Таня подалась туди. Люди, тікаючи з кручі, завертали її, вказували на небезпеку, але вона нікого не слухала. Йдучи дедалі глибше у воді, вилізла нарешті на горбок.
Вода прибувала безупинно і заливала долину щораз ширше, щораз глибше. Вона заповнила вже всі вулички аїлу, позаливала хліви, де стояла худоба і вівці, вдиралась до юрт.
Люди поспіхом сідлали коней, навантажували на них найцінніше хатнє добро. Жінки прив'язували до сідел мішки з копченим пресованим сиром — хлібом алтайським, заготовленим на зиму, зверху клали дітей і їхали в гори, у вищі місця, де не могла їх дістати вода.
Залишивши майно на вищих місцях, хто мав час, повертався назад, щоб забрати рештки вбогих пожитків. Але траплялось так, що вже не було чого брати: вода затоплювала юрти, ламала їх.
Багато з тих, що повертали вдруге, втретє, не заставали на місці свого житла. Розглянувшись довкола, не бачили нічого, тільки безбережне море, серед якого, як спалені пні, стирчали де-не-де до половини залиті брудними водами юрти. А на обрії, на скелі, над кручею бачили самотню чорну постать, що стояла нерухомо, як чавунна статуя.
Це Таня. Вона стояла нерухомо і поглядала на воду. Очі її спочивали: було на що дивитись. Але мозок спав. Вода котила на своїх спінених хвилях щораз нові об'єкти для споглядання. Ось вона понесла цілий стіжок сіна, ось несе сідланого коня, ось почорнілі рештки розваленої юрти.
Таня пропускає усе це з убивчою байдужністю. Перед нею щось далеко важливіше, ніж це. Перед нею...
маленька пташка, що не знати як потрапила у воду. Вона крутиться у водовороті біля самого берега. Крильця розпущені, насередині блискучі плямочки...
"Це трупик синички-ремеза,— думає Таня.— Бідна пташко, бідна сирітко! Чого ти не береглась води?"
Пташка крутиться у вирі білої спіненої води: вода творить глибоку лійку. Пташку зносить туди, і вона зникає з очей, але за хвилину знов виринає і знов плаває довкола берегів лійки. Коли пташка виринає, лице Тані прояснюється, коли ж поринає — хмурніє. Нарешті пташка потрапляє у ще глибший вир і більше не показується.
Таня напружено дивиться у воду. їй страшенно хочеться ще раз побачити пташку. Ще раз, тільки один раз. Бажанню її немає меж. Бажання її межує з божевіллям. Але пташка більше не з'являється.
"Вона мусить виплисти,— думає Таня.— Мусить!"
Але синичка не з'являється більше, пропала.
Таня стоїть як закам'яніла і дивиться у воду.
А вода все прибуває і прибуває. Де недавно вона ще несміливим струмком продиралась у долину, тепер пливе розшалілим руслом, не боячись ніяких перешкод. Вона залила майдан, де недавно ще гралися діти, залила всі криві вулиці аїлу, позмивала всі юрти, і на місці зеленої долини, між двома пасмами гір, бушує грізно холодне море. Із моря виринають де-не-де дерева своїми кронами і невеличкий шматок скелі, на якій, здалека, як обгорілий пеньок, стоїть Таня.
На землю швидко спускалась ніч. По узбіччях гір запалали вогнища. Над ними носився плач і лемент, а вище, на чорних скелях, де вже надовго розсілась ніч, скиглили жалібно сови, вторуючи людям, що плакали біля вогнища.
Усю ніч не спали селяни, щоб бути напоготові, коли б вода підійшла ще вище. Усю ніч волали до богів і духів, обіцяючи жертви, але боги мовчали, безсильні, і тільки страшно і грізно шуміла священна ріка алтайців Катунь, і тільки загрозливо клекотіло на місці їхнього убогого селища невмолиме, жорстоке море, а вгорі, де чорні скелі, де причаїлась ніч, плакали сови і вторували людям, що лементували біля вогнища...
Усю ніч горіли вогні, всю ніч шуміла Катунь і бушувало море. Коли ж засіріло небо і перший раз за цілий місяць виглянуло сонце, то над водами стояв білий, як молоко, густий туман. Він поволі почав підніматись угору, відкриваючи обрій. По деревах, що стирчали з води, люди пізнавали місця, де стояли колись їхні житла, бо більше з води не видно було нічого. Вода залила і скелю над кручею, де ввечері стояла самотня чорна постать. Ранок не застав там уже нікого.
У Чемалі повінь наробила б багато шкоди, коли б не були заздалегідь вжиті заходи, що не дали розгулятись стихії.
Вода порозмивала дороги над Катунню, залила майдан коло спустілої церкви і підмила кілька юрт, що стояли найближче.
Село Чемал стоїть на високому березі Катуні, і воно природно захищене від повені, але вода, безперечно, залила б село, коли б не швидка рятівнича акція. Че-малський комсомол утворив рятівничу дружину, і на чолі її стали два досвідчені чоловіки — Іван Макарович і доктор Темір.
У долинках, куди могла прорватись вода, поробили дерев'яні дамби, навезли землі, каміння і заступили воді дорогу до села. Вона просякала, правда, місцями і бігла на майдан, але проходи, утворені в гатках, забивали знову, а воду спроваджували ровами за село.
Іван Макарович і Темір з головою поринули в роботу. Вони самі копали рови, самі насипали землю, вони керували роботами, давали розпорядження, накази, і всі слухали їх, бачачи їхнє уміння і досвід.
— Інженер Манченко радів би, побачивши нас,— промовив Іван Макарович до Теміра, витираючи спітніле обличчя.
— Індустріалізуємо країну,— сміявся Темір.
— Не знати, як він там відчитався за свою роботу? Бідний хлопець. Скільки сподіванок було, і все пішло марно. Тут ще і нашої вини трохи. Занадто недовірливо поставились ми зразу до його роботи.
— Трудно просто було повірити,— сказав Темір.
— А даремно. Він був серйозний чоловік, йому можна було вірити. Неприємно, що не пише нічого.
— То правда, обіцяв, повинен був написати, уже час, хоч ви знаєте, як до нас іде пошта.
— До речі, сьогодні повинні були пошту привезти,— пригадав Іван Макарович,— ви дістали що?
— Я ж удома не був. Цілу добу сиджу над рікою. Вони обидва разом глянули на ріку.
— Чи довго ще вона буде казитись? Доктор Темір був певний, що це вже кінець.
— Дощ ущух, вода повинна спадати.
— Вода і спадає,— сказав молодий парубок, що мимоволі збоку слухав їхню розмову.
— Невже спадає? — зрадів Іван Макарович.
— Подивіться.
Іван Макарович і Темір вилізли на дамбу. На верхній дошці лежала рівна мокра смужка на два-три сантиметри завширшки.
— Вода спадає! — крикнув Іван Макарович.— Ура! Ми перемогли стихію!
Літній чоловік радів, як хлопчик. Йому хотілось підскакувати, плескати в долоні.
— Ви ще не дуже,— спиняв його Темір,— Катунь капризна, як розбещена жінка. Вона ще може себе показати.
— Ні, ні, небо випогоджується. Більше вода не прибуде. Такого високого рівня води в ріці я, відколи живу, не пам'ятаю, а прожив я над нею, нікуди не виїжджаючи, сорок сім років.
— Так-таки не виїжджали? — спитав Темір.
— їй-бо, ні. Моїх виїздів до Бійська не вважаю за виїзди, і то я там довше ніколи не сидів, як тиждень. А поза Бійськом жодного місця не знаю.
Темір здивовано підвів очі. Він не знав, перший раз чує. Як так можна було жити?
— Вас ніколи не тягнуло в чужі країни, міста? — спитав Темір.
Іван Макарович не збентежився і не засоромився.
— Читаючи про ті країни і міста, тягнуло туди подивитись, але коли б до того дійшло, щоб їхати, я б відмовився,— сказав він щиро.— Я не уявляю, як можна жити без цих гір, без рідного Алтаю? Я боявся б, що умру там, на чужині.
— І ви хочете індустріалізувати край, не побачивши й одним оком індустріалізації?
— Я хотів би для своєї вітчизни всього найкращого на світі. Коли електрифікація, індустріалізація така гарна і така потрібна, то чому мені не бажати її? Ви знаєте велике гасло: "Радянська влада плюс електрифікація країни..." Чому б його нам не пристосувати? А іце про кооперацію... Кооперація у нас уже є...— Він усміхнувся.— Правда, далеко не загальна, та ви пам'ятаєте, як вона мляво прищеплювалась? Але прищепилась, і так народ звик, що уявити собі не може, як без неї жити. В цій кооперації алтаєць уже мило купує!.. Доктор Темір, звичайно, мусив трохи посперечатись.
— Живуть у нас люди й без неї,— сказав він, похитуючи головою.
— Ну, ви маєте на увазі цих дикунів.
— Яких ще у нас більшість.
— Чого там більшість? Скоро їх зовсім не буде. Електрична лампочка вижене темряву і дикунство.
— Мрійник, непоправний мрійник,— засміявся доктор.
— Спадає! — сказав парубок з дамби.
— І багато?
— Спала ще на два сантиметри.
— Тепер можна йти до хати. Залишити вартових — і до хати. Ви залишитесь на дамбі? — спитав він хлопців.
— Залишусь, ідіть спочивати,— сказав парубок і чвиркнув крізь зуби у воду.
— Ходім, докторе. Якби що трапилось, нам дадуть знати. На все добре, товариші! — гукнув до хлопців.
— На все! — відповіла молодь.
Увійшовши до хати, приятелі застали Ганну Степанівну в сльозах. Захоплена зненацька приходом Те-міра, вона не встигла витерти сльози і приховати своє хвилювання. Веселий настрій Івана Макаровича зник вмить.
— Чого ти, Ганнусю? — спитав він дбайливо свою дружину.
Ганна Степанівна витерла фартухом очі.
— Я не плачу,— сказала вона.— Але чогось мені страшно, що з Танею? Там така низька долина. Певне, залило всю.
(Продовження на наступній сторінці)