А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вариному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.
ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ
Ось він і настав, день свята.
Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.
Аж золоті зайчики забігали по стінах... Онука аж рученятами сплеснула:
— Ой-ой-йой!
Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:
— Яка ти у мене гарна, доню...
Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.
Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зірвала календарного листочка з такою ж цифрою...
— Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома... Такий день...
— Я ненадовго, мамо...
Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко накинула:
— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.
На вулиці сонячно, навіть погода святкова.
Сяє, голубіє ліс... Піти? А що? Сьогодні її свято...
Ні, спершу до Демидова. Обіцяла...
Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заасфальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — гаражі. Заможно люди живуть...
Технікум будується, клуб на п'ятсот місць... А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.
Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького...
А ось і контора їхнього радгоспу.
У кабінеті директора побачила худенького жвавого дідуся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.
Іван Володимирович Вент.
Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з небагатьох комунарів, що дожили до наших днів...
Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі...
Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.
Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сідає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В радгоспі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної копійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні...
Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти...
І ось Варя знову в лісі.
Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чиста. Голубіша од неба...
Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.
Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка... В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди...
Рідне її лісове озерце...
Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться...
Варя дивиться, дивиться... І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі... Жовтий портфелик...
Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудовано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся республіка...
Чи тільки республіка?
Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці... Двадцять шостий з'їзд... Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду...
Навкруг урочисті обличчя... І — тиша... Усе наче застигло, усе —— в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, почнеться щось неймовірно величне і прекрасне.
І воно почалося.
Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народився перший звук "Інтернаціоналу"...
І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засніжена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.
Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вовків... Один?! Самотній?!
Вста-вай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов!..
В залі співали всі.
Чуєш, сурми заграли?! –
співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левицький серед них, і Підкопай, і Таксвейлер...
І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько...
Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо... Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо... Отак, як зараз...
Варвара Федорівна слухає: шумить ліс... і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:
Ой видно село,
Широке село...
Батькова пісня... Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голосу не почує. Остання пісня...
Остання?!
Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — житиме у ній таткова пісня, татків голос...
Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.
Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду...