Серед подарунків, привезених батьком з паломництва, були ще бінокль та компас. Дівчина їх швидко освоїла. У дворі для неї було споруджено високу вежу. З вежі в бінокль вона спостерігала довкілля й помічала подорожніх чи близьких гостей. Учні та гості шейха завжди були задоволені частуванням Гульджемал. Кожен служник, навчений Гульджемал, бездоганно виконував свою роботу. Ясна річ, з огляду на значне батькове багатство багато-хто мріяв про Гульджемал, але тільки мріяв, розуміючи, що жених має нічим не поступатися нареченій. За рекомендацією її тітки дехто зважувався робити в цьому напрямку якісь кроки. Але дівчина не поспішала погоджуватись: "Ну що ж, хай спробує, коли зможе". Тому все лишалася незаміжньою. І справді, не всякому до снаги була ця напрочуд метка мисливиця, ця дівчина, спритна, мов канатоходець, освічена, мов який мула, окрилена, як поет.
Після того, що сталося в домі шейха Іззета-Ати, люд Учтурфана ще з більшим завзяттям взявся за оборонну працю. Вдень і вночі, де необхідно, провадився ремонт укріплень. Навіть жінки не цуралися цієї роботи, носили воду й місили розчин. В кого які були харчі — бралися на облік і розподілялися за потребою. Багаті ділилися своїми припасами, передавали їх міському старшині Аладжі-беку. Сміливість і відвага Гульджемал-ханум стала прикладом для всіх і ніхто навіть не думав скорятися ворогу. Китайці ж продовжували натиск, обстрілювали з гармат місто та його укріплення. Але це не могло заподіяти особливої шкоди. Було зрозуміло, що їм не взяти Учтурфан, поки не скінчаться харчі. Тож іще жевріла надія на підмогу.
Якби китайці здобули місто або ж змусили мешканців здати його, вони в будь-якому випадку вчинили б суцільну різанину. Тямлячи це, мусульманський люд об’єднався в праці для за оборони.
Незважаючи на батькові сльози Гульджемал-ханум готувалася до небезпечної мандрівки. Обмірковуючи всілякі вигадки й пристосування задля успішного проникнення крізь оточення, Арслан-киз не раз протягом дня підіймалась на напівзруйнований мінарет теккіє й вивчала становище ворога. Тут їй ставав у пригоді чудовий бінокль. За його допомогою вона вивчала кожен порух ворога та обирала свій майбутній шлях. Думаючи про свій похід, спостерігала, з я кого боку більше дозорців. Вирішивши неодмінно дістатися до Кашару й привести підмогу, не соромилася звергатися за порадами до провідника каравану — керван-баші, що перебував у місті, та до бувалих мандрівців — дервішів. До всіх, що тоді відвідували Арслан-киз, ставилися як до героїв. Від такої самовідданості дівчини в чоловіків зникали рештки страху. Усі тільки й говорили про відвагу Гульджемал. Та ніхто не уявляв, як вона пробереться крізь вороже оточення.
* * *
Окрім англійської старовинної рушниці Гульджемал озброїлася також мечем та револьвером, приготувала вирощеного батьком коня, що звався Туркмен. На сьому ніч після високої наради дівчина запросила до теккіє декого з родичів і друзів, аби попрощатися. Дивно, але всі були ніби зачаровані рішучістю дівчини, тож навіть не плакали, відчували себе наче на весіллі. Ніхто не сумнівався, що ця відважна мусульманка буде під обороною Аллаха, всі втішно спостерігали, як завершує свої приготування Арслан-киз. Лише сльози Іззета-Ати поволі стікали з очей і ховалися в його білосніжній бороді. Опівночі Гульджемал, попрощавшись з жінками, вбралась у чоловічий одяг та обладунок. Подякувавши всім, сказавши "Вірте в Бога!", вона перевірила упряж Туркмена й скочила на коня. Старшина міста Аладжа-бек на своєму коні рушив з нею, вони разом залишили двір теккіє. Гості лишилися заспокоювати Іззета-Ату.
Аладжа-бек та Гульджемал-ханум подалися до головної брами міста. Дорога від цієї брами вела не до Кашгару, а просто до китайців. Але дівчина вирішила вийти саме тут. Кінські копита були огорнуті тканиною й повстю, тож верхівці тихо й непомітно пробралися до брами. Як і передбачалось, їх ніхто не угледів. Але ж хто знає, чи не вештаються містом ворожі попихачі. Відомо ж бо, скрізь є людці, ладні за гріш продати вітчизну. Ніч була темна. Якраз до речі. Лишень під’їхали до брами, Аладжа-бек наказав привідчинити одне крило. Потім, обійнявши голову Туркмена, кілька разів поцілував її, сподіваючись, що, може, цій тварині вдасться врятувати дівчину від ворога. З душевним трепетом він ввіряв коневі його вершницю. Тим часом Гульджемал-ханум, передавши Аладжі-бекові записку й мовивши "О Боже!" рушила вперед. Дівчина потонула в морі пітьми, крило брами знов міцно зачинилося. Аладжа-бек, ще трохи постоявши, сховав записку за пазухою, й подався обходити вартових при брамах та укріпленнях. Обійшовши все, віддавши належні накази и поради, аж під ранок повернувся додому.
Дещо віддалившись від брами, Арслан-киз оглянулась на міські мури. При згадці про залишених там батька й рідню її серце тьохнуло, та вона вмить опанувала себе й рушила далі. Праворуч битого шляху, що вів до китайців, за три кілометри від міста було величезне болото, що займало близько сотні гектарів. Серед цього болота була вузенька стежина, якою однак можна було не лише пройти пішки, а й проїхати конем. Віз чи караван змушені були йти в обхід. Довкола розрослися молоді вербові хащі. Арслан-киз направила повіддя в бік болота.
Праворуч згаданої стежини вздовж арика чатувало чимало дозорців, які також були скрізь довкола болота, надто в тих місцях, де можна було пройти конем. І все ж основна увага ворога, як добре знала Арслан-киз, була прикута не до цих місць, а до протилежного боку, де відкривалися простори на Кашгар. Як пощастить пробратися крізь вороже оточення, доведеться кілометрів з двадцять огинати його, аби дістатися кашгарського шляху. А з кашгарської брами можна було просто потрапити не лише на цей шлях, а й у лабети ворога. Все це зваживши, кмітлива Гульджемал-ханум опинилася неподалік від болотяної стежки. Вона тихцем, часом сторожко спиняючись, дійшла сюди. Біля стежини неодмінно мали бути декілька китайських бійців. Слід було або прокрастися непоміченою, або ж убити їх. Коли до болота лишалося менше кілометра, вона спішилася й, надівши коневі на голову мішок, прив’язала його до верби. Взяла до рук рушницю й, пригнувшись, прокралась до стежини. З певної віддалі вона угледіла якусь тінь, темнішу пітьми. Це були обриси куреня дозорців, складеного чи то з якогось лахміття, чи то з вербового гілля. Поруч гойднулися що дві невеличкі тіні. Стало зрозуміло, що то коні. Отже й дозорців двоє. З куреня хтось вийшов. Припавши до землі, Арслан-киз пильно стежила за ворогами. Вартовий згідно з військовим статутом просурмив, потім у курені спалах рушничного пострілу явив ще одну постать. Китайці, посурмивши й пострілявши, цілком викривши себе, сховались у своєму прихистку. Вони й не підозрювали, що палкі очі Гульджемал встигли належно вивчити їхнє становище. Знов запала тиша. Стало ще темніше.
Арслан-киз, занурена в думки, повернулася до коня й, не знімаючи мішка з його голови, повела до стежини. В ярузі ще раз перевірила упряж, зняла з копит повсть і тканину, прислухалась. З куреня долинули голоси, отже ворог не спить! Тож їй не вдасться прокрастися непомітно, треба вбивати, до того ж одним пострілом обох. Постріл не стривожить інших вартових, бо нічна стрілянина для китайців річ звична. Але вбити одного — наражатися на ризик: другий може зникнути в пітьмі й сповістити іншим дозорцям, затаєним у хащах. Тоді погоня неминуча. Все зваживши, Гульджемал вирішила чекати. До ночівлі дозорців було близько ста п’ятдесяти аршинів. Там почали розводити вогонь, врешті стало зрозуміло, що збираються пити чай. Арслан-киз чудово бачила ворога, тримала його на мушці, та все не могла влучити слушної миті. Коли вона, цілячись, вибирала зручнішу позицію, тварина, наступивши на суху гілку, злякалася й наробила чимало шуму…
Один з дозорців, зачувши шум, потягся за рушницею и мимоволі прихилився до свого товариша. Арслан-киз давно чекала саме такої нагоди, за якусь мить англійська куля пройшла крізь гілля куреня й прошила обох ворогів. Один з них, не встигши зойкнути, тут же віддав Богові душу, другий, тяжко поранений, бився в конвульсіях. Гульджемал, глянувши на них, перезарядила рушницю, погладила коня й повела далі. Сторожко, аби не стикнутися з іншими дозорцями, уникаючи світла, що йшло від куреня, вона щезла в нічній пітьмі. Озирнувшись довкола, прислухалась і упевнившись, що все спокійно, вона скочила на Туркмена й помчала. Вранці вона вже була далеко від Учтурфана й ворожого оточення.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)