любити. Як уживалисй в його маленькім тілі любов і ненависть? Хто на це може відповісти!
Йдучи сюди, Фока мав ясний плай: помститись за Довбуша і самому вмерти. Без любимого отамана життя ставало порожнім. Особистого щастя він не чекав від долі. Треба було кінчати рахунки з життям. Він розв'язав мотузку, якою був підперезаний — заготовив її заздалегідь,— розправив, спокійно зробив зашморг, другий кінець прив'язав до перекладини оборогу і накинув зашморг на свою худу, тонку шию. Дотик мотузки до голої шиї не злякав. Залишилося плигнути з оборогу. І раптом згадалися універсали. Довбуш називав їх рівноцінними нападам на панські двори. Хто ж їх тепер писатиме? Адже опришківство не скінчилось. Іван Бойчук зразу по смерті Довбуша прийняв присягу
на вірність від опришків, що залишились у таборі і погодились воювати під його барткою. Готує ще цібї осені напад на багатого корчмаря в Жаб'ї. Чи має право він, Фока, втікати від боротьби? Вішатись тут, в оборозі, на радість ворогам і посміховисько панам? ,
— Ні! — скрикнув, аж сам свого голосу злякався.
Швидко відв'язав мотузку, зсунувся з оборогу на землю і подався в ніч, щоб на ранок стати в таборі опришків.
1962 р.