Листи Франка стають різкими. Він дає настанови, поради, вимагає, сварить, їй важко це переносити. Сумніви, що він її вже не любить, все більше оволодівають нею. Вона благає, щоб він змилосердився над нею. Нехай він гляне, як вона живе, хто її оточує.
Франко мовчить. Для чого тепер такі розмови. Краще будемо працювати для "великої ідеї". Він висилає Ользі повісті для перекладу. Вона погоджується на співпрацю з "Зорею". Вона береться перекласти для "Бібліотеки найзнаменитіших повістей", котру випускає І. Белей, "Злочин і кару" Достоєвського, сумнівається, чи галицькій публіці будуть до смаку такі речі. Вона пропонує свій переклад "Анни Кареніної" Л. Толстого, вона починає писати розвідку про трагедію Софокла "Антігона", і Франко обіцяв її надрукувати.
Одруження Івана Франка Ольга сприйняла боляче. Але не відвернулась від нього і першою привітала, стримано і чемно: "Ласкавий Пане, прийміть щирі, хоч запізнілі, поздоровлення з одруженням". Маленька, коротенька листівка. Перед його поїздкою у Київ вона прислала йому листа, побажала доброї дороги та успіху в організації нового часопису, котрий "так потрібний Галичині зараз..."
Лише у 1889 році Ольга Озаркевич познайомиться з Ольгою Франко. Тоді була осінь. Ольга Озаркевич приїхала до Львова на похорон тітки Руденської, яка свої останні дні провела в жіночому монастирі отців василіан. Вшанувати пам'ять тітки приїхала вся родина. Були запрошені також Іван Франко з дружиною... Франко познайомив свою дружину з Ольгою. Вони говорили. Про що? Невідомо. Може, просто обмінялись якимись звичайними фразами про здоров'я, погоду. Пізніше смерть Франка зблизить їх.. За столом виголошувались тости, промовляв і Франко. "Я мала враження, — скаже присутня тут Михайлина Рошкевич, — ніби сипляться перли..."
9 грудня 1886 року в Лолині на 56-му році життя помер батько Ольги, Михайло Рошкевич Зі Скопівки Ольга писала Франку: "Як Вам уже, певно, відомо, наш коханий татко вже не жиють, журба і нужда заїла їх перед часом. Сестра і мама остались тепер нещасливі без утримання, але я не опущу їх, о скільки мені сил старчит, допомагати їм буду і тепер о нетерпеливості очікую того дня, коли они переселяться до мене на пробування — будемо взаємно рятуватись".
He все добре складається у Володимира Озаркевича.
Консисторія вирішила його "трохи повчити", охолодити його діяльність і з батьківського насидженого місця переводить в село Скопівку, а відтак у село Сілець. Там народжується їх син. Назвали його Іваном, в честь Франка. Так хотів батько, так хотіла мати. Коли Іванкові було два роки, він помер. Смерть сина Ольга сприйняла як якесь знамення у її відносинах до Франка. У 1890 році народжується дочка Олена-Ольга.
Листи до Франка Ольга пише все рідше і рідше, та й то короткі, ділові. Розвідку про "Антігону" Франко не надрукував, хоч мав такий намір. У 1893 році і в листі від 9 лютого Ольга попросила Франка повернути рукопис, бо "станіславські женщини" дали їй доручення прочитати реферат з історії сучасної цивілізації. 18 лютого Ольга повідомляє, що тепер сама побачила всю недосконалість своєї роботи, і починає її допрацьовувати. Розвідка дуже сподобалась жіночому товариству, і воно ухвалило надрукувати її в жіночому альманасі. Про це Ольга в радістю повідомляв Франка 9 травня 1893 року. В цьому листі вітає Франка з початком виходу журналу "Життя і слово": "Журнал хороший, і можна Вам гратулюватя. То імпонує і радує, бо такого ми ще на Галицькій Русі не видали". У 1893 році Іван Франко дарує Ользі друге видання "З вершин і низин". Сухий, офіційний дарчий підпис...
І останній зі збережених листів Ольги до Франка. Він датований 10 квітнем 1897 року. Вона вже знала про його невдачу у Львівському університеті, провал на виборах, про його хворобу. "Надіюсь, — пише вона, — що Ви здорові зовсім, поїздка до Відня послужила Вам до привернення нормального стану. Впрочім, в теперішнім часі, коли прапор треба здвигати високо, нема коли слабувати, як се заявила і добродійка Ваша жінка. То є правда, тож держіться нам кріпко, бо бідна Русь потребує рятунку. Ольга Озаркевич". Колись в подібних випадках Ольга писала інакше: "Одне мене мучит і гризе, що ти хорий, Івасю, не хоруй, змилуйся..."
У 1908 році В. Озаркевича переводять працювати у село Березів Нижній, де він і помер 10 березня 1912 року на 57 році життя. Ховали його на цвинтарі Березова Середнього. У посмертній згадці про нього "Діло" сказало, що був він один з найсвідоміших галичан...
VI
Після смерті чоловіка Ольга переїхала жити до сестри Михайлини у село Ременів недалеко від Львова. Ближче до Львова переїжджає і дочка з чоловіком, щоб жити разом з мамою. Делікатна по натурі, Ольга не хоче заважати молодим і продовжує жити у сестри Михайлини. Михайлина підтримує добрі відносини з Франком, котрий не минає нагоди докоряти їй за загублений, змарнований талант, та з його дружиною. Бачачи тяжке матеріальне становище Франків, Михайлина часто висилає до Львова підводу з продуктами для Франка.
У Михайлини Ольга довго не затримується. Коли захворіла дружина Євгена, брата чоловіка, Ольга приїздить до Львова і живе тут по вулиці Підвальній, 7. Вона уникає зустрічей з Франком, хоч той через Михайлину та знайомих просить, щоб Ольга прийшла до нього. Він мусить їй багато чого сказати, порозумітись.
Коли Львів став для них тісним, Ольга їде в Рудно до дочки. З початком війни зятя Ольги забирають військовим священиком в діючу армію. Ольга разом з мамою та дочкою переїздить у Львів і живе у Величків, недалеко від Франка по вулиці Софії. Вона боїться навіть підійти до вікна, щоб ненароком не побачити Франка, який часто важкою ходою з кошичком йде на базар за продуктами.
Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його просьбу, з очей її потекли сльози, але сказала твердо і рішуче: "Ні".
Його несли перед її вікнами. В кімнаті була дочка, Єроніма Озаркевич, дружина Григорія Величка, відомого вчителя, ще якісь гості. Вони бачили, як Ольга підійшла до вікна, відхилила фіранку і тремтячою рукою поблагословила його на вічний спочинок. Ольгу винили в тому, що не прийшла попрощатись з Франком востаннє, коли він сам благав її прийти. Чи міг хтось тоді допустити, що не могла, не мала сил змусити себе? Що колишньої Ольги вже давно не було, і вона, теперішня Ольга, лише берегла в собі ту колишню, трохи відважну, трохи наївну Ольгу, яка хотіла встати за нього на бій, і цей бій програла. Для неї він залишився таким же, як тоді, коли прийшов у маленький провінційний Лолин, битий недолею, прийшов, щоб сказати їй несміле "люблю"...
В кінці 1919 року померла мати Ольги. З російського полону повертається зять і отримує місце вікарія при церкві Успенія (Руській) у Львові. Ольга з сім'єю переїжджає жити на Підвальну, 9. Тут її дуже часто навідує Ольга Франко, яка недавно повернулась з лікарні. Вони обидві довго між собою говорять, згадують. Після таких розмов Ольгу Рошкевич часто бачать заплаканою... Вона скаржиться сестрі, що не може жити у Львові, де кожен камінь нагадує про нього. І Михайлина забирає її до себе в Ременів. Від тифу, що вирував тоді в Галичині, помирає чоловік Михайлини, і Ольга разом з Михайлиною переселяється жити до зятя в село Беримівці коло Зборова.
При переселенні, як згадує Є. Коблик, племінниця Ольги, найбільшою цінністю, як вважали всі, була "бабцина" скриня. Там зберігались пам'ятні речі від Франка — книжки, журнали і листи. До них не смів ніхто торкнутись. Коли перевіряли, чи, бува, чогось не пропало, то в першу чергу дивились за речами Ольги.
В 1926 році Михайло Возняк через колишнього свого учня Степана Іванця, сина Михайлини Рошкевич, попросив Михайлину Рошкевич, щоб вона намовила Ольгу написати спогади про Франка. Ольга категорично відмовилась. Замість неї спогади написала Михайлина Рошкевич і відіслала їх М. Возняку. Він не втрачає надії і знову просить Михайлину, щоб умовила Ольгу все-таки написати спогади. "Сестра не хоче о нічім чути і говорити, — написала у відповідь Возняку Михайлина, — а певна річ, що вона сама могла би, якщо б схотіла, докладніше про все оповісти. То вже пропало, не можу на то нічого порадити. Думаю, що як сестра рішилась доручити через мого сина листи Франка, то тим самим уповажила і друкувати. Тепер противиться тому... Прикро мені, що всяка надія на мою сестру робить завід Вам, але на те нема ради".
Ольга Рошкевич передала лише частину листів від Франка. По змісту Михайло Возняк зробив висновок, що ще має бути багато інших. Він знову робить спробу через Степана Іванця отримати їх.
"Був у Беримівцях, — повідомляє Степан в 1927 році, — шукав за листами та, на жаль, без жадних результатів корисних. Правдоподібно тета листи знищила. Винен я, що не забрав разом з тими, котрі я передав. Тепер нічого не можу тій справі допомогти, що мені дуже прикро".
А справа в тому, що Ольга довідалася, що М. Возняк використав і її листи у своїй статті "Перша любов Івана Франка", надрукованій в Америці, і, як вважали всі, решту листів попалила. Однак скоро виявилось, що листи сховані і що Ольга, криючись від всіх, вряди-годи перечитує їх. Про це також довідується Михайло Возняк і знову просить Іванця дістати хоч би копії цих листів. "Я вже в Беримівцях, — пише Іванець в 1928 році. — Сьогодні говорив я безпосередньо з тетою в справі листів Франка. Листів тета вже не має, знищила, але згодилась вияснити деякі неясності... Дуже трудно з тетою говорити в тій справі".
(Продовження на наступній сторінці)