Людина — витривале створіння, чи не найвитрива-ліше з усіх істот. І Ганна Степанівна, здавалося, перемогла хворобу, бо по кількох днях цілковитої непритомності і гарячкового сну почала приходити до пам'яті. Іван Макарович радів невимовно. Бігав, тупцював коло неї, як малий хлопчина. Вона навіть усміхнулась, та усміх її був тільки як вечірній проблиск осіннього сонця, що вигляне з густої вати хмар і зникне назавжди.
Прийшовши до пам'яті, спитала про Теміра. Коли б він був, вилікував би, напевне, але його не було, і ніхто не знав, де він і що з ним діється.
Стара Тібан розіслала гінців шукати його, та даремне. З Бійська привезли звістку, що бачили його, як сідав на поїзд до Новосибірська, а більше про нього ніхто не знав і не чув.
А доктор Темір, пересівши в Новосибірську на скорий поїзд, гнав до Москви. Усю дорогу сидів біля вікна, вдивлявся в безконечні голі степи, що тягнулись аж до горизонту. Перед очима миготіли телеграфні стовпи, линули назад з незбагненною швидкістю. Навколо було порожньо, сіро, мертво.
Доктор Темір давно не був у цих краях, давно не їхав цією дорогою, ще відтоді, як закінчив у Москві медичний факультет і повернувся у свої рідні гори, щоб усе життя нести допомогу своїм бідним братам. Скільки сили тоді було у нього, скільки енергії, які перспективи...
Перед очима зрідка виринають села, щоб за хвилину зникнути, сховатись у безвісті.
Поїзд летить, звивається, як залізний вуж, сичить і стогне, а пробігаючи містки на річках і болотах, реве дико, аж стогне земля.
Доктор Темір сперся головою на вікно, ловить удари пульсу поїзда, чує, як у мозку його відбивається ритмічним: та-та-так, та-та-так!
Напроти доктора на лаві сидять якісь дві жінки, з вигляду крамарки або багаті міщанки. Одна з них старша на вигляд, з чорними масними очима, у теплій хустці, як видно — мати; друга — молодша, білява, одягнена з претензіями на європейськість,— її дочка. Вони недавно сіли, на останній станції, але встигли вже ситно поснідати і напитись чаю з бляшаного чайника, що спочивав тепер на дні глибокого кошика. Вони з самого початку зацікавились постаттю незнайомого сусіда, але доктор намагався не звертати на них уваги. Попоївши, вони весь час упівголоса розмовляли. Темір знав, що вони говорять про нього. Розмова сердила його і хвилювала, але він терпів і мовчав.
Паровоз, як задиханий кінь, підбіг до станції і став. Він важко дихав, з його боків бухала пара.
Доктор Темір ліниво підвів голову і глянув крізь вікно. У вічі впав напис станції — "Вятка". Поїзд стояв тут довше, і Темір думав устати і купити якусь книжку чи газету, щоб трохи розвіяти гнітючі думки. Він підвівся вже на лікті, щоб зіскочити на підлогу, як раптом по перону промайнуло якесь знайоме обличчя. Доктор Темір почав пильно придивлятись і пригадувати. Невже він міг мати тут знайомих? Але вийшло, що так. По невеликих зусиллях пригадав: він мав тут знайому. Це була тьотя Груша.
Доктор ще раз глянув на назву станції. Так, Вона казала, що живе у Вятці. Про те, щоб вийти, не могло вже бути й мови. Він сховав голову за стіну, щоб його не впізнали.
Тьотя Груша якраз наближалась до вагона. Ішла з якимось чоловіком, сильно спираючись на його руку, і щось йому дуже весело щебетала. Чоловік вів за руку її дівчинку.
"Чи це її чоловік, чи жертва "пристрасті",— зацікавився, сам не знаючи чого, доктор Темір. Зацікавився більше, ніж гадав.
Коли вони пройшли повз його вагон, він вихилив голову крізь відчинене вікно, і тут же мимохіть була задоволена його цікавість.
— Таточку,— почув доктор.— Ти скоро повернешся?
Відповіді доктор не почув. На станції двічі пролунав дзвінок, і до поїзда кинувся прожогом натовп, що висипав було з вагонів на перон. Серед натовпу побачив доктор і свою недавню співбесідницю, яка незграбними кроками несла своє огрядне, розповніле тіло до вагона. Вона розштовхувала всіх ліктями і перла у вагон перша. Доктор Темір плюнув з огидою.
За хвилину поїзд рушив. Перон помітно спустів. Люди, що залишились, тоскно проводжали вагони. Між ними зосталась і тьотя Груша з донечкою. Дівчинка плакала і махала хустинкою. її батько, видно, сів у якийсь вагон.
Коли вікно Теміра порівнялось з тьотею Грушею, вона підняла голову, і погляд її зіткнувся з поглядом Теміра. Вона широко розплющила очі, застигла розгублена. Вагон проскочив, і Темір так і не знав, чи вона його впізнала, чи ни
Ганна Степанівна не встала більше з ліжка. Занадто кохала вона свою єдину доню і пішла за нею. Після дуже високої температури почався раптовий спад її і закінчився катастрофою. Умираючи, вона була притомна, говорила з чоловіком, просила його, свого друга, передати її останній привіт докторові Теміру, коли він ще живий, якщо повернеться коли-небудь.
Іван Макарович ридав і бився головою об спинку ліжка, а вона, як колись за молодих літ, любовно гладила йому голову втомленою, схудлою рукою і заспокоювала:
— Не тужи, любий! — просила вона тихо.— Ми, мабуть, скоро побачимося з тобою. Я більше не жалію за життям. Чого воно варте без Тані? А ти, коли житимеш, учи дітей, щоб любили свій край, як ми його любили з тобою, щоб підносили його, щоб він став славним на весь світ.
Вона замовкла. У хаті зробилось темно і тихо. Ганна Степанівна заплющила очі, а зі стіни, з почорнілого образа, дивився на неї неспокійно втомлений Христос. Перед ним світилася лампада, на ґноті наросла чорна кулька, світло блимало, і Христос кліпав очима печально.
Іван Макарович був не менше втомлений від Христа. Він спер голову на подушку хворої. Хтось тихо накрив його густим, чорним серпанком, і йому зробилось раптом так легко-легко; здавалося, що він розпадається на мільйони молекул, розпускається у чорній пітьмі. І здається йому, що нема вже його, що він увесь розтанув. Залишився тільки мозок, але і той поволі тане, ще трішки залишилось, ще трішки — і тьма...
Раптом прокинувся. У хаті було поночі, тільки лампадка кидала на стелю слабеньке світло. Кинувся до дружини — вона спала. Злякався. Взяв її руку — була холодна. Почав пригадувати її слова — пригадав. Усі пригадав до одного. Так, це були останні слова її, остання її воля, останній заповіт. Він викарбував ті слова у своєму серці...
Адміністрація і служба художньої виставки звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що вже другий день цілими годинами вистоював перед одною картиною. Приходив він зранку і стояв перед нею аж до обідньої перерви, коли закривалась виставка, і входив перший, як тільки вона відкривалась. На вигляд не було ніяких ознак ненормальності, і тільки обличчям він виділявся з-поміж численних відвідувачів виставки, що наводнювали її щодня.
Картина, що перед нею стояв приїжджий, справді заслуговувала на увагу. Перед нею завжди товпились інші цікаві, але цей відзначався своєю впертістю, і тому голова виставкому видав розпорядження таємно стежити за ним. Під картиною стояв напис: "Чорне озеро. Худ. Ломов".
З дивним відвідувачем пробували заговорити, але він не відповідав, показуючи, що російської мови не знає. Поведінка його була така мирна і спокійна, що на нього нарешті перестали звертати увагу, звикли, — і він спокійно продовжував стояти перед картиною.
Це був єдиний портрет Тані. Ніколи вона не фотографувалась. Не було де, і не любила, і, зійшовши в могилу, не лишила ніде відбитка свого обличчя, хіба що в серцях її найближчих. А тут вона була як жива.
Доктор Темір,— а читач, певно, здогадався, що це був він,— не відривав від неї погляду. Вона втікала від Чорного озера, а за нею гнались чорні духи. Бліде личко, злякані і в той же час ласкаві, повні любові очі.
Доктор тільки раз бачив таким її обличчя, бачив такими її очі. Це було тоді, коли вона прибігла до нього, щоб ішов рятувати її коханого.
"Чого я тоді пішов? — всоте ставив собі це питання доктор і всоте відповідав собі так само: — Хто міг би не послухати її, хто міг би опертися її проханням? Хто бачив це личко, ці очі — не міг опертись".
А тут вона як жива. Стиснуті брови творять з двох луків один. Так вона стягала їх, коли була чогось сердита чи хотіла зробити строгий вигляд.
Темірові, пригадуючи це, робилось тоскно на душі, він чує, як до очей підступають сльози; дарма що він стримує їх всіма силами, вони натискають на ніс, вуха, він аж наче глухне, але сльози сильніші, вони пробились, нависли на віях. Добре, що не видно їх під темними окулярами.
Доктор відходить у куток, витирає очі, носа, поправляє окуляри і вертається на своє місце.
"Не треба думати..."
Він любовно, ніжно дивиться на її круглі, майже дитячі руки, на її дівочі груди. Він ніколи не бачив їх, хіба що дитинячі. Він не бачив, не смів подумати про них, а той, убивця, малював їх.
Ззаду і з боків товпляться люди, але він нічого не бачить, не чує захоплених вигуків на часть автора картини. Він весь у своїх думках.
А думки такі дивачні, іноді божевільні, настирливі, іноді зовсім смішні:
Die Eifersucht ist. eine Leidenschaft, Die mit Eifer sucht, was Leiden schafft ( Ревнощі — це муки, які ревно шукають того, що родить муки (нім.).)
...Колись давно прочитане чи почуте.
Цим продуктом німецької мудрості, як зброєю, боровся з людьми, що захищали почуття ревнощів як виразника любові. Він завжди твердив, що не знає цього почуття. Він знає почуття помсти, але не ревнощів.
Але що з ним? Кров стукає у скроні, під окулярами повіки мокрі від поту, у грудях рев дикого звіра, у грудях клекоче вулкан.
Доктор Темір стискає кулаки, немов готуючись до розправи, немов перед ним об'єкт помсти.
Мимоволі помічає на собі погляди людей, що стоять ззаду і поруч.
Доктор Темір натягає на себе маску спокою. Обличчя поволі холоне, починає боліти голова, і страшенно болять ноги. Як це він тільки тепер відчув? Він же не спочивав, він стоїть уже третій день! Хіба це мета його приїзду? Хіба це? Стояти?
Ні! Мета була інша...
Доктор Темір збирає докупи думки, як квочка розсипані курчата. Вони зливаються в одно, і з них виходить поняття: "Ломов". Він підводить очі на картину, і там те саме поняття в літерах.
Що робив би він, побачивши його зараз?
Темір жахається. Він досі ні разу не здавав собі справи з того, що саме зробив би він, побачивши свого ворога? Адже приїхав він сюди з тим, щоб побачити його і помститись? Вистоював же він перед його будинком до ночі, думаючи щось?!
Ні! Він був певний, що його не побачить. Так і було. Він ні разу не зустрів його.
"Може, його в місті нема? — подумав Темір.— Як досі не прийшла така думка? Спитати когось, негайно спитати!.."
Але раптом за спиною страшенно знайомий голос. Доктор боїться оглянутись, та чує, як швидко забилось серце. Знайомий голос затих і чути другий, жіночий.
Доктор Темір прислухається. Жінка каже:
— Ти знаєш, вона красива. Раніш я не придивлялась. Лиха була на тебе, а тепер бачу, що ти правий, вона красива.
Вона каже це навмисне голосно, щоб усі чули, що вона з художником на "ти", бо займенника того вживає дуже часто.
— Я дуже радий,— знехотя відповідає чоловік. Доктор Темір певний тепер, що це він. Він швидко обдумує план, але жінка перебиває його думки.
— Ти мені вдома розкажеш,— каже вона тихо.— Не вірю я й тепер, щоб все так легко обійшлось, як ти казав.
— Мила моя! — перериває чоловік. — Чи вона варта, щоб про неї так багато говорити?
— Видно, варта, коли ти її малював?
— Коли це було...
— Але було.
— Не псуй мені настрою, Ніночко!
Доктор Темір шаленіє. Не пам'ятаючи себе, він кидається не до тих, що говорять за ним, а до картини. Зриває її зі стіни, рве рукою полотно, потім кидає на землю...
Публіка стоїть закам'яніла, не рухаючись з місць. У першій хвилині ніхто не зрозумів, що сталось...
1928-1956 рр.