Більш докладно, тепло, з розумінням того, що Ольга Рошкевич була жертвою часу, що була тою першою відважною, яка зірвалась до лету, але знемогла в дорозі, про її життєвий шлях на сторінках тодішньої преси оповіла Марія Деркач — дослідник творчості Івана Франка. "Життя Ольги Рошкевич, — писала вона, — виховзнулось із вигідних рейок священицького життя. Однак не стало гарту промостити нових доріг. Зусиллям волі навернула його назад на давні колії, та воно покотилось, розбиге і порожнє, аж до самої могили. Цей грунт, на якому жила, не виростив посестри Божени Нємцової. Ті, що знали її, розказують, що була мовчазна і химерна. А вона була нещаслива..."
На доказ того середовища, в якому довелось жити Ользі, Марія Деркач надрукувала її лист до О. Олеського, товариша Івана Франка. Ольга з діда-прадіда належала до тих, про котрих пише у своєму листі. І Рошкевичі, і велика родина її матері Марії Руденської жили тим же життям. Молоді хлопці кінчали семінарії, женились на багатих попівнах, висвячувались, "ставали на napoxiю" [3] і далі плодили собі подібних. Так з предвіків. Коли ж хотіли вирватись зі свого середовища, то потрапляли під вплив інших течій. Онімечувались, ополячувались. Молоді ж дівчата з пелюшок засвоювали мамині премудрості, що для жінки найсвятішими є "три річи": кухня, діти, церква... їх вчили виварювати "поживні" страви, випікати "з переписів" печива і всякі інші смачні дива. Вони нашивали цілі вози постілі, нічних сорочок з "фальбанками", їздили в сусідні села по "празниках", щоб "наглядати невисвячених теологів", нарешті щасливо завершували дівування, ставали їмостями, переходили у хату чоловіка, що мало чим різнилась від хати батьків.
Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка — типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю найкращі поезії — вона ж на сім замків закрила своє горе. Як писала в той час Марія Деркач, горе "було таке велике, таке несподіване, що зморозило всі пориви душі... Ольга Рошкевич померла 30 травня 1935 року майже невідомою..."
Віддаючи данину пам'яті про Ольгу Рошкевич та Івана Франка, Марія Деркач разом з Євгенією Бохенською, народною вчителькою з Перегінська, зробили подорож у Лолин. "Чи будуть про Франка знати, — писала Марія Деркач у своїй статті "Прогульна до Лолина — оселі Франкової музи", — як про людину, яка, попри своєї революційної поезії, створила ще "Зів'яле листя", "Картки любові"?"
По смерті Ольги Рошкевич пішли з життя або виїхали на чужину ті, хто міг би про неї і її єдину любов щось оповісти. 25 грудня 1943 року в цю саму могилу, де спочивала Ольга, опустили гріб внучки Оксани; на початку 1946 року помирає дочка Ольги Олена, через пару місяців її чоловік, а ще через деякий час — внук Володимир. У Відень на навчання виїхала внучка Марія. У невеличке містечко Доброву, що в Чехословаччині, до свого сина виїхала Михайлина Рошкевич. Вона померла в 1957 році. Теж зовсім невідомою...
Євхимія Окрутна, колишня служниця Рошкевичів, побудувала пам'ятник на могилі Ольги Рошкевич, а сама поїхала доживати віку до рідних Беримівців коло Зборова. Незабаром вона померла, а пам'ятник розсипався. (Пізніше пам'ятник було відновлено).
Лише зовсім недавно історія трошки змилосердилась до пам'яті Ольги. Євгенія Коблик, вихованка Ольги та Михайлини, віднесла у музей Івана Франка речі, які були священними реліквіями в сім'ї. Віднайдено було ряд документів, свідчення осіб, які пролили нове світло на історію взаємин Ольги та Франка.
ІІ
Велику роль у цій історії зіграв Михайло Рошкевич, батько Ольги — жорстокий у поведінці, "тверда рука", точніше, деспот, від гніву якого в хаті всі тремтіли. Він народився у 1830 році в селі Угорниках, що в чотирьох кілометрах від теперішнього Івано-Франківська. В цьому селі працював священиком і його батько Яків Рошкевич. У 1856 році Михайло Рошкевич закінчив Львівську духовну семінарію, одружився з Марією Руденською, висвятився і почав працювати "помічним священиком" у свого батька в Угорниках. Там 11 лютого 1857 року народилась Ольга. Не в 1856 чи 1858 році, як по-різному твердять довідники та академічні видання, і не у 1855, як про це свідчить напис на могилі Ольги в Миклашеві. Дату народження встановлено на основі метричної книги... В наступному році народжується син Ярослав, а в 1859 році — Михайлина. Її називають Михайлиною-Марією, бо батьки вірять, що, назвавши доньку своїми іменами, вони не матимуть більше дітей. Згодом народився ще один син. Його і назвали Богданом. Він помер, коли йому виповнилось дванадцять років.
Роки навчання в семінарії не пройшли для Михайла Рошкевича даремно. Тут він опанував не тільки майбутню професію, але й набрався того твердого духу, що згодом буде названий москвофільським. Цим Рошкевич хизувався ціле життя. В семінарії він вчився разом з Ісидором Шараневичем, який згодом став професором історії Львівського університету, лідером москвофілів і водночас "восхвалителем доброжелательства і покровітельства" австро-угорського цісаря. Тим самим Шараневичем, котрий зіграв не останню роль в поневірянні Франка після арешту 1877 року. Він домігся, щоб Франка не впускали в читальню, він перший поставив Франкові тавро прочумленого, він був порадником М. Рошкевича відносно стосунків Франка і Ольги.
Політичні погляди Михайла Рошкевича, його робота серед селян Угорників та Микитинців по організації селянських кооперативів не дуже подобались консисторії [4], і вона направляє працювати його на біднішу парохію в село Пасічне, що біля Станіслава, а потім у села Перегінського деканату. Нехай думає, чим сім'ю прогодувати, а не за політику! Бідні приходства як на священика з претензіями до світу, малий прибуток, цілковита затурканість селян, безпросвітність, постійні переведення з одного місця роботи на інше наводять Михайла Рошкевича на думку, чи не краще покинути "край родимый" і поїхати в Росію. Він же ж москвофіл! Там он які родючі землі, які широкі степи, не те, що тут: землі, як кіт наплакав, та й та якась руда, зовсім неродюча. Одна бульба та овес, якщо не виб'є град та не змиє врожай постійний гість цих країв — дощ. Нічого з планів Михайла Рошкевича не вийшло. У 1864 році в селі Лолині звільнилось місце пароха, куди його й призначили. До посади у Лолині додавалось 9 моргів орного поля, 22 морги сіножатей та конгресійна дотація — в 267 золотих.
"Тамтешні люди, — писав про Лолин Іван Франко, — відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством, відколи громада у сервітутному процесі [5] втратила значну частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх прикріплено до маєтків української митрополії в Перегінську. Головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю і тільки почасти жито і ячмінь... Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. "Лолин — голий, — каже місцева приповідка, — довкола ліс, а в середині один біс".
Від таких прихожан нічого чекати щедрих датків. Отець Рошкевич вирішує взятись за розум, тобто "закинути політику в кут". Підростають же доньки — потрібно за придане думати, сина потрібно вивчити, а тут знову: де грошей взяти? Везе ж іншим людям: на добрих парохіях засіли, велику дотацію побирають, світ бачать, з копійкою не рахуються. А тут, господи, тільки те й роби, що думай про завтрашній день.
В листі до Франка від 19 серпня 1879 року, написаному напередодні шлюбу з Володимиром Озаркевичем, Ольга писала про батькові достатки: "Біда, грошей нема! На мою виправу пожичили 300 зр. [6], а 35 зр. є своїх за похорони, — один ґазда вмер і двоє дітей па дифтерію. Здаєся, що тих 35 зр. вистарчит на шлюбну шовкову сукню..." Трохи пізніше, вже по весіллю, 1 жовтня Ольга знову скаржилась: "Татко... поїдут до Львова, бо подаются на якусь парафію... Бо і то правда ретельна, що вони находятся в дуже критичнім положенню через тото весілє, затягли довг на звиж 500 fl. [7], а ту Славко безустанку домагається своєї частки; крім того, далі-далі тре буде о Богдані погадати, відки його до школи дати. Шкребчись в голову, та й тільки".
Духовні потреби отця як на священика досить великі. Він виписує "Слово", "Політику", проповіді Ганкевича, читає "Друг" і пильно стежить за диспутом молодих студентів з М. Драгомановим. Він знає дещо про соціалізм, вважає, що ця теорія нікому не шкідлива. От фантазують собі люди, бо нічого робити. Соціалізм нікому не загрожує — в цьому отець твердо переконаний.
Що там Франко?! Молодий хлопець, якому теж голову закрутив той соціалізм. Що він бачив? От поживе, покрутиться на світі, тоді й набереться розуму. Молоде ще... Правда, що не кажіть, а розуму йому не бракує. Але як в шановному товаристві слід поводитись — не знає, одягнутись, як треба, не вміє. Не тільки так думає шановний отець Рошкевич. Так думають всі навколишні священики.
(Продовження на наступній сторінці)