Дорога вела невеличким бомом, що розм'як і ослиз від недавньої зливи. Вода нанесла каміння й ломаччя, коні посувались поволі, ставлячи ноги між камінням обережно і зграбно, як кози.
Коли бом скінчився і їздці виїхали на змоклу галявину, вони побачили сині дими, навислі над широкою долиною, на якій розкинувся аїл. Ще кілька кроків — і з землі виринули верхи юрт, подібні здалека до обгорілих пнів. Деякі з них ще димились. Хвилина — і з'явилось все село, як на долоні.
Старший загону виїхав уперед і помчав галопом. Вершники поскакали за ним.
Мабаша вони застали непідготовленого, розгубленого; про долю кама він ще нічого не знав, і поява Тріша в супроводі міліціонерів підказала йому щось недобре. Утекти він уже не міг, було запізно.
— Збирайся! — переклав наказ старшого Тріш.
— Куди? — спитав Мабаш жалібно.
— Там скажуть. Поїдемо поки що до Чемала. Мабаш одягнув кожуха і безпорадно став посеред
юрти. Ійнечі сиділа в кутку й уважно розглядала при-шельців.
— Готовий? — спитав Тріш.
— А куди мене? Я не хочу до Чемала.
— Просити не будемо,— переклав Тріш.
— А за що?
— За те, що підбурював людей,— сказав від себе Тріш.
— І він підбурював,— залепетав по-алтайському Мабаш до старшого.— Він і кам Натрус. Вони підпалювали, вони підбурювали людей.
Він так жалібно белькотів, що старший засміявся.
— Що він каже? — спитав старший Тріша.
— Не хоче їхати,— відповів Тріш, негайно зорієнтувавшись.
— Беріть його,— крикнув старший.
Два міліціонери взяли Мабаша під руки і вивели з юрти. Його кругла бочкувата фігура в баранячому кожусі і велике жовте обличчя, спотворене жахом, були такі комічні, що Ійнечі не витримала, щоб не всміхнутись нишком.
Мабаш не встиг нічого сказати жінці, не встиг і оглянутись, як його витягли надвір. Просив дозволити сісти на свого коня, але йому не дозволили. Його підсадили на Трішевого коня ззаду, оточили кіньми і повезли в бік Чемала. Хутко зникли з очей не дуже засмученої Ійнечі в ярку.
Коли вони в'їхали до Чемала, то Мабаш, сидячи на одному коні з Трішем, побачив недалеко від кооперативної крамниці гурт селян, а серед них Садвая, свого лютого ворога, колишнього нареченого Ійнечі. Садвай був бідний і не міг дати за неї такого викупу, як дав Мабаш, і через те вона дісталась останньому. Як не ховався Мабаш, його помітили, і в гурті почалась пожвавлена розмова. Мабаш був певний, що мова йде про нього.
— Палій! — долетіло до його ушей.
— Палій! — крикнув голосно молодий, високий на зріст, парубок і виступив з гурту.
Мабаш ще щільніше притулив голову до спини Тріша, але раптом кінь Тріша став. Йому заступив дорогу Садвай.
— Дайте нам його! — крикнув Садвай до міліціонерів, у— Давайте нам палія! Ми розправимося з ним.
Садвай довідався в Чемалі про пожежу, про участь в ній Натруса і Мабаша, і йому загорілися очі від жадоби помститись і познущатись З ненависного ворога. Побачивши його в супроводі міліціонерів, Садвай зрозумів, що Мабаш вислизнув з його рук, і попробував ще тут дістати його.
— З коня! — крикнув він до Мабаша, але тут наїхав на нього конем міліціонер і зігнав з дороги.
У Чемалі Мабаша не брали на допит. Причетність його до змови Натруса була доведена. Його пересадили на підводу, заздалегідь приготовлену, і він під ескортом невеличкого загону, покірний своїй долі, поїхав, куди його повезли.
Його проводжали вигуки юрми, що зібралась коло аймацької Ради. Він розрізняв окремі голоси, що летіли йому навздогін. Та найболючіші були слова Садвая. Той знущався з нього, називаючи найнепристойнішими словами.
— Що переказати Ійнечі? — верещав Садвай. Мабаш совався по возі і сумно поглядав на коні,
що так поволі йшли. Йому якось байдуже стало, що з ним зроблять, куди повезуть, коли б тільки швидше з цього місця, з очей цих проклятих ворогів.
Коли валка зникла з очей селян, Садвай скочив на коня і рушив з місця.
— Куди ти? — крикнули з гурту.
— Доганяти Мабаша! — відповів, усміхаючись, Садвай.
Та всі знали, що він не туди поїхав.
Уже темніло, як Садвай спинився перед юртою Ійнечі. Він хотів тільки передати їй, що бачив у Немалі. Нарешті дочекався, коли можна побути удвох зі своєю коханою.
Таня давно вже працювала в школі і коротала довгі, безпросвітні дні безконечного чекання. Чекала вона вічно на листоношу, хоч знала наперед, що він з'являється в селі двічі на тиждень. З яким нетерпінням вичікувала вона хвилини появи його, і коли приходив з порожніми руками, їй обривалось щось всередині, немов серце відривалось і падало додолу. В її душі, в її грудях було тоді порожньо, мозок переставав працювати, і не було ні думок, ні бажань, нічого. Заточуючись, як хвора, йшла вона до своєї маленької кімнати при школі і там, замкнувшись, просиджувала самотня довгі, тоскні вечори. Ніхто ніколи не бував у неї, ніхто про неї не довідувався. З усіма товаришами порвала зв'язки, бо їй здавалось, що всі з неї сміються.
Тані здавалося, що й діти сміються і показують на неї пальцями. Коли б хоч вийти куди-небудь, побродити, як торік, а тут дощі щодня ллють, не вгаваючи ні на хвилину. Здавалось, що вони ніколи не вщухнуть. Земля, гори, ріки так переситились ними, що коли б із хмар, які заволокли все небо, перестало лити, то гори почали б виливати зайву воду. Тільки мороз міг припинити зливу, але на нього була мала надія,— ще не скоро.
Дні, а головне, вечори тягнулись такі безмежно довгі, що нічим їх не можна було скоротити. Не допомагали й книжки. Читала вона цілими довгими годинами, але й вони кінець кінцем перестали задовольняти. Не раз сяде, бувало, до книжки, очі бігають по чорних рівних рядках, а думи линуть далеко в ніч.
"Хоч би доктор навідався",— думала не раз.
Але чого ж їй чекати після тієї останньої зустрічі? Що вона йому сказала? Чим заплатила за його доброту, за його відданість, за вірну правдиву любов? Нічим! Вона не знайшла для нього жодного теплого слова, бо все забрав той. Усю душу, всі думки, всі теплі слова, пестощі, все! І другому нічого не лишилося.
"Боже мій,—думала вона.—Невже він не напише? Невже він забув-таки навіки?"
Вона казала собі, що він не повернеться, умовляла себе, але якийсь малесенький куточок її мозку заперечував, дражнив, казав: "А може, повернеться?.."
І вона жила тією нужденною надією, що ніколи не мала вбратись у плоть, що мала так і загинути надією.
"Коли б умерти,— тужила Таня.— Коли б заснути і вже не встати..."
І тоді робилося страшно. Сама не знаючи чого, боялась залишитись у кімнаті і, накинувши на себе жакет, прикривши голову хустиною, вирушала в дощ, у ніч до юрти свого діда, старого Токпака, ночувати.
Токпаки були єдині люди, які не знали всього, вони обожнювали її, раді зробити все, що могли, що вміли, щоб потішити свою внучку.
Стара бабуня садовила її біля вогню на м'які шкури, годувала найкращими наїдками, а дід брав тобшура й бринькав на ньому, виспівував, розказував про минуле.
Старий Токпак славився на всю околицю своїми оповіданнями. Це був поет, боян народний, тульчі, яких мало тепер залишилось на Алтаї. Він розказував старовинні билини про давніх героїв, міфічних богатирів. Про них наслухався він з дитинства від свого батька, такого ж славетного тульчі, і по його смерті став і собі співцем. Уже змолоду здобув великої слави на весь Алтай. А й тепер, хоч старий і немічний, коли був у настрої, розказував молоді, щоб та несла його пісні далі, в нові покоління.
Таня колись заслухувалась ними. Вони розбудили в ній почуття, що й досі не згасло, любов до рідного краю.
Був вечір. Дощ періщив з самого ранку, і досі не перестав, і не зменшувався. По шибках били колючі краплі і пливли додолу, як сльози. Давно вже плачуть вікна, ще з того часу, як вона приїхала сюди.
Таня дивилась на вікна, бачила, як краплі зливались в одну і текли струмками додолу. По горах ходив вітер. Давно він не лягав на спочинок, ще з того часу, як Таня приїхала сюди.
Цей вітер був страшний. Таня боялась його. Удень сяк-так, а ввечері він ридав, свистів у комині, плакав, як дитина.
Таня сиділа перед плиткою і вдивлялась у полум'я. У хаті було темно, і тільки маленькі жовті плямки, як метелики, бігали на стінах, на столі, на обличчі Та-ниному.
У голові ворушаться думи, розпирають череп, просяться на волю. Вилітають одна за одною, як бджоли з вулика, і кружляють над головою.
У хаті тихо, мертво, тільки у кутках щось шепоче... А в димарі вітер ридає, у димарі вітер голосить, виє, як по вмерлому.
Ось він зліз з покрівлі, набрав повну пригорщу дощу і кинув у вікна раз, другий і третій, як сівач просом.
Таня стрепенулась. Очі розширились, вдивляється в темряву. Але.там мертво. Мертва, мокра ніч.
"Боже, коли б він поглянув, як я тут страждаю, коли б він почув, як його люблю я...
Олесю! — зривається думка, а уста бліді тріпочуть безмовно: — Олесю!..
Коли б зараз з'явився!.."
Думки закружились. їх так багато, вони бушують, як зграя вороння, що не може впасти на маленьке місце, і кружляє, кружляє навколо, а місце порожнє.
У димарі знову засвистів вітер протяжно, зрадливо, немов засміявся. Так, він засміявся. Таня чує сміх. Вона чує сміх.
— Хи-хи-хи...— сміється вітер.
— Хи-хи-хи...— чути в кутках.
(Продовження на наступній сторінці)